Таврійський розпис: від напівзабутої традиції – до національного визнання Наша спадщина 03.01.2026 09:00 Укрінформ Орнамент, котрим сільські художниці прикрашали оселі на Кінбурзькому півострові, став іміджем і культурним знаком краю
У листопаді 2025 року до Національного реєстру об’єктів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України долучили «таврійський розпис». Мова йде про своєрідний живопис, яким сільські майстрині розписували будівлі на теперішній окупованій Кінбурнській косі (Миколаївська область).
Відмінністю даного розпису є морська тематика в комбінації зі степовими мотивами, характерні знаки, символи та обереги, а також унікальна кольорова палітра – всі тони синього, аквамаринового, білого й вохри.
За однією з думок, витоки «таврійського розпису» сягають ще козацької доби, коли запорізькі козаки утворили на Кінбурні Прогноївську паланку. Але через відсутність документального підтвердження його офіційне виникнення датується серединою минулого століття. Саме тоді миколаївська журналістка й дослідниця звичаїв народного мистецтва Євгенія Бондаренко побачила, описала та зафіксувала дуже гарний самобутній орнамент, яким сільські мазальниці декорували будинки, і назвала його «таврійським» (так тутешні мешканці називають Кінбурзьку косу). Для нього застосовували виключно природні компоненти: ультрамарин, крейду, мідний сульфат, глину, рослинні пігменти, які надавали розпису особливої морської свіжості та легкості. Згодом дослідниця написала про це дві книги під загальною назвою «Стежки до лиману».
Проте, незважаючи на її спроби популяризувати цей незвичайний живопис, довгі роки він так і лишався маловідомим. Поки майстриня та живописець із села Куцуруба тодішнього Очаківського району Миколаївщини Любов Паранюк не надала йому нове дихання.
МИСТЕЦТВО, ЗРОДЖЕНЕ МОРЕМ І ЛЮБОВ’Ю
… Ми зустрічаємось із пані Любою в студії «таврійського розпису». Тут не тільки прикрашають вже готові вироби, а й виготовляють їх. Очі розбігаються від різноманітної кераміки: горнят, свічників, тарілок, сувенірів. А милуватися вправними рухами майстрині можна годинами.
Любов Паранюк
Любов Паранюк родом з містечка Косова на Івано-Франківщині, але коли їй виповнився лише рік, сім’я переїхала на Очаківщину в Куцуруб, тому жінка прожила тут майже все життя.
«Я дуже любила наші степи, море, лазурне небо, з дитинства бігала цими шляхами, збирала раковини, спостерігала за мартинами й мені завжди кортіло якимось чином зафіксувати цю навколишню чарівність. Ще у п’ять років я повернулася з дитсадка і заявила мамі, що стану художницею. Але в художню школу мене тоді ще не взяли, тому що брали лише з 9-річного віку, але з часом моя заповітна мрія здійснилася. Мама завжди мене підтримувала, вона і сама майстерно вишивала – у її родині, де було восьмеро дітей, цим займалися всі», – говорить моя співрозмовниця.
Люба завжди цікавилася народними ремеслами та різними видами декоративно-ужиткового мистецтва і шукала щось місцеве. Орнаменти їй дуже імпонували.
«Моя перша наставниця Тетяна Миколаївна Єфімова говорила, що з давніх-давен живопис був у кожному селі. Однак із плином часу вони почали зникати, тому що в людей з’явилися шпалери і ніхто стіни вже не розфарбовував», – ділиться мисткиня.
Після завершення художньої школи вона вже вправно володіла «петриківським розписом» і деякими іншими. Тож пішла удосконалювати свої вміння в миколаївське училище №13 (зараз ліцей) на факультет розпису, різьблення по дереву та художнього оформлення. А згодом закінчила ще й курси з плетіння із соломи, де також мала значні успіхи й була атестована Миколаївським осередком Національної спілки майстрів народного мистецтва України як фахівець цієї справи.
«До цієї спілки входила і Євгенія Петрівна Бондаренко, тож на одній з виставок – це було понад 20 років тому – я вперше побачила її роботи. Особливо запам’яталася картина "Козак Мамай". Я не могла відвести погляд. Це було нове сприйняття цього фольклорного персонажа. Адже раніше його показували під дубом, із конем, а тут море, мартини, сіті… Я тоді вперше побачила і саму Євгенію Петрівну. Вона була невисокого зросту, але дуже енергійна. Щоправда, я зніяковіла до неї підійти, про що й досі шкодую, тому що так і не змогла з нею більше поговорити», – зазначає Любов Паранюк.
НАВЧАННЯ, СУМНІВИ ТА ПОШУК
Минали роки, часу на мистецтво не вистачало, оскільки жінка, крім того, що викладала в Очаківській художній школі та Куцурубській школі мистецтв, була ще й мамою трьох дітей, мешкала в селі, мала город, господарство. Пані Люба пригадує, що хоч родина і підтримувала її захоплення, однак тоді в селі мистецтво не вважалося професією: «Але я дуже любила малювати, тому вдячна, що мені дозволили цим займатися».
Коли діти виросли, вона вирішила розвиватися далі й вступила до Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв. Тодішня її викладачка, заслужена діячка мистецтв України, професорка Інна Черкесова показала своїй обдарованій студентці книгу легенд Півдня Євгенії Бондаренко «Стежки до лиману», де було змальовано «таврійський розпис».
«З того часу я почала більш детально вивчати доробки Бондаренко, хоча ще не усвідомлювала, як цей розпис змінить моє життя. Перш за все знімала мазки. Я розуміла, щоб його відродити, потрібно відокремити живописний фон від самого розпису як такого. Далі почала творити власні ілюстрації, які передавали атмосферу та філософію цього розпису, використовуючи вже наявні в побуті загальноукраїнські композиції. Адже для того, щоб живопис зберігся, він повинен бути серед людей. Тому що не в кожного вдома є полотна, а предмети побуту – майже у всіх.
Я багато експериментувала з деревом, із тканиною, але найкраще "таврійка" лягла на кераміку – я її дуже поважаю, тому що це теплий, гнучкий матеріал, який живе довго. Я навіть жартую, що якщо через кілька сотень чи навіть тисяч років археологи знайдуть наші вироби з таврійським розписом, то знатимуть, що це Миколаївщина», – усміхається пані Люба. І наголошує на важливих нюансах. Хоча внесок Бондаренко в цю справу важко переоцінити, адже без неї, по суті, цей розпис канув би в небуття, але та була самобутньою художницею, не професійною. Розуміла, яке це багатство, але їй не вистачало технічної майстерності – лише в 60 років почала малювати.
Тому її картини належать не до класичного розпису, котрий виконується на чистій поверхні. У своїх роботах пані Євгенія наносила мазки розпису поверх живописного фону. Справа в тому, що у розписах теж є своя еволюція. Припустимо, петриківський був спочатку настінним, потім його перенесли на папір, предмети побуту. Він розвивався, доповнювався, збагачувався. І згодом майстрині перенесли його на полотно: підняли від народного – до рівня станкового мистецтва, коли петриківськими мазками пишуть картини.
«Таврійський розпис» теж був спочатку настінним, але Бондаренко відразу перенесла його на полотно, пропустивши важливі проміжні етапи. Коли живопис зникає зі стін, тому що там стає неактуальним, то повинен перейти на предмети вжитку: дерево, гончарні вироби тощо. Тобто стати простою прикрасою. І лише після цього піднятися на рівень високого мистецтва. Але Кінбурнська коса, де народилася «таврійка», не мала таких промислів, які б дали змогу перенести ці орнаменти на кераміку чи ще кудись. Та й мазальниці, які створили цей розпис, на той час не усвідомлювали, наскільки він важливий і унікальний. І тільки Бондаренко зі своїм творчим баченням та досвідом змогла це розгледіти.
КРАПЛЯ ВОДИ, ЛЕБІДЬ І МАЯК: СИМВОЛИ, ЩО ГОВОРЯТЬ
Варто відзначити, що основою «таврійського розпису» є легенди та реальні історії. Тоді мазальниці не мали спеціальної освіти – вони малювали як бачили та відчували.
«Коли я вже більш предметно зайнялася цією справою, то поїхала на Кінбурнську косу, жила там, спілкувалася з місцевими жителями. І тільки після цього до кінця збагнула, про що писала Бондаренко у своїх книгах – вона пояснювала знаки. Це важливо, тому що коли розпис втрачає символізм, він забувається. Юнь бачить красиву картинку, але не бачить її філософії», – стверджує Любов Паранюк. І додає, що люди здавна зображують те, що бачать довкола: «петриківка» – це квіти, «косівщина» – гори, ліси. Тож не дивно, що одними з основних символів «таврійки» є море та краплина води.
А ще на Кінбурні малювали блакитних журавликів – вісників дощу, легкокрилих ластівок, мрійливих лебедів, чайок, дельфінів і все, що пов’язане з морем: хвилі, маяки, човни з вітрилами, таврійську рибальську сітку «матулу». Тому що люди, які тут жили, багато поколінь займалися рибальством, яке їх годувало. Ще одним символом «таврійки» став лебідь – оберіг цього краю. Річ у тому, що «Сузір’я Лебедя» влітку було видно над Чорним морем у цій місцевості та ставало дороговказом для рибалок, які поверталися додому.
Існувала також легенда про блакитного журавлика. Засуха, спека, все на городах горить. Тому люди закликали блакитного журавлика, котрий повинен був принести дощ у дзьобі. Також була поширена оповідь про Маяківну: мазальниці зображували фігуру жінки, яка тримає вогонь на тій стіні хати, яка повернута до моря. Вона символізувала дружин, що чекали чоловіків, і виходили на берег зі світлом, щоб ті бачили, куди повертатися. Цьому присвячено і
такий знаний символ, як руки Берегині, що тримають вогонь. Це стилізована форма маяка, який також освітлює шлях додому.
Митці говорять, що одним із чинників того, чому «таврійка» набула популярності саме зараз, під час війни, є те, що багато жінок чекають своїх рідних. Вони, створюючи вироби, кодують у них свої найпотаємніші прагнення.
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ВПІЗНАВАНОГО БРЕНДУ
2016 рік став переломним для «таврійки». Любов Паранюк розповідає, що її знайшли тодішні методистки дитячих садків з Миколаєва Арина Яковлєва та Олена Бороздіна. Вони попросили створити особливі ілюстрації до настінного календаря та їхніх методичних розробок. Жінки теж займалися розписом і були знайомі з Бондаренко, Олена навіть у неї навчалася.
Любов Паранюк, Руслана Сікаленко (справа)
«Я побачила однодумців, і це було надзвичайно важливо, тому що до того часу мало хто поділяв моє захоплення. Робота над календарем була складною, у мене на неї пішло пів року. Там зібрано найбільше символіки і всього, що пов’язано з "таврійським розписом". Але після цього прийшло усвідомлення, що потрібно більше популяризувати нашу блакитнооку "таврійку", адже це не лише гарно, а й дуже значуще. Та сама я мало що могла зробити. Так, до мене приїздили журналісти, розпитували, захоплювалися, але далі нічого не відбувалося. Тому якби я не зустріла менеджерку проєктів із регіонального брендування та соціального підприємництва ГО "Центр навчання і освіти дорослих (ЦНОД) "Південь"" Руслану Сікаленко і чудову команду цієї організації, то нічого, напевне, і не було б. Я вдячна долі, що вони трапилися на моєму шляху. Коли я починала досліджувати "таврійський розпис", то думала, що на його визнання піде років 50 і я вже цього не побачу. А тепер я – частина команди ЦНОД "Південь"», – зізнається мисткиня.
І додає, що зараз у Миколаєві вже понад 100 майстринь опанували цей розпис. Щоправда, є високе мистецтво, а є звичайне. Це як у літературі: хтось пише прозою, хтось – віршами. Але і те, й інше – важливе. «Я дуже пишаюся своїми вихованцями і щаслива, що моя справа, в яку вклала багато років життя, матиме продовження. Адже мистецтво потрібно передавати з роду в рід, тоді воно житиме довго», – говорить пані Люба.
Останніми роками «таврійка» набула великої популярності на Миколаївщині і, по суті, стала туристичною візитівкою області. Ще до початку великої війни творчий колектив ГО «ЦНОД "Південь"» разом із Любов’ю Паранюк розробив і презентував лінійку сувенірів із цим розписом, які під час повномасштабного вторгнення стали ще більш відомими.
Руслана Сікаленко
Тому постало питання про загальнонаціональне визнання. Представники місцевої влади та творчої спільноти на різних рівнях запевняли, що «таврійка» заслуговує поповнити Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Та справжнім поштовхом справи стала невгамовна Руслана Сікаленко. За фахом – вчителька української мови та літератури, психологиня, по життю – творча, активна особистість. Руслана не приховує, що шлях до визнання «таврійки» був непростим, довелося долати і бюрократичні перепони, і байдужість, і навіть заздрість.
«Нам допомогли наполегливість і віра в те, що "таврійський розпис" – справжня коштовність регіону. Нас не буде, а він житиме і розповідатиме про наш дивовижний край. Тож ми не здавалися, попри складні й неоднозначні обставини, були готові відстоювати, аргументувати на різних рівнях. Однією з визначальних подій була наша участь у фестивалі "Жива культура – Живий світ", який щороку відбувається в Національному музеї народної архітектури та побуту України (в Пирогові) та присвячений збереженню та популяризації нематеріальної культурної спадщини України. Миколаївщина у 2025 році там була представлена вперше, і наша локація стала дуже популярною. Викладачі, науковці, відвідувачі фестивалю були вражені красою розпису», – зауважує Руслана.
І додає, що навіть члени комісії НКС не приховували, що така відданість миколаївської команди їх надихала, вони говорили: «Якби таких, як ви, було більше, то наша культура була б значно різноманітнішою».
Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.
Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього було внесено такі традиційні ремесла, як творення косівської розписної кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. З того часу до них додалися притаманні різним регіонам нашої держави обряди, пісні та танці, музичні інструменти, наїдки та питво, звичаї святкувань і поминок… Національний перелік постійно поповнюється.
Збереження культурної спадщини є вкрай важливим, особливо тепер, коли території її поширення місцями окупували російські війська, а носії змушені шукати притулку в інших регіонах чи навіть за кордоном.
Миколаївщина ЮНЕСКО Художник Музей у Пирогові Кінбурнська коса Війна з Росією