Чому коровай із Хлібодарівки на Донеччині величають «мідним» Наша спадщина 21.02.2026 09:00 Укрінформ Щодо випікання особливого обрядового хліба в селищі Хлібодарівка тимчасово зайнятого Волноваського краю
Походження села Хлібодарівки сягає XIX сторіччя – від єврейської хліборобської колонії, де також були господарства німецьких колоністів. У сорокових роках XIX століття в степовий район Донеччини перемістили родини із Чернігівщини, вони обробляли злаки. З того часу тут виник і закріпився народний ритуал приготування весільного «мідного» короваю.
Звичай випікання весільного короваю в Хлібодарівці занесли до нематеріальної спадщини Донецької області. Волноваський район зараз під окупацією Росії. Але спадкоємці українських селян, котрі знову вимушено покинули домівки, продовжують передавати свої традиції дітям і внукам.
ДИВОВИЖНА СИЛА КОРОВАЮ
Фольклористка, дослідниця Донецької області Ірина Крюченко, яка походить із Хлібодарівської сільської громади, була директоркою місцевого клубу, а також очільницею народного пошуково-дослідницького ансамблю «Заграйярочка» у Волновасі. Вона розповідає, що в 1904 році в Хлібодарівці звели залізничну станцію й елеватор, куди звідусіль привозили збіжжя.
Ірина Крюченко
– Це село немовби дарувало людям хліб. Воно було забезпечене, там завжди була можливість знайти роботу, тому люди намагалися залишитися, облаштуватися, створити сім'ю, – говорить дослідниця.
За її словами, давній обряд випікання на одруження «мідного» короваю закладав початок для щасливого родинного життя для молодят.
– Жителі Хлібодарівки і далі вірять, що приготування весільного «мідного» короваю має чарівну силу. Тому його готували й готують поважні й щасливі у шлюбі жінки, так звані коровайниці. Їх повинна бути парна кількість. Готують коровай як у хаті нареченого, так і в нареченої, але обов’язково з примовками та піснями, оспівуючи долю майбутнім молодятам. Коровайниці приносять із собою усе, що необхідно для тіста: муку, яйця, масло, цукор, мед, молоко. Усе це приймає матір нареченого чи нареченої, кладе в одну посудину. А керує процесом головна кухарка, котру називають «хватьмарша», – розповідає пані Ірина.
Вона додає, що коровай замішують у новій глиняній діжі. Для рідини коровайниці беруть глиняні глечики, для інших інгредієнтів – глибокі глиняні миски. Випікати ж треба у круглій чавунній сковорідці з високими бортами.
– На тісто для короваю беруть по склянці води та молока, двісті грамів цукру, столову ложку меду, п’ятнадцять яєць, півтора-два кілограми муки, двадцять п’ять грамів сухих або сімдесят п’ять грамів свіжих дріжджів, сто грамів вершкового масла, дві столові ложки сметани, чотири столові ложки олії, дві чайні ложки солі та мелену корицю за бажанням, – ділиться Крюченко.
Приготування весільного «мідного» короваю починають із замішування закваски. Теплу воду треба налити в горщик, додати по ложці цукру й муки, дріжджі, накрити полотняним рушничком і поставити в тепле місце, щоб «забродило».
– Коли опара підніметься, коровайниці ставлять посередині хати ослінчик, на котрий мати кладе подушку, а вже зверху – діжу. Господині прямо в неї просівають муку, до якої додають збиті яйця та решту інгредієнтів, і старанно вимішують тісто, поступово доливаючи олію. Після цього запалюють свічку, хрестять діжу, промовляючи молитви на щасливе життя молодих, а потім носять її на руках, підіймаючи вище від власної голови, щоб тісто підходило добре й коровай вийшов високим і пухким, – зауважує співрозмовниця.
Пані Ірина уточнює, що таке дійство повторюють тричі, водночас кожного разу жінки цілують одна одну під діжею, тримаючи її над головою. Це для того, щоб молодята все своє життя цілувалися та кохалися. Коровайниці пританцьовують і радісно співають:
І піч на сохах, і діжа на руках.
І цілуйтеся, і милуйтеся
Ой хто кому радий!
Після цього господині ставлять під піч ослінчик із діжею, накривають її рушником і чекають, доки тісто підійде. Це відбувається двічі-тричі, і коровайниці щоразу підбивають його руками або дерев’яним валком. Коли тісто стане м’яке, його кладуть на посипаний мукою стіл і починають добре й довго місити, доки воно не почне під руками «пищати».
«НАША ПІЧ РЕГОЧЕ – КОРОВАЮ ХОЧЕ»
Тісто ділять на три частини й починають формувати коровай. З першої необхідно зробити дві качалочки для хреста, котрий кладуть на дно сковорідки, «щоб діти жили під Богом». На чотири краї хреста мати кладе мідні монети – для достатку. А в середину хреста – зерно, щоб життя було багате.
– Третю частину тіста застосовують для традиційних прикрас короваю. Викладають по колу три коси, а посередині – кульку. На неї саджають двох пташок, а також квіти з листочками, – продовжує оповідь дослідниця.
Після того як коровай підніметься, «хватьмарша» хрестить його й саджає в піч. Під час цього коровайниці співають:
Наша піч регоче –
Короваю хоче,
А припічок всміхається,
Короваю дожидається!
Випікається коровай дві години, необхідно стежити за температурою в печі.
Пані Ірина пояснює, що на цьому етапі жінки припиняють співати, танцювати й голосно розмовляти – зберігають повну тишу, щоб ніяк не завадити випіканню. Зазвичай такий хліб виходить високим і запашним, без тріщин і западин. Вважається, що від його зовнішнього вигляду залежить щастя молодої пари.
Коли коровай вийняли з печі, жінки жартівливими частівками нагадують господарям хати, що вони повинні їм щиро віддячити. Тоді співають:
А де ж наша мати,
Де наша мати?
Обіцяла чарочку дати,
А першую – з родзинками,
А другую – з вишеньками,
А третюю – з калиною
За доброю дитиною.
Господарі накривають на стіл і пригощають коровайниць, зокрема горілкою.
Зранку в неділю, у день весілля, коровайниці заносять готовий хліб, гойдаючи його на руках, і урочисто кладуть на середину святкового столу. Подружки прикрашають ягодами калини та барвінком.
ТРАДИЦІЇ ЖИВУТЬ ВПЕРЕЧ ВІЙНІ
Крюченко розповіла, що вона досліджувала й сама засвоїла обряд випікання весільного «мідного» короваю у досвідчених жінок із Хлібодарівки. Серед носіїв – як господині – «коровайниці» віком від шістдесяти п’яти до вісімдесяти п’яти років, так і молодші, від двадцяти п’яти до п’ятдесяти п’яти років, що засвоїли традиції та, своєю чергою, передають їх донькам і внукам.
– Головною й найповажнішою коровайницею в Хлібодарівці була Віра Іванівна Корнієвська, тисяча дев’ятсот тридцять другого року народження. Вона разом із мамою, теж коровайницею, співала, допомагала й цілковито перейняла цей обряд, знала й рецепт. Саме Віра Іванівна навчила мене випікати цей весільний хліб, я ходила до неї в хату та вбирала досвід, уміння, знання, – зауважує пані Ірина.
Вона додає, що популяризаторами цього обряду також є учасниці фольклорного гурту «Хлібодари» та родинного ансамблю «Голос Степу» при Хлібодарівському сільському будинку культури. Вони демонструють його на етнічних фестивалях, майстер-класах і весіллях у народному стилі.
– Через військову агресію Росії багато носіїв цього елемента нематеріальної культурної спадщини виїхали з Хлібодарівки й проживають у різних куточках України, а також за кордоном. Але, попри різні життєві обставини, вони продовжують традицію своїх пращурів і в скрутних умовах готують весільний «мідний» коровай, – зазначила Крюченко.
Серед носіїв дослідниця назвала Олену Василівну Зборовську, котра дбала про розвиток Хлібодарівки як голова сільради, а через війну була змушена покинути родину й виїхати до Києва.
Також згадала мешканку села Юлію Лямцеву, котра на початку повномасштабного вторгнення, рятуючи своє життя, разом із родиною перебралася до міста Бучі. Юлія презентує хлібодарівський коровай майже на всіх тематичних обласних і всеукраїнських заходах.
Пані Ірина розповідає про молоду носійку звичаю приготування весільного короваю – Світлану Фоменко. Її коровай презентували на Всеукраїнському фестивалі «Жива культура – живий світ», що відбувся торік у Національному музеї народної архітектури та побуту України.
Вона додала, що Хлібодарівська громада брала участь і у фестивалі «Жива спадщина – незламна ідентичність», котрий відбувався в Маріупольському державному університеті, релокованому до Києва.
Пані Ірина зауважила, що участь у фестивалях стала для громади не тільки можливістю показати багатство культурної спадщини, а й відчути гордість за те, що ці традиції з Донецької області є складовою загальноукраїнського культурного коду.
– Хлібодарівська громада й надалі докладатиме зусиль, щоб оберігати й популяризувати те, що робить нас унікальними. Спадщина єднає нас, зміцнює ідентичність і надихає. Це жива нитка, яка поєднує минуле, сучасне й майбутнє України, – каже Крюченко.
Олена Колгушева
Фото й відео надала дослідниця Ірина Крюченко
Донеччина Фестиваль Хліб Весілля Волноваха Село Фольклор