“`html

Маруся Вольвачівна: таємнича й оригінальна авторка з Харківщини Репортаж 31.03.2026 09:00 Укрінформ Лише на початку 2000-х її ім’я зусиллями краєзнавця Івана Лисенка повернулося з забуття
Днями в Черемушній Валківської громади Богодухівського району відзначили 185-річчя з дня народження письменниці, збирачки фольклору Марії Степанівни Вольвач (псевдонім – Маруся Вольвачівна). Її життєпис містить як сумні, так і радісні моменти, але ще більше в ньому невідомих сторінок, які, сподіваються дослідники, з часом можуть бути розкриті. У рідному селі шанують пам’ять видатної землячки: розвивають музейний заклад, приймають туристичні групи, досліджують творчу спадщину, а до пам’ятної дати створили аматорську кінострічку-декламування за однією з п’єс письменниці.

ПІСЛЯ СТОЛІТНЬОГО ЗАБУТТЯ – ІМЕННИЙ МУЗЕЙ
Черемушна знаходиться за 40 кілометрів від Харкова та за 12 – від центру громади, міста Валки. До села прилягає лісовий масив, поруч – річка Черемушна, від якої й бере назву населений пункт. У 1917-му тут зафіксували найбільшу кількість мешканців – 3 тисячі осіб, 720 садиб. Зараз у селі проживає трохи більше ніж 600 осіб.
На цій території 29 березня 1841 року з’явилася на світ Марія Вольвач. Її оселя не збереглася, відсутні й будь-які предмети, пов’язані з жінкою. Але це не стало на заваді відкриттю в центрі села музею. У трикімнатній будівлі, зведеній наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, кілька років тому облаштували етнографічну експозицію.


– Цей будинок належав заможньому селянину Федору Лукичу Кравченку. За часів колективізації його розстріляли. Будівлю забрали для колгоспних потреб і у 1945-му перенесли сюди, в центр, оскільки вона стояла далі по вулиці. Заново звели, спершу в ній розмістили бібліотеку, потім там жили певні люди, а згодом і до 2011 року в двох кімнатах була сільська рада, а у третій, аж до 2021-го, – пошта, – розповідає Юлія Захарова, завідувачка відділу «Музей Марусі Вольвачівни та історії села Черемушна» Валківського краєзнавчого музею. – Дуже ймовірно, Маруся жила біля річки. Частина села, що ближче до Київської траси, «виросла» вже пізніше, у XX столітті.

Юлія Захарова
У Черемушній і зараз є вулиця з неофіційною назвою Вольвачівка. Працівниця музею жалкує, що під час зміни назв топонімів у громаді цього не врахували, – тепер вулиця, де могла жити родина Марії, називається Визволителів.
Майбутня письменниця була четвертою дитиною у забезпеченій родині.

– Цей матеріальний стан ще більше зміцнився, коли Вольвачі стали родичами поміщика. Проте коли Марії було сім років, батько сильно застудився і помер. Двоє старших братів, як згадує письменниця, дуже швидко розтринькали господарство. Старша сестра вийшла заміж, а Маруся залишилася з матір’ю. Вона описує досить жорстокі епізоди, як брати у матері гроші забирали, – відмічає Захарова.

Сама ж Маруся в дитинстві була досить хворобливою, не дуже товаришувала з однолітками. Найбільше любила пісні, з яких, імовірно, і виріс її поетичний талант, розповідає завідувачка музею.
Ознайомлюватися з творчістю письменниці черемушани почали з 2001 року.

– Іван Максимович Лисенко, дослідник і також виходець з нашого села, ініціював відзначення 160-річчя Марії Вольвач. Відбувся святковий захід у клубі. Звісно, її особистістю зацікавився педагогічний колектив школи. З того часу кожні п’ять років ми відзначаємо ювілеї, намагаємося створювати щось нове, щоб популяризувати творчу спадщину письменниці, – говорить Захарова.

Марусину кімнату наповнили давніми речами, які поступово збирали місцеві вчителі та аматори-краєзнавці Людмила Годунко і Таїсія Петренко. Допомогли впорядкувати експозицію консультанти з Харківського історичного музею ім. Сумцова.
– На жаль, у нас немає речей Марусі Вольвачівни, взагалі жодного її знімку, але в нас є пам’ять, книги, сучасні дослідження, – підкреслює очільниця сільського музею.

НЕГРАМОТНА СЛУЖНИЦЯ, ШВАЧКА, ОРИГІНАЛЬНА ПИСЬМЕННИЦЯ
Особистість Марії Вольвач дійсно спонукає і до наукових розвідок, і до творення міфів – настільки «зачіпають» факти з життя письменниці. Відомо, що вона пізно навчилася читати й писати, тому свої перші вірші складала і зберігала в пам’яті. Зовсім юною поїхала до Петербурга на роботу – і втекла звідти, але врешті-решт стала швачкою, яка ввійшла до кола відомих громадських діячів, науковців, літераторів.

– Найбільш вірогідними можна вважати її мемуари. Марія описувала дитячі роки, зокрема, як мати намагалася навчити її грамоти, як вона навчалася кравецької справи у Харкові, як поїхала в Петербург, – а їй було лише 15! У місті дівчину «запросили» якісь пани, увагу яких вона привернула своєю самобутністю: одягом і мовою. Маруся пише, що була в яскравому жупані, який пошила мати. І говорила вона українською мовою з місцевим говором. Її сприйняли як «цікавий екземпляр», пообіцяли, нібито, і навчатимешся, і роботу матимеш. Пробула там пів року. Марусю дуже пригнічувало, що, по-перше, обіцянок пани не виконали, вона просто стала покоївкою, – і це її обурювало, адже вона ще пам’ятала, як у їхньому домі були служниці, а, по-друге, сприймали її як іграшку – показували гостям. Окрім того, часто пані ревнувала дівчину до чоловіка, – розповідає Юлія Захарова.

Про російські звичаї майбутня письменниця висловлюється так: «Дивлюся, що в Петербурзі не так і Святий вечір святкують, як у нас. Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної… А як у нас у цей день, то кожна господиня готує страву, яка є смачніша… у цей багатий радісний вечір збираються вечеряти всі разом у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка».
Зі столиці імперії Марія повертається в рідне село і нарешті опановує грамоту.

– Батькам навчити доньку не вдалося. Можливо, забракло педагогічного таланту, але й роботи по господарству було багато: як пише Маруся, вони сідали займатися раз на тиждень. Вже після повернення у Черемушну десь у гостях вона зустріла дівчат, які закінчили гімназію, і саме вони навчили Марусю читати й писати. Письменниця про це згадує, що вже «інакше вчили складати склади». Мати використовувала буквено-звуковий метод: спочатку завчали назви літер – «Аз», «Буки», «Веди», «Глагол» і так далі, а потім утворювали з них склади (наприклад, «Аз» + «Буки» = Аб, – ред.). А дівчата, мабуть, вчилися, коли вже спершу розпізнавали звуки, – переказує працівниця музею. – Тому коли пишуть, що Дмитро Багалій її навчив писати, – це неправда. Він вже звернув увагу на її вірші, намагався допомогти, сприяв публікації творів.

Після Черемушної Вольвач знову їде до Харкова, де стає помічницею швачки. Відразу отримує платню, оскільки вже має певні навички від попереднього навчання цієї справи.
– Одне з припущень: саме виконуючи замовлення, Марія могла познайомитися з харківською інтелігенцією – Багалієм, Миколою Сумцовим, Христиною Алчевською. Це ми вже шукаємо якесь пояснення. Бо маємо свідчення, що вона спілкувалася з багатьма відомими людьми. Є листи, які вона писала Іванові Франку, Борисові Грінченку, – зауважує Захарова.

ОРГАНІЗАТОРКА ТАЄМНОГО ОСВІТНЬОГО ГУРТКА
У мемуарах письменниці ще багато цікавих моментів. Вона описує, що тричі за життя зустрічалася з віщунками, – і все пророковане здійснилося: хвороби, смерті близьких, що не буде одружена.
– Але, можливо, це був якийсь прояв емансипації – вона ще в дитинстві вирішила, що не виходитиме заміж. Пише, що відмовила чоловікові, якого кохала. Хто він, ми не знаємо, – каже Захарова.
Вольвач їздила в села довкола Харкова – записувала пісні та колядки й читала селянам власні твори. У рідній Черемушній бувала досить часто. Організувала тут освітній гурток, який діяв таємно.
– Люди збиралися в хаті, якої тепер вже теж немає. Читали українські твори. Виступали проти церковної політики і місцевої влади, розповсюджуючи листівки, – розповідає очільниця музею. – Цікаво, що в дитинстві Маруся хотіла стати черницею, але в певний період розчарувалася в церкві. Місцевий священник наклав на неї анафему. У письменниці, до речі, є поема «Гарний піп»: описується, що селянин запросив священника освятити новозбудовану хату, той усе зробив і за це попросив кабана. Йому дали кабана, але, як здалося священнику, малого. Він так розлютився, що пішов розсвячувати хату – мітити дьогтем усі кутки.

На думку професійних критиків, поезія та проза Марії Вольвач випадає із загального контексту класичної української літератури кінця XIX – початку ХХ століть, так би мовити, «не дотягує» зі зрозумілих причин – авторці загалом не вистачало освіти. Проте в її творах багато фольклорних образів і стилістичних прийомів, є й гумор, і трагізм.
– Звісно, рівень освіченості відіграв свою роль. Але на сьогодні це все ж таки цінна літературна спадщина, яка дуже яскраво показує часи, коли жила Вольвач. Письменниця співчувала українському селянству. Працьовита людина, важка доля жінки, моральні принципи – це все наскрізно проходить у творчості Марусі Вольвачівни. Мені найбільше подобаються драми. Їх три, вони жодного разу не були видані за життя авторки, – зазначає Юлія Захарова. – Вона вміло передавала сюжет через дуже різних героїв. А ще твори насичені словами, яких ми тепер не вживаємо, але які треба вивчати і зберігати. Ось, наприклад: «розчовпайте, мамінько», тобто «зрозумійте нарешті» – чудово ж, погодьтеся!

ПАМ’ЯТЬ ВШАНУВАЛИ ФІЛЬМОМ-ДЕКЛАМУВАННЯМ
Як вважають дослідники, померла письменниця у проміжку між 1905 і 1910 роками. Обставини смерті та місце поховання не відомі.
– Є згадка, що в 1903 році її бачили в Огульцях (село у Валківській громаді, – ред.) на похороні одного з жителів, після цього вже інформації немає, – розповідає завідувачка музею. – Марія писала, як їй пророкували, що помре не своєю смертю, але на сьогодні немає жодних підстав вважати, що це могла бути насильницька смерть. Думаю, ще цілком можливі відкриття в її життєписі, оскільки поступово архіви, зокрема й церковні метричні книги, оцифровуються, і щось можна з’ясувати. Проте потрібно дуже багато часу. Звісно, було б добре, якби в музеї була посада наукового співробітника, щоб людина займалася суто дослідницькою роботою.

Точно невідомо, який вигляд мала письменниця. Як вже згадувалося, немає жодної її фотографії – це часто дивує туристів, підтверджує Захарова, адже фотомистецтво було вже розвиненим, а Вольвач спілкувалася з такою кількістю відомих сучасників.
– Є лише описи. Знову ж таки завдяки Іванові Максимовичу Лисенку. Він знайшов Олімпіаду Гайдук – уродженку Черемушної, яка виїхала, поспілкувався з нею. Вона розповіла, що Марія була показною жінкою, повненькою, з великим круглим обличчям, світлими очима. І мала дуже гарний голос, чудово співала, – зазначає Захарова.
До 185-річчя від дня народження Марусі Вольвачівни на урочистому заході показали двогодинну кінострічку-декламування за драмою письменниці «Є каяття, та нема вороття».
Його зняла на камеру звичайного мобільного телефона група ентузіастів на чолі з Юлією Захаровою.
– Наважилася на такий великий проєкт, розуміючи, що немає жодного бюджету, залучити професійних акторів не зможу. Проте обрала жанр фільму-читання, який поєднує певні сцени, візуальний ряд із закадровим начиткою. Так, це аматорська кінострічка, але важливо, що вдалося зберегти весь сюжет, – це не уривок. І також я вважаю дуже цінним, що збережено діалект, – наголошує Захарова.
Сама Юлія виконала аж чотири ролі. До неї приєдналися: колега з Валківського краєзнавчого музею Микола Панченко, який також втілив кількох персонажів, а ще молодь – Анна Воробйова, Роман Захаров, Юлія Крикун, Юлія Іванська, Сабіна Применко, Євгеній Некрасов.
– Цікавий досвід. І смішний, звісно. Деякі епізоди неможливо було відзняти з першого разу. Ми мали вісім дублів, де Микола качається у снігу, – вже й руки затерпли. Дуже нам допомогла погода: усі події драми відбуваються взимку – там сніг, хуртовина, і саме такою була ця зима, – зазначає Захарова.
***
Вперше вірші Марії Вольвач надрукували 1887 року в харківському альманаху «Складка». Згодом вийшли гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова». Іван Франко в «Літературно-науковому віснику» Наукового товариства ім. Шевченка (1899–1905) надрукував її поезії та «Спомини української селянки». У 1893 році вийшла поетична збірка «Казка про таємні слова», а в 1896-му – збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови валківської селянки Марусі Вольвачівни».

Іван Лисенко (1938–2022) – філолог, автор, дослідник, який ще в дитинстві чув від односельців оповіді про Марію, – відшукав в архівах раніше невідомі твори, фольклорні записи та листування забутої письменниці. І в 2007 році вийшла книга «Кажи жінці правду, та не всю», яку він упорядкував.
– Мені пощастило народитися саме на Харківщині, батьківщині Марусі Вольвачівни. І то був би великий гріх – не зібрати такий безцінний скарб, – сказав Лисенко на презентації видання.
У 2020 побачила світ книга «Легенда Слобожанщини», у якій Лисенко зібрав спогади, літературну критику, листи й довідкові матеріали про Марію Вольвач.
Світлини В’ячеслава Мадієвського / Укрінформ
Фото Укрінформу можна купити тут.
Музей Українська книга Харківщина Письменник фільм Фольклор “`
