Театральна терапія: як сцена допомагає ветеранам здолати переживання війни Репортаж 08.04.2026 13:15 Укрінформ У Першому театрі у Львові представили трагікомедію «Директор ліфта», яку створила команда «Театру Нескорених»
Підопічні центру реабілітації UNBROKEN особисто написали драму та виступили з нею на сцені. Вони стверджують, що колективна творчість дарує відчуття: “Ми – не покинуті”.
Кореспондент Укрінформу поговорив із колективом театру про те, як з’явилася постановка, як колишні бійці приєдналися до проєкту і яку роль відіграє театр в їхньому одужанні.
ВСЕ БЕРЕ ПОЧАТОК З ТЕКСТІВ
У залі для глядачів – безлюдно, але на сцені вже активно працюють. Звідкись згори, за кулісами, знову і знову лунає одна і та ж нота – музикант налаштовує піаніно, що стане частиною музичного оформлення вистави.
Актори з’являються на сцені, спілкуються, кепкують і поступово занурюються у свої образи. Посередині – велика металева споруда. Біля неї й відбуватиметься історія, яку артисти «Театру Нескорених» готують для публіки.
– Щоб її змонтувати, нам знадобиться ще приблизно година, – говорять ті, хто повинні перетворити цю конструкцію на сценічні двері підйомника. Тим часом розмовляю з командою театру, поки їх не захопила репетиція.
– Поранення я отримав “за межами країни”. У лавах своєї роти їздив “на заробітки”. І “заробив”. Ну, трохи в збиток, але… – іронізує про свій досвід один із виконавців, ветеран 41-ї окремої механізованої бригади Руслан Пригода.
До «Театру Нескорених» він потрапив, як і чимало інших учасників, через написання творів.
– Все почалося з того, що пані Катерина покликала пані Ірину Гарець, щоб вона попрацювала з ветеранами над текстами. Щоб вони могли висловити свій біль. З цих творів пізніше з’явилися перші п’єси, – розповідає Руслан.
Він згадує про Катерину Кіт-Садову, дружину мера Львова та соціальну працівницю центру UNBROKEN. Саме вона запросила драматургиню Ірину Гарець приєднатися до праці з ветеранами, щоб допомогти їм не тільки фіксувати свої відчуття, але і трансформувати їх у театральні історії.
– Перші твори, які створює кожен автор, про себе. У них відбивається якась дуже сильна, переважно травматична подія, що трапилася в його житті. Він на це опирається, стає ніби збоку та може об’єктивно оцінити, що сталося. Чим більше він читає цей текст, тим ця історія травми стає трохи далі від нього, – пояснює Ірина Гарець.
ЖАРТ, ЩО СТАВ ПОСТАНОВКОЮ
Однак не всі п’єси виникають з творів про особисті переживання їхніх творців, і не всі ветерани готові їх писати. Так було і з «Директором ліфта». Один із авторів трагікомедії, колишній боєць 95-ї десантно-штурмової бригади Роман Онучко, каже, що не хотів повертатися до теми війни і знову відчувати ці емоції. Замість цього він поділився історією, як жартома вимагав 25 євро з тих, хто користувався ліфтом у реабілітаційному центрі.
– Я ходив і жартома “збирав” з людей у ліфті кошти. З усіх – навіть з іноземців. Кожен поверх – 25 євро. Вони мені говорили: «Ми будемо сходами ходити», а я відповідав: «Не хвилюйтеся, я й сходи платними зроблю», – сміється Роман, який у виставі грає того самого директора підйомника.
Ця оповідь сподобалася Ірині Гарець, яка саме планувала створити комедійну п’єсу про життя реабілітаційного центру. Вона й занотувала розповідь ветерана.
– Пані Ірина розуміла, що сама це не зможе зробити – щоб передати все, що там відбувається, треба це пережити. Тому вона запросила до процесу всіх бажаючих. Зібралося кілька людей, ми почали згадувати якісь випадки, обмінюватись думками, сміятися тощо. А вона це все фіксувала, впорядковувала і потім приносила, щоб ми перечитували. Щось відкидали, доповнювали, переробляли – і так з’явився «Директор ліфта», – розповідає Руслан Пригода.
ДОРОГА НА СЦЕНУ
Загалом, потрапити у виставу «Театру нескорених» можна різними шляхами. Хтось приєднується сам. Так було з військовим 67-ї окремої механізованої бригади Денисом Монастирським. У виставі він має декілька ролей і відповідає за музичний супровід – грає на фортепіано.
– Після місяця у палаті хірургії стало дуже тоскно. Я зрозумів, що не можу більше залишатися наодинці зі всіма своїми роздумами. Мені потрібне було товариство. І я почав шукати можливості. Так потрапив на читання «Директора ліфта», – розповідає він.
Дехто, як от колишній боєць 12-ї бригади спецпризначення «Азов» Тарас Якимович, у якого у виставі роль іноземця, потрапив на читання випадково.
– Я просто проходив по коридору. І мене пані Катерина бере за руку: «Там треба прочитати текст замість когось». З того часу я тут, а той, замість кого читав, так і не з’явився більше на читках. Потім ця історія дійшла до цілої вистави, – розповідає Тарас.
А військовий 24-ї окремої механізованої бригади Олег, який у виставі грає фізіотерапевта, жартує, що його фактично «завербували».
– У грудні-січні у нас в UNBROKEN була тема вертепів. Я брав участь, добре відіграли. А пані Катерина, як таке бачить, одразу вербує людину: “Ви будете з нами”, – розповідає Олег.
ГРА НА СЦЕНІ ДАЄ МОЖЛИВІСТЬ НЕ ЗАКРИВАТИСЯ В СОБІ
– Я усвідомлюю, що порожнеча всередині нікуди не зникне. Але такі моменти, як у театрі, дуже добре від неї відволікають. Будучи його частиною, розумієш, що життя не завершується, а ти ще потрібний у цьому світі, оскільки можеш щось таке творити. І це дає тобі поштовхи, щоб не замикатися в собі, а жити далі, – говорить Олег.
Як додає Руслан Пригода, участь у театральному колективі не тільки надає змогу ветерану вивільнити свої почуття, забути про обмеження типу «а що скажуть люди?», а й соціалізує.
– Ми тут не просто зібралися, поговорили і розійшлися, хто куди. У нас утворюється більш тісний колектив. Усі між собою знайомляться і говорять не тільки про виставу, а й про життя, – каже він.
Важливу роль відіграє й публіка.
– Теми, що лунають зі сцени, знаходять відгук у залі, бо серед глядачів є ті ж військові, які проходять війну. І актори під час вистави розуміють, що вони – не самотні, що для усіх присутніх це – спільна історія. Це об’єднує та мотивує, – говорить Ірина Гарець.
– Ми ж, зі свого боку, демонструємо, що після поранення життя не припиняється. Його необхідно продовжувати, – додає Роман Онучко.
НЕ УНІВЕРСАЛЬНИЙ, АЛЕ ЕФЕКТИВНИЙ ІНСТРУМЕНТ
Незважаючи на те, що написання творів, їхнє перетворення на п’єси та участь у виставах вже деякий час застосовують у реабілітації ветеранів і пацієнтів UNBROKEN, єдиної методики поки немає.
– Ми тільки стали на цей шлях. Шукаємо і спостерігаємо, що працює, а що ні. Ми вперше стикаємося і з такою війною, і з тим, що театр може працювати з такими темами, – говорить Ірина Гарець.
За її словами, театр не є універсальним інструментом для всіх. Але для тих, кому цей формат підходить, може стати ефективною підтримкою.
– Театральна історія може як допомогти, так і залишитися непоміченою. Але якщо людині подобається, тоді це працює. Хлопці та дівчата самі кажуть, що це для них стало терапією, – додає драматургиня.
Коли ми закінчували розмову з нею, на сцені вже в повному обсязі тривала репетиція. Поведінка акторів, їхні репліки, жарти, паузи, помилки та підтримка один одного формували від побаченого відчуття, що їм тут добре. Що для цих людей, які ще недавно залишалися наодинці з лікарняною палатою, театр дійсно «зайшов» і став розрадою.
Ігор Федик, Львів
Львів Реабілітація Театр Військові Вистава