Ми чомусь синхронізуємося з іншими. Хтось переживає втрату — і тобі самому стає важко дихати. Радієш чужій удачі, навіть якщо ця людина — випадковий знайомий. Це дивна сила, яка дозволяє на кілька хвилин переїхати в чужу голову і подивитися на світ з іншого ракурсу.
Лабораторія жадібності
Економісти, люди здебільшого прагматичні, називають це терміном «соціальна корисність». Поведінковий економіст Ден Аріелі добре пояснює, як наука намагається виміряти цю нашу емпатію. Для цього існує експеримент із дещо театральною назвою «гра в диктатора».
Схема елементарна і вимагає двох незнайомих людей.
Одному з них дають роль гравця А — «диктатора». Інший стає гравцем Б — «одержувачем». Диктатору видають на руки певну суму, скажімо, 1000 гривень. Далі йому пропонують розділити ці гроші з гравцем Б у будь-якій пропорції. Жодних правил. Можна залишити все собі, а одержувачу показати дулю. Можна чесно поділити навпіл. Можна віддати всі гроші і піти з порожніми кишенями.
Щойно диктатор ухвалює рішення, гра закінчується. Звучить не надто захопливо, як для п’ятничного вечора, але цей тест — непоганий інструмент. Він вимірює рівень нашого егоїзму і показує, наскільки ми взагалі здатні думати про когось, окрім себе, виражаючи цю турботу в конкретних купюрах.
Скільки коштує совість
Цю гру ганяли по різних країнах, серед людей різної статі та віку. І абсолютна більшість диктаторів усе ж таки відсипає одержувачам трохи грошей. Звісно, своя сорочка завжди ближче до тіла, тому середній показник щедрості зупиняється на позначці 20-30%. Але люди діляться.
Цікаво стає, коли експеримент трохи ускладнюють.
Диктатори розлучаються з грошима значно легше, якщо їх попередньо знайомлять з одержувачем. Або якщо є ймовірність, що в майбутньому вони десь зустрінуться. Сума зростає, якщо обидва гравці належать до однієї соціальної групи, або якщо одержувач явно демонструє, що ці гроші йому дуже потрібні.
Суть у тому, що ми здатні турбуватися про інших, навіть якщо за це доводиться платити зі своєї кишені.
Архітектура на іншому боці вулиці
Але в цієї вродженої чуйності є свій темний бік. Емпатія — класна штука, коли навколо емоційне свято і можна просто примазатися до чужого щастя.
Та коли хтось поруч страждає, механізм працює так само: ми переймаємо чужий смуток і негатив. А оскільки людина інстинктивно уникає болю і зайвого дискомфорту, виникає сильна спокуса вимкнути людяність.
Класична сцена: ти проїжджаєш повз людину, яка просить милостиню. Механіка процесу відома заздалегідь. Якщо зустрітися з нею очима, накотить співчуття. Ти відчуєш це липке чуже відчайдушне становище і відчуєш потребу щось дати. Що ми робимо в такі моменти? Правильно. Ми різко починаємо захоплюватися архітектурою будівель на іншому боці вулиці. Або уважно вивчаємо потік автомобілів. Ми робимо все можливе, щоб не дивитися в той бік і зберегти свою здатність до співпереживання у сплячому режимі.
Усе завжди зводиться до цього щоденного вибору. Дивитися прямо на чужий біль, розуміючи, що доведеться щось із цим робити, чи просто перевести погляд на інший бік дороги.
Поділитися
Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.
⚡ Пульс читачів
Ви зазвичай змушуєте себе дивитися в очі чужій біді чи обираєте «розглядати архітектуру»?
Вже проголосували 2 людини. Долучайтесь до обговорення.
🤝 Дивитися і допомагати 🏙️ Обирати власний спокій 🧩 Маю власну думку
☝️ Спочатку оберіть свою позицію
✏️ Написати коментар
📊 Карта думок
🤝 Дивитися і допомагати 50% 🏙️ Обирати власний спокій 0% 🧩 Маю власну думку 50% 💡
Дискусія тільки починається. Будьте першим, хто висловить думку!
Коментарі
Спочатку нові ↕
Поки що немає коментарів. Будьте першим!