Природничі колекції — це не перше, що спадає на думку, коли ми говоримо про деколонізацію. Однак, так само як і культурна спадщина, вони є частиною глобальної, національної та локальної спадщини, пов’язаної з місцем свого походження. Відповідно, усі питання щодо вилучення, перевезення, репрезентації, апропріації та повернення стосуються природничої спадщини. Ми говоримо про це з доктором біологічних наук, екологом, зоологом, провідним науковим співробітником Інституту зоології імені Шмальгаузена Павлом Гольдіним.
Павло Гольдін є автором одного з есеїв для посібника «Сприяння деколонізації в музеях: Україна у фокусі», ініційованого Українським інститутом у співпраці з ICOM UK, ICOM Ukraine та Британською Асоціацією музеїв (MA) за підтримки Британської Ради. Інтерв’ю створене у співпраці з Українським інститутом.
Природничі колекції — це також частина деколонізаційного контексту?
Природна спадщина є частиною спадщини, що захищена міжнародними конвенціями, зокрема конвенцією ЮНЕСКО. Умовно, якщо колонізатор вивіз з Африки скарби тамтешньої цивілізації, а також рештки слона, які тепер експонуються у провідному світовому музеї, то слон також є частиною вивезеної в умовах колоніалізму, апропрійованої спадщини. Її треба належно переосмислити й переоцінити: показати її походження, належність до народу, країни й місцевості, з якої вона походить. Потрібно повернути її до місця походження — фізично чи принаймні символічно, — а також забезпечити рівний доступ до неї дослідникам та людям із країни й місцевості походження пам’ятки.
Це актуально для України, адже її спадщина — і культурна, і природна — впродовж століть була об’єктом колонізації та колоніального привласнення. У нас із колегами нещодавно вийшов препринт щодо долі української спадщини з палеонтології хребетних, де ми проаналізували публікації за 300 років і показали, що майже 90% об’єктів спадщини частково чи повністю апропрійовано або навіть викрадено колонізаторами з Московії.
Які саме це об’єкти?
Список дуже великий, але передусім це стосується знакових об’єктів, які мають високий символічний капітал і потенційно можуть бути національними символами. Йдеться про найбільших тварин — скажімо, гігантських ссавців або мезозойських рептилій: слонів, морських ящірок, динозаврів. Також — усе, що пов’язано з походженням людства, зокрема рештки приматів. Усі ці категорії об’єктів, окрім слонів, для України надзвичайно рідкісні, але це, можливо, робить їх для нас навіть більш цінними, ніж у країнах, де вони звичні.
Ми знаємо, що, наприклад, мозазавр Prognathodon lutugini, знайдений на початку ХХ сторіччя (в сучасній Луганській області), зараз перебуває в музеї у Санкт-Петербурзі. А дуже нечисленні рештки кримських динозаврів зберігаються в Москві. Єдиний відомий мезозойський крокодил, знайдений під Севастополем, — також у Санкт-Петербурзі. Рештки мавпи, знайдені на початку XX сторіччя, які зберігалися в Центральному науково-природничому музеї (сьогодні — Національний науково-природничий музей), були вивезені наприкінці 40-х — на початку 50-х років до Москви. Але так сталося, що пробірка з зубами зберігалася окремо, і через це її не знайшли й не вивезли. Лише кілька років тому куратори музею на неї натрапили. Тож у Києві на експозиції зберігається тільки гіпсовий зліпок решток, вивезених у Москву, але є пробірка з оригінальним матеріалом.
Зуби — це дуже цінна частина тіла, яка дозволяє проводити декілька видів аналізів: від таксономічного (класифікація виду) до палеоекологічного (реконструкція умов життя). За формою зубів визначається таксономічна належність, за пробами емалі — ізотопний склад, за структурою поверхні — спосіб харчування, твердість харчів тощо.
Привласнення природничих колекцій треба досліджувати, класифікувати, оцінювати з соціальної та етичної перспектив і відповідно спрямовувати політику суспільства, держави, регіонів.
Важливо, що це стосується не лише України як держави, а й «нижчих» рівнів. Речі походять не просто з України, а, наприклад, з Одещини чи Миколаївщини. Вони належать не просто державі, а й конкретному регіону. Речі з Криму так само належать і корінним народам цієї території. Тож вони мають бути марковані не просто як українські, а й як ті, що походять з українського Криму. Є багато нюансів, які треба враховувати.
Коли ви говорите про символічне повернення, що ви маєте на увазі?
Зараз, в епоху цифрових технологій, можна точно відтворювати речі й повертати щонайменше їхні копії. Зокрема, в умовах війни це було б доречно. Так, в Україні експозиції здебільшого мають бути демонтовані, а найцінніші експонати — евакуйовані або в безпечніші райони країни, або за кордон. І точиться дискусія: як їх зберігати, як розподіляються права, як відбуватиметься повернення тощо.
Якщо в якомусь особливо небезпечному регіоні зараз не можна експонувати предмет або досліджувати його, то принаймні має бути доступна копія в такому вигляді, щоб усі охочі могли її вивчати.
У які періоди за досліджувані вами 300 років природну спадщину вивозили найактивніше?
Думаю, що пік припадає на першу половину XX століття. Це, безумовно, має історичне підґрунтя. З одного боку, через нелінійний прогрес науки. У XVIII сторіччі прогрес був повільним, у ХІХ став стрімкішим, у ХХ і ХХІ — ще більше пришвидшився.
Це стало поштовхом до того, що почали відкривати більше речей, які, відповідно, одразу вивозили. Проте в 1950-х роках реорганізували музей, який сьогодні називається Національним науково-природничим; утвердився (заснований у ХІХ столітті) музей, який зараз називається Державним природознавчим у Львові. Ці установи почали затримувати в себе речі й чинити перешкоди для того, щоб їх вивозили до Москви. Тоді артефакти почали залишатися на території України. Їх могли обробляти українські фахівці, публікувати про це статті, зокрема іноземними мовами у провідних світових виданнях. Так ці речі були промарковані, хоча ще як совєтські, але як ті, що належать Українській Совєтській Республіці й перебувають у її музейних установах.
Тому нам почало вдаватися маркувати доволі значну частину речей як українські й залишати їх тут. Те, що було знайдено, наприклад, у 1960–1970-х роках, ми здебільшого можемо побачити в музейних залах України.
А як щодо того, що 90% колекцій було апропрійовано?
Ступінь апропріації може бути різним. Наприклад, те, що публікація про річ друкується російською мовою, — теж певна апропріація. Зокрема, коли предмети належать Україні й залишаються на її території, але першодрук про них відбувся російською мовою у Москві або за участю лише московських чи петербурзьких дослідників. Тобто ступінь залізання руками в нашу спадщину може бути різним. Вивезення — це крайній варіант.
Окрім вивезення та роботи безпосередньо з експонатами, чи є ще якісь способи колонізаційних практик у природничій галузі?
Думаю, що передусім це репрезентація, публікація, не обов’язково наукова.
Чи є в Україні вчені, які прицільно займалися поверненням, деколонізаційними практиками? Можливо, щось вдалося повернути?
Мені не відомо нічого, що вдалося б повернути. Але є речі, які вдалося не вивезти. І це, безумовно, заслуга директорів музеїв. У Києві, наприклад, Івана Підоплічка. У кожній установі є своя історія, своя пам’ять про це.
Чи звертають увагу окупанти на природничі колекції з початку війни 2014 року або з початку повномасштабного вторгнення? Як відбувається привласнення сьогодні?
Найважливішим і найбільш помітним прикладом стало розграбування так званої печери Таврида. У 2018 році під час дорожнього будівництва випадково було відкрито карстову порожнину в передгірському Криму, де знайшли багато решток, які опублікували як нову фауну віком 1,6–1,8 мільйона років. Окупанти забрали їх до Москви й зараз опублікували численні праці. З цих праць випливає, що вони призначили свої постійні музейні номери зберігання, що означає їхнє привласнення. Ці дії підпадають під Гаазьку конвенцію: це вивезення спадщини з окупованих територій під час збройного конфлікту.
Як це формує ширший імперський російський наратив?
Усі провідні установи в так званій Російській Федерації, ще від Совєтського Союзу і Російської імперії, були спрямовані на те, щоб демонструвати надлюдську, найвищу позицію цієї країни у світі. Скажімо, російський Палеонтологічний музей імені Орлова виглядає як храм. Це свідома пародія на християнство. На його стінах є багатоярусні панно, де зображено прогрес усього живого: від одноклітинних організмів до людини. Вони формують у людини, яка заходить, сприйняття того, що ми перебуваємо у головному храмі життя на Землі. І далі в цьому храмі представлені істоти з усіх країн і епох. Але якщо подивитись на те, які це «всі країни», то виявиться, що саме ті, над якими мала владу Російська імперія або Совєтський Союз — те, що вони могли пограбувати: Казахстан, Монголію, Естонію, Україну.
Чи є дані про те, з яких територій вивезено й привласнено найбільше?
Вочевидь, дуже багато вивезли з Монголії та Казахстану, а також із територій, які тимчасово перебувають у складі Росії — наприклад, Саха, звідки походять мамонти, шерстисті носороги тощо. Також — Таймир, Чукотка, Камчатка. Там — вічна мерзлота й дуже хороші умови для збереження плейстоценової фауни. В Монголії прекрасні умови для збереження динозаврів.
Які території найбільше постраждали в Україні?
Можна припустити, що це передусім південні регіони: Крим, Одеса, Херсон, а також східні: Донецька, Луганська області. Не тільки те, що зараз окуповано, а й сторіччя тому. Наразі важко сказати, чому саме вони тоді постраждали найбільше.
Сьогодні часто порушують питання повернення спадщини. Наскільки цей рух активний щодо природничих колекцій і чи думають про це вчені в Україні?
У світі цей рух доволі активний, але він стикається з опором. Провідні музеї світу не мають великого бажання й доброї волі повертати речі на свої місця. Звичайно, як усі колонізатори, вони наводять аргументи, мовляв: «У нас усе красиво облаштовано, чисто, є умови для зберігання, клімат-контроль. А у вас, у провінції чи колонії, всього цього немає, та ще й постійно відбуваються війни. Давайте створимо тут безпечну гавань, а ви будете пишатися на відстані». І вони щиро впевнені, що так і є: ніби вони живуть у раю, де всім буде безпечно.
Думаю, що зараз, під час війни, Україна стикається з таким самим ставленням з боку деяких партнерів, які нам співчувають. Та якщо казати відверто, у нас усередині країни подекуди панує таке саме ставлення — наприклад, між столицею й іншими містами. Але можна навести і протилежні аргументи. Ці проблеми зараз жваво обговорюють експерти.
Чи є успішні міжнародні кейси репатріації природничих колекцій, на які ми би могли опертися?
У США існує досить розвинене законодавче й судове середовище щодо повернення, наприклад, решток представників корінних народів. Ці рештки були викопані або взяті як трофеї чи частини тіла й експонувалися багато років у музеях. Зараз постає питання про те, що їх потрібно належно поховати. І час від часу відбуваються традиційні поховання.
Корінному народу повертають речі й імена в Новій Зеландії, де поступово відновлюють права маорі. А в музейних колекціях речі репрезентовані як ті, що належать корінному народу. Вони принаймні рухаються в правильному напрямку.
На рівні доброї волі окремих дослідників дуже плідно відбувається співпраця єгипетських науковців із європейськими й американськими: поважаються їхні права, є розуміння того, що речі, які походять з Єгипту, належать цій країні і, зокрема, єгипетській науковій спільноті.
Які колекції нам потрібно повернути насамперед?
Насамперед — те, що вивезли з 2014 року. Але, на мою думку, Україна має повернути все, що було вкрадено з її території. Якщо казати про категорії предметів, то насамперед ідеться про унікальні речі, які не можна відтворити, які не мають аналогів: мозазавр або збори з територій, які зараз не існують, втрачені, наприклад, внаслідок затоплення, вимерлі види.
Більшість усього цього, очевидно, зберігається в Росії. Але чи є інші країни, з якими нам треба співпрацювати для репатріації природничих колекцій?
Абсолютна більшість зберігається в Росії. А стосовно того, що зберігається за її межами, відбувається плідна співпраця. Наприклад, збори з Галичини свого часу частково були розподілені між Краковом і Львовом, і частина з них зараз перебуває у Кракові. Але українські дослідники мають до них доступ.
Окрема категорія — вивезене під час Другої світової війни. Проблема полягає в тому, що більшість цих речей не ідентифікована. Вони досі можуть зберігатися десь у ящиках у невідомій західноєвропейській країні, і самі куратори не знають, що саме вони зберігають. Спочатку це потребує пошуку й атрибуції. Кожна така знахідка — окреме дослідження й розслідування.
Нам, очевидно, потрібна комплексна політика щодо деколонізації та репатріації природничих колекцій. З яких кроків варто почати?
Тут можуть бути два основні напрями. Першим Україна вже рухається: ми маємо доєднатися до наявних міжнародних ініціатив. Нещодавно, наприклад, було підписано Нікосійську конвенцію Ради Європи про повернення культурних цінностей. Дуже добре, що цю ідею довели до кінця.
Другий напрям: треба ухвалити закон або доповнення до закону на національному рівні, де визначити, що наша спадщина, яка була вивезена за межі країни, все одно залишається власністю України. Тобто ми повинні заявити свої права на цю спадщину. Водночас важливо сказати, що поруч із національним суверенітетом ми розуміємо права громад і те, що річ, знайдена на території громади, має зв’язок не тільки з державою, а й із громадою.