00:00
Автор публікації
Юрій Гудименко
За перші місяці від 24 лютого 2022 року до лав Сил оборони стала величезна кількість людей. Повномасштабна атака Росії мотивувала взяти до рук зброю навіть тих, хто раніше ніколи про таке не думав. Загальне піднесення і лють зробили прямо протилежне тому, на що сподівалися в Кремлі: замість того, щоб здатися, українці почали тотальний опір. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
У 2022 році нові бригади і окремі батальйони створювались десятками, але з того часу ситуація змінилась.
Абсолютно здорових бійців практично не залишилося
Серед моїх друзів, що стали до лав у 2022 році, майже не залишилось неконтужених і не так багато тих, хто не був поранений хоч раз. Люди, які йшли до армії на емоційному коктейлі із ярості, люті й бажання помсти, закривали очі на свої проблеми зі здоров’ям так само як і військкоми.
Але зараз вже 2024 рік, і ніхто з тих бійців не став здоровіший, навіть той, хто не отримав один-два шматочки металу або контузію, яка чомусь не вважається суспільством за щось серйозне.
Це об’єктивна проблема. Але її можна заміряти, оцінити, внести в якісь рамки. Куди складніше з емоційним станом.
Так, майже всі мої побратими й посестри, з ким я спілкувався, ні на що особливо не сподівалися – “ми тут до кінця”. Але це знання, ще і посилене емоційними гойдалками, не призвело до чогось хорошого. Наша армія – це зріз суспільства, а суспільство, як правило, не читає далі заголовків, в яких, між іншим, теж періодично пишуть абсолютну дичину заради хайпу і переглядів.
А що суспільство і армія читали в заголовках останні місяці? Роздуми про демобілізацію за 36 місяців служби, а потім повідомлення про те, що цього не буде. Ось і емоційні гойдалки – від надії до розчарування. Туди-сюди.
Відчуття бійців неважко зрозуміти. В армії ти майже повністю втрачаєш контроль над власним життям. Ти їж що скажуть і коли скажуть, воюєш поруч з ким скажуть (привіт фактично заблокованим переведенням), ідеш куди скажуть, і навіть ворожий снаряд не питає тебе куди впасти – поруч з тобою чи он там за бліндажем. Втрата контролю ще більш болісна тим, що ти не знаєш її умов і строків.
За 2 роки в Україні не створили систему мобілізації
Так, всі все розуміли коли йшли, і навіть сама думка про те, щоб дожити до завтра, була не у всіх. Але минули роки. Система мобілізації, яка могла б замінити наявних людей або принаймні дати резерви, дати можливість частіше виходити на ротації, щоб відпочити, дати змогу відпустити хоча б тих, хто насправді не може далі воювати – вона про*рана, ця система. Її немає. Хоча кожен військовий у відпустці бачить на вулицях свого міста чи села, що люди є.
Як наслідок, частина військових намагається знову взяти контроль над власною долею у свої руки. У мене немає точних чисел, бо вони секретні, але чисто суб’єктивно впевнений, що зростає і зростатиме кількість СЗЧ (самовільне залишення частини, більш відома назва – дезертирство) і куплених рішень ВЛК – як єдиних можливостей піти з армії.
Я не засуджую – я констатую: ці процеси взаємопов’язані і засобів боротися проти них наразі немає. “З армії є три шляхи: 200, 300 і тюрма”. Сказано не дуже римовано, але дуже чесно.
Фактично серед поганого і дуже поганого шляхів обрали обидва. Відсутність чітких строків зменшує кількість призовників і одночасно, ймовірно, збільшує кількість “неповернень” серед військовослужбовців. Отже, рано чи пізно доведеться робити все ж таки більш сувору мобілізацію – але з запізненням, яке буде вартувати земель, життів, понівечених доль.
Хоча зважаючи на той негатив, який влада вже отримала за місяці епопеї під назвою “закон про мобілізацію”, можна було вже схвалювати що завгодно – кількість негативу залишилась б незмінною. Але ні.
Між ганьбою і падінням рейтингів обрали ганьбу й отримали падіння рейтингів. Бонусом – ще більша недовіра у кожному з кутів магічного трикутника війни: армія – влада – нація.
Источник: www.24tv.ua
