“`html
«У воєнний час багато хто звертається до мистецтва з душевним болем – як до втіхи» – іконописиця Тетяна Дзядик 17.01.2026 09:00 Укрінформ Мисткиня поєднує художні таланти з волонтерством, а ще навчає живопису інших
Досить специфічною сферою творчості Тетяни Дзядик є саме іконопис. Але насамперед вона – особистість, для якої творчість не відділяється від буття.
Тетяни Дзядик
ДО ІКОНОПИСУ – ЧЕРЕЗ КОМБІНАТ ЗОЛОТОГО ШИТТЯ
Тетяна ділиться, що виросла у творчій сім’ї, і завжди прагнула до мистецтва.
– Мені було цікаво все робити власноруч. Навіть люблю шпаклювати. Подобається, коли матеріал піддається, коли його відчуваєш. Люблю в’язати, щось зводити, лагодити. Ми з чоловіком самі збудували сарай – я у всьому допомагала. Це складно, але мені надзвичайно подобається, – зазначає вона.
Мистецький шлях Дзядик розпочала з художньої школи, а потім вступила на мистецький факультет університету в Кропивницькому (тепер – Центральноукраїнський державний університет).
– У нас викладали митці, які закінчили академії Києва, Одеси, Львова. Ми отримали дуже міцну академічну основу, – розповідає художниця.
Пригадує, що за кілька років «сарафанне радіо» привело її в місце, яке стало для неї стартом в іконописі – на комбінат золотого шиття у Кропивницькому.
– Це підприємство, про яке мало хто знає. Там вишивають ікони та вбрання для духовенства. Митри, ризи, ікони із золотими нитками, напівкоштовним камінням. Але за каноном заборонено вишивати обличчя й руки – лише малювати. І їм були потрібні художники, котрі вміють писати лики.
Тож Тетяні запропонували спробувати зобразити лик Христа, проте їй не одразу вдалося.
– Я зобразила портретно – з блакитними, жовтими відтінками, дуже мальовничо. Вийшло чудово. Але мені пояснили, що так не пишуть. Лики повинні бути у земляних, глиняних тонах. Мене фактично переучували. Читала літературу, вивчала канони.
Художниця зауважує, що все ж академічний живопис і належне вміння створювати портрети стали в пригоді під час навчання. Тепер, після багатьох років вдосконалення майстерності, Тетяна працює у складній традиційній техніці.
Основою для ікони слугує дерев’яна дошка. Її ретельно готують: на неї накладають тонку тканину, проклеюють, наносять левкас – декілька шарів особливої ґрунтовки, що створює м’яку, еластичну поверхню. Далі – шар червоної глини, на якій роблять рельєфи під майбутню роботу. Саме на цій основі постає живопис. З цим етапом Тетяні допомагає майстер – вона береться за свою частину роботи вже на підготовленій основі.
Іконописиця працює з багатошаровим нанесенням фарб. Раніше це була традиційна темпера, яку вона навіть пробувала робити самостійно – з яєчного жовтка. Зараз використовує різні фарби, головне – досягти тієї ж глибини напівпрозорих лесирувань.
Фарбу художниця наносить шарами: від темного до світлого, з регулярними «заливками», з ніжними переходами, у яких світло ніби йде зсередини. Пише неквапливо, уважно, дрібними пензлями – часом буквально на одну волосину. Окремий етап – позолота. Для неї застосовують поталь, нанесену на спеціально підготовлену основу.
Тетяна розповіла, що процес роботи може тривати від одного дня – для невеликих образів – до декількох тижнів і більше – для складних багатофігурних композицій.
ІКОНОПИС ТА СТЕРЕОТИПИ
Це мистецтво все ж духовне, пов’язане з певними ритуалами. Однак Тетяна стверджує, що для неї важливіший її стан, аніж обрядовість.
– Не можу сказати, що дотримуюся релігійного обряду, коли пишу ікони. Але коли я працюю, не вживаю спиртні напої, не лихословлю, намагаюся бути спокійною. Це особливий стан, як медитація. Крім того, я маю все зробити вдома, щоб працювати й не відволікатися, щоб мене не турбували. Настільки гублю відчуття часу, що часом не можу підвестися зі стільця – так засиджую ноги.
До того ж, створення ікон традиційно вважалося чоловічою справою, уявлялося, ніби такі речі можуть творити лише ченці тощо. За словами Дзядик, їй пощастило не зустріти подібні упередження.
– Мені жодного разу не говорили, що я не можу, тому що я жінка. Мене запрошували працювати навіть у Київську лавру (Києво-Печерську, – ред.). Я відмовилася, оскільки на той час там був московський патріархат. Але якщо запрошували, отже, питання не в статі, – підкреслює іконописиця.
Додає, що принципово не освячує ікони самостійно – вважає, що образ повинен увійти в життя людини через її власний духовний шлях.
– Я завжди кажу: беріть, йдіть до свого батюшки. Адже сенс не у воді. Ви ж, коли купуєте хрестик для дитини, не питаєте ювеліра, чи він постив і чи освячував його. Ви берете річ – і несете її до свого священника. Так само тут.
«КІЛЬКА ЖІНОК ЗМОЖУТЬ ЗМІНИТИ ЦІЛЕ МІСТО»
Волонтерство Тетяна не відділяє від життя, не говорить про нього як про «напрям діяльності». Волонтерський простір КропХаб, у якому ми й зустрілися для розмови з нею, функціонує ще з початку російсько-української війни. Свого часу простір став продовженням роботи ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького».
Тетяна завжди була соціально активною. Брала активну участь у подіях Революції Гідності, згодом приєдналася до жіночого руху «Дія». Разом з однодумцями їздила на з’їзди, знайомилася з жінками з різних міст.
– Якось ми поїхали в Одесу на перший конгрес «Дії». Там були жінки з Краматорська, директорки заводів, підприємниці, керівниці великих міських організацій. Вони вже жили у війні, щось відстоювали. Тоді збагнули: жінки – величезна сила, – пригадує співрозмовниця.
Повернувшись до Кропивницького, вони почали формувати місцеву спільноту, збирати гроші, працювати з історією міста, з жіночими постатями, з благодійними ініціативами.
– У нас тут майже ніхто не знає історій жіночого меценатства, про те, якими були жінки в історії міста. А жінки можуть усе. Декілька жінок здатні змінити ціле місто. І ми взялися за роботу в цьому напрямку, – каже Тетяна.
Саме через рух «Дія» Тетяна познайомилася зі співзасновницею та вперше потрапила у місце, яке згодом стало КропХабом. Жінка згадує, що тоді це було занедбане складське приміщення – без затишку, без уяви, на що воно перетвориться.
– Але ми вирішили, що все зможемо. Почали руйнувати, ремонтувати, робили все власноруч. Спершу втрьох – з одним із військових та Катею (Катерина Колтунова – волонтерка, співзасновниця КропХабу, нині – також заступниця начальника Кіровоградської ОВА, – ред.). Згодом хлопці, які поверталися з ротацій, почали допомагати. Тут усе зроблено руками, – зауважує волонтерка.
Спершу тут плели сітки, варили їжу, консервували, пакували допомогу. Але дуже швидко КропХаб став місцем зустрічей.
– Хлопцям було потрібно не лише поїсти. Вони потребували місця, де можна просто висловитися. Сиділи тут годинами. Це було важливо, – каже Тетяна.
На початку повномасштабного вторгнення простір став справжнім осередком порятунку.
– У перші дні приїжджали натовпи людей. Тут було, як у мурашнику. Збирали все, що було потрібно на фронт, на блокпости. Несли подушки, матраци, спальники, ковдри. Я відповідала за весь текстиль. Тут реально було потрібно все.
ВОЛОНТЕРСТВО І МИСТЕЦТВО ЯК ПІДТРИМКА
– Багатьом людям було необхідно за щось вхопитися. Тому що вони не розуміли, що робити, куди тікати. І тут вони знаходили хоч якусь точку опори, – каже Тетяна.
Тож згодом, коли перший шок після повномасштабного вторгнення минув, у просторі виникли нові види роботи з військовими та їхніми сім’ями: майстер-класи, арттерапія, нейрографіка, живопис для дорослих. І знову стало корисним захоплення Тетяни мистецтвом.
– Тут я працюю з дорослими, які приходять усвідомлено. Знаю точно: малювати можуть усі. Просто багатьом у школі говорили: «І це, і те робиш не так», тому люди закрилися. А зараз, під час війни, багато хто звертається до мистецтва як до заспокоєння, з труднощами, з болем. І ми говоримо про те, що чорний колір теж існує. Він також потрібен, без нього ти не побачиш світла. Контраст – це і є життя. І ми вимальовуємо ці темні кольори, замінюємо їх на інші. Я добре бачу по роботах учнів, як змінюється їхній внутрішній стан, – розповідає художниця.
Іконопис, звичайно, теж залишається у творчості Тетяни. У воєнний час замовлення стали особливими – коли чекають захисників, коли відчувається внутрішній брак опори.
– Люди не замовляють ікону просто так. Вони приходять, коли болить, коли важко, коли втратили або просто потребують захисту, підтримки, – підкреслює Дзядик.
Саме тому багато її робіт відправляються у домівки, де є поранення, втрати й очікування. Через КропХаб ікони Тетяни почали передавати у шпиталі, на передову, у волонтерські посилки – як невеликі образи з молитвами.
– Ми виготовили маленькі іконочки з календариками та захисною молитвою. Роздавали їх хлопцям у шпиталі на День козацтва. І тепер ці іконочки вкладають у посилки, – додає.
Вона наголошує, що іконопис – лише один із видів її творчості, але важливий та необхідний. Навіть не тому, що це мистецтво – духовне, а тому, що дає внутрішню рівновагу. І зазначає, що всім варто знаходити ту справу, за яку можна триматися у скрутні часи.
– Ми всі повинні зараз робити для себе те, що відновлює сили. А жінка – це взагалі такий собі павербанк, котрий ділиться енергією з близькими. Але ж і нам необхідно чимось наповнюватися. І мистецтво, час для себе у творчості – це також підтримка під час війни. Потрібно собі регулярно нагадувати, що цей «павербанк» час підзарядити.
Волонтери Ікона Ветерани війни Мистецтво Художник Війна з Росією