Бубнівська кераміка: від ремесла до мистецтва Наш спадок 07.02.2026 09:05 Укрінформ Це одна із найдавніших традицій, занесених до Національного реєстру об’єктів нематеріальної культурної спадщини України. Люди почали творити начиння з глини ще в епоху неоліту. Завдяки унікальним малюнкам на гончарних виробах можливо розпізнати не тільки державу їх виникнення, але й простежити витоки аж до конкретного села та умільця, що їх виготовив. Однією із таких коштовностей народного мистецтва виступає бубнівська кераміка. Майоліка з трьохколірним візерунком і пишним рослинним орнаментом, котру споконвіку робили на Вінниччині – у Бубнівці та Новоселівці Гайсинського району, – володіє унікальною і різноманітною декоративною красою, витонченістю та розмаїттям графічних форм. У чому полягає її особливість, Укрінформу розповіли майстриня декоративного розпису, дослідниця бубнівської кераміки, викладачка Тульчинського профільного коледжу культури Наталія Лавренюк і заслужена майстриня народної творчості України Тетяна Шпак. РЕМЕСЛО, ЯКЕ СТАЛО МИСТЕЦТВОМ Щоб належно оцінити бубнівський живопис, як мінімум слід наживо побачити процес прикрашання посуду, а ще ліпше – самому спробувати розмалювати, зазначає Наталя Лавренюк. – Як майстриня, я починала з петриківського розпису, тому бубнівський мені видавався чимось геть простим і нехитрим. Загалом, як зазвичай трапляється: те, що своє і близьке, ми не сприймаємо як щось вагоме. І щоб збагнути всю красу і велич тієї «бубнівки», потрібно до цього дійти. У мене цей поступ зайняв чимало років.
Наталя Лавренюк Лавренюк повідомляє, що вони з чоловіком були серед учасників ІІ Всеукраїнського симпозіуму-практикуму з бубнівського гончарства.
На виставці Тетятни Шпак в "ЕтноЧарах" – Вже зараз, з плином часу, я усвідомлюю, що тоді на території Бубнівки зібралися найкращі гончарі з усієї України. І коли поважні члени комісії з Києва ходили та висловлювали певні критичні міркування щодо форми чи розміру елементів виробів, мені все це видавалося якимось дивним. Адже форма тих горщиків, глечиків і мисок була для мене чимось звичайним, бубнівські миски здавалися однотипними, а візерунки – подібними. Аж поки не почула, як фахівці про це говорять, не побачила, як ті науковці завмирають біля робіт народної мисткині Тетяни Шпак, – пригадує майстриня.
Майстер-клас Тетяни Шпак Каже: збагнула, що настав час згадати про свою мистецьку освіту та проаналізувати цей феномен. – Тоді я почала дивитися на бубнівську кераміку інакше. А ще коли сама спробувала відтворити нібито прості й легкі елементи письма, а в мене не виходило… Розуміла, як це необхідно робити, а в руках не вистачає потрібних умінь. З’явився запал: я ж мушу це зробити! Ось із цього і розпочалося моє захоплення бубнівкою, – зазначає Наталія Іллівна.
Музей гончарного мистецтва( Музеї-садиба братів Герасименків) у с. Новоселівка до оновлення – з підашшям із планкетками за мотивами бубнівської кераміки ЗА ПАНСЬКИМ НАКАЗОМ Дослідниця розповідає, що бубнівська кераміка має добре розпізнавані особливості та визначений «канон», стиль, який місцеві умільці створили протягом століть. Адже перших гончарів з Умані сюди привіз один із панів Потоцьких, котрий володів цими землями. – Він, як людина розважлива, дізнався, що тут є гончарна глина, а гончарів – немає. Вирішив, що на цьому можна мати прибуток, і привіз сюди майже три десятки родин гончарів. До того ж завіз не в Бубнівку, а в сусіднє село, розташоване через річку Соб. Його тоді назвали Гончарівкою, а зараз це Новоселівка. Я читала, що умільці спочатку розробляли місцеві гончарні глини, а згодом сировини стало не вистачати, і вони почали шукати її вже за річкою. І хоч переважна більшість гончарів проживали у Новоселівці, кераміка називається бубнівською. Скоріш за все, ця назва виникла вже від науковців та етнографів, які її досліджували на початку минулого століття, – вважає Наталя Лавренюк. Вона зазначає, що особливістю бубнівської кераміки є й те, що можна простежити поіменний ланцюжок умільців та їх учнів, яким безперервно передавалася орнаментальна традиція. Її досконало описали дослідники – і елементи орнаментів, і її історію. Зокрема, етнографи засвідчили, що першими бубнівськими умільцями були Арехта Гончар і його син Семен. Але «батьком» бубнівського гончарного мистецтва вважають онука Арехти – Андрія Гончара, який юнаком втік від поміщика в Гайсин і в тамтешнього гончара Сили Жерденівського опанував технологію підполив’яного розпису. Вона вразила місцевих умільців красою візерунка і переливами кольорів.
Яків та Яким Герсименки Наступні покоління майстрів привносили власні новації, а остаточно традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки сформувалася в середині ХІХ століття. Зокрема, завдяки гончару Агафонові Герасименку та його синам Якиму і Якову. Власне, брати стали найвідомішими гончарями Бубнівки за всю її історію. А 1935 року їх навіть запросили до Києво-Печерської лаври, де була створена творча майстерня. Унікальні роботи Якима та Якова у 1930-х роках експонувалися на Першій республіканській виставці в Києві, а згодом мандрували світом: Монреаль, Париж, Лондон, Нью-Йорк, Токіо.
Керамічний садовий ослінчик – робота братів Герсименків
Роботи братів Герсименків, представлені на Першій українській виставці народного мистецтва МАЙСТРИ НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО СТИЛЮ – Раніше я не замислювалася над цим, але за європейським успіхом сільських гончарів стоїть величезна праця тогочасної української інтелігенції, етнографів, етнологів, мистецтвознавців: Юрія Александровича, Костя Широцького, Лідії Шульгіної, Євгенії Спаської, Володимира Гаґенмейстра та багатьох інших. Вони турбувалися не лише збереженням давніх зразків, а й проблемами формування нового мистецтва з українськими рисами. Володимир Гаґенмейстер, очоливши «Лаврську школу майстрів», не тільки збагатив тих, кому пощастило потрапити на навчання, знаннями з основ композиції, орнаменту і мистецтва загалом. Він також вносив корективи і скеровував народних умільців – але дуже делікатно, щоб не зіпсувати автентику і при цьому спонукати творити нові форми. Робота, яка за два роки була з ними проведена, – вражаюча. Це добре видно на прикладі трансформації асортименту Герасименків: від поставців на кутю чи вазок на вареники – до чайних наборів та столових сервізів, здатних задовольнити найвибагливіші смаки міських споживачів. Це було формування нового українського стилю, що підносив сільське ремесло до рівня високого мистецтва. Але за всіх цих змін збережено традиції та характер бубнівської кераміки, – каже дослідниця.
То в чому ж особливість бубнівського розпису, чим він відрізняється з-поміж інших? Наталя Лавренюк стверджує, що технологія, аналогічна до цієї, існувала в Європі, і, можливо, через ремісничі цехи великих міст поступово поширилася і в малі містечка та села. – Це трьохколірний розпис, що виконується ангобами (гончарними фарбами на основі рідкої глини, – ред.): білий колір – біла глина, чорний – глина з додаванням окису заліза, зелений – глина з окисом міді. Умовна назва цієї техніки – сільська, або трьохколірна, майоліка, – пояснює Наталія Іллівна. ЧОРНИМ, БІЛИМ І ЗЕЛЕНИМ ПО ЧЕРВОНІЙ ГЛИНІ Вона зазначає, що технологія зумовлювала появу нових інструментів. Якщо для простого опису вистачало квачика з ганчір’я, жмута трави чи пір’їни, то для підполив’яного розпису фарба мала литися струменем, товстим шаром. Умільці почали малювати «ріжками» – коров'ячим рогом, у який вставляли трубочку з пір’їнки.
Щоб отримати окис міді для зеленого кольору, перепалювали дроти та ґудзики, отримані залишки перемелювали в жорнах і додавали в білу глину. Що ж до чорного, то для нього використовувалася, зокрема, особлива глина. – Українська дослідниця етнографії та керамології Лідія Шульгіна писала, що бубнівські умільці копали її потайки десь біля річечки в селі Собачівка. Місцеві зараз навіть не знають, що це було за село. Але чорної глини там було мало, тому змушені були йти в кузню, брати окалину заліза і додавати в гончарну глину, щоб отримати чорний барвник, – розповідає мистецтвознавиця.
Такий непростий технологічний процес був під силу простим сільським гончарям. Основні орнаментальні мотиви бубнівці запозичили у сусідів – у Гайсині, Жерденівці, Кібличі гончарі використовували такі ж прийоми та елементи розпису. Втім, бубнівські майстри не просто повторили технологію, а розробили свій особистий стиль, який вирізняється багатством і вишуканістю художніх елементів і витонченим рослинним малюнком орнаменту. Це часто зазначали у своїх роботах дослідники. Під час його нанесення також застосовували допоміжні підручні інструменти. Наприклад, тоненьким дротом або колючкою з акції розтягували смуги чи краплі сирої фарби, утворюючи «фляндрівку». Ця робота потребувала вправних рук, оскільки малюнок наносився швидко, на мокру основу. – Дивіться, технологія така: зробив гончар миску, вона затверділа. На другий день вона вже не така «жива», як із гончарного круга, але ще й не суха. Її зачищають, щоб була придатна для розпису. А згодом майстер черпачком поливає її ріденькою, як сметана, червоною глиною. І поки оце все ще вологе, не застигло, треба швидко розписувати. Елементи візерунка наносяться по мокрому: лінії, крапочки, оці всі «пускавочки». Останні, до речі, і раніше не всі вміли робити, а тепер на пальцях можна перерахувати майстрів, які можуть їх відтворити.
Якщо уявити форму миски, то її верхня частина, сантиметри на 2–3, була майже вертикальна, ледь похила. Саме по цьому вертикальному бочку проводили спочатку біленькі смужечки, які чергувалися із червоним тлом глини. А потім капали зверху крапельки чорною фарбою. Вона залишає перпендикулярний стік через горизонтальні білі смуги й зупиняється знизу на невеличкому «бордюрчику» – пружку. Виходить така конічна крапля, яка сходить на крапочку. Поміж чорними пускавками робили ще й зелені. Ці стікаючі чорні та зелені краплі тягли за собою фарбу з білих смужок і плавно формували по краю миски специфічний орнамент – так звані стовпчики, – пояснює Наталя Іллівна. ВИЛОГИ ТА НЕЧЕСАНІ ПАННОЧКИ За її словами, основною особливістю бубнівської кераміки є рослинний орнамент і його композиція та незмінність елементів. Завдяки Лідії Шульгіній ці орнаменти описані, назви всіх елементів зафіксовані. І хоча ці прості рослинні форми використовували і в інших подільських гончарних осередках, але, як писала етнографиня Євгенія Спаська, бубнівські гончарі – мов квітникарі, які з того ж самого сорту насіння виводять щоразу нові квіти.
– Тобто набір елементів був сталий: крапки, рисочки і концентричні лінії, косиці, сосонка та ягідні грона, виноград. А найкрутіший – це вилоги: ліроподібна квітка, схожа на тюльпан з різними варіантами середини – листочком, ягодами чи квіткою. А ще в них була квітка проста. Це коли ставили крапочки кольорові й потім колючкою зверху робили «каракулі». Квітка кучерява виходила, мов нечесана панночка, як писала етнологиня Євгенія Спаська. Ці квіточки, звісно, не тільки в Бубнівці малювали. Але настільки вишукано, художньо і складно, як тутешні умільці їх поєднували і «закручували» в орнамент, інші не робили. Тобто, якщо майстер володіє бубнівським розписом, то повторити будь-який інший з подільських осередків для нього неважко, бо в Бубнівці він найскладніший, – впевнена дослідниця. Бубнівські гончарі традиційно виготовляли горщики, гладущики, великі горшки й миски, а також керамічні іграшки та декоративні фігурки тварин, птахів і навіть ліхтарі. Та найбільш відомими були бубнівські поливані миски й тарелі, прикрашені квітковими орнаментами з гронами винограду. ВІД МАЙСТРА ДО МАЙСТРА Найбільшого розквіту гончарство в Бубнівці та Новоселівці досягло у 20–30 роки минулого століття. А 1938 року тут навіть створили гончарну школу та артіль імені Комінтерну, яку очолили брати Герасименки. У 1969–1989 роках у селі діяли експериментальний гончарний цех і школа.
Тетяна Шпак (зліва) і Фросина Міщенко Попрацювати в них довелося і спадкоємиці гончарної традиції братів Герасименків Фросині Іванівні Міщенко. Вона жила і творила бубнівську кераміку до 95 років! Уславлена майстриня мала чимало учнів, яким передала ремесло. Найвідданіші – Валентина Живко, Тетяна Дмитренко і Тетяна Шпак, заслужена майстриня народної творчості України. Наразі вона єдина з носіїв цієї традиції, яка й донині живе і працює в Бубнівці. Її роботи експонуються у Вінниці та на столичних виставках, на народних святах та мистецьких фестивалях. Тетяна Шпак каже, що Фросина Міщенко до занять керамікою її заохотила ще 19-річною дівчиною. – Якось вона зайшла в магазин, де я тоді працювала, і каже: «Таню, покидай цей магазин, я тебе навчу кераміку робити». Вона мене зацікавила, трошки показала, розказала. Я спробувала, почало виходити, – розповідає Шпак. Потім, щоправда, була в неї велика перерва у занятті гончарством. За цей час вивчилася на фельдшера, одружилася, довго жила за межами області. А коли з дітьми повернулася в Бубнівку, гончарство прийшло в її життя вдруге, коли вже зрілою людиною була. Якийсь час працювала в цеху художньої кераміки. Там не лише виготовляли продукцію, а й навчали гончарів. Каже, не з якихось мистецьких поривів узялася за цю справу – просто потрібна була робота. Мистецької вона освіти не має. Але навчання Фросини Міщенко і природний хист, який, як виявилось, мала Тетяна, привели до того, що свою імениту наставницю вона в майстерності навіть перевершила. Принаймні Фросина Іванівна не раз про це казала. БУБНІВСЬКА «АЗБУКА» ТЕТЯНИ ШПАК В якийсь момент Тетяна Шпак зрозуміла, що їй краще працювати самостійно. – Чоловік Фросини Іванівни тоді зробив мені круга, я встановила його на горищі й там працювала. З бабою Франею ходили, шукали глину, аж у Жерденівку. І так я почала дома робити кераміку. Потім зробили мені піч. За спеціальними плитами для неї я їздила аж у Бучу, в інститут скловолокна. Добилася трифазної лінії і зробила дома собі майстерню, – ділиться Тетяна Іванівна. Майстриня каже, що характер у неї чоловічий, для гончарства – саме те, бо це тяжке ремесло, яке потребує і сили в руках, і впертості, і наполегливості. – Коли щось робиш, а воно не виходить, то склав глину на купу, перемісив і знову починай. А ще треба розвиватися. Не тільки весь час те саме повторювати, а щось додавати, щоб воно мало прогресію. Я малюю медичною грушею, використовую бубнівський орнамент, як азбуку. А тоді починаю працювати і спочатку щось одне добавляти, тоді щось ще, і ще. І так бубнівські елементи в різних ракурсах малюю. Я не планую чогось заздалегідь, не роблю ескізів. Що від душі йде, те й іде, що придумала – те й намалювала. І виходить гарно, – ділиться Шпак.
ШЕДЕВРИ У ГЛУШИНІ Свого часу Тетяна Іванівна викладала кераміку в Ладижині в міжшкільному центрі «Спадщина». І дотепер проводить майстер-класи в Музеї гончарного мистецтва (Музеї-садибі братів Герасименків) у с. Новоселівка, який вона очолює. Розповідає, що цей музей невеликий, розташований у хатині, завбільшки п’ять на вісім метрів, де колись жив Яким Герасименко. На роботу Тетяна Іванівна приходить «за викликом», коли екскурсії приїжджають. Задля цього у свої 79 років їй доводиться іти пішки цілу годину в один бік. Бо із Новоселівкою, де нині мешкає заледве 80 людей, ніякого регулярного сполучення немає. Але не полишає цю справу, бо там зібрані унікальні роботи братів Герасименків, Фросини Міщенко, її власні та й інших майстрів, які залишали їх після пленерів та симпозіумів. – У мене в музеї були вже і німці, і швейцарці, і поляки, не кажучи вже за Київ, за всі наші міста. Коли іноземці приїжджають, то особливо дивуються, що в такій глушині є музей і в ньому такі шедеври! – ділиться майстриня. Нещодавно солом’яний дах музею перекрили, і під час цих робіт відкрилося непривабливе піддашшя. – Я посиділа на лавці, подивилась і кажу: «Не подобається мені, як перекритий цей музей. Він якийсь такий, ніби багато сорочок у жінки видно з-під спідниці! Щось туди вчепити треба». Тоді Наталя Лавренюк зі своїм чоловіком, зі своїми студентами, сказали мені: «А що, ми спробуємо!». І почіпляли дипломні роботи студентів Тульчинського фахового коледжу культури – «плакетки» із бубнівським розписом. Вийшло дуже гарно, – радіє Тетяна Іванівна. Так традиція бубнівського розпису трансформувалася в нову форму, яку знайшло нове покоління. Традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України 2018 року. Вона жива, а знані майстри-керамісти мають своїх послідовників. Це і вже відомі митці, і студенти та школярі, які відвідують гуртки на Гайсинщині, Літинщині та у Вінниці. А сама бубнівська кераміка залишається актуальною й досі, і як елемент декору, і як уживаний предмет побуту в родинах, що цінують екологічність і природні матеріали. Укрінформ проводить власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється — у січні 2026 р. до нього входило вже 120 елементів. Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном. Культурна спадщина Музей ЮНЕСКО Вінниччина Мистецтво Гончарство Посуд