«Музей у валізі» – не алегорія, а реальність, в котрій працюють українські музейники 04.04.2026 09:05 Укрінформ Як музейні установи переживають воєнний досвід та докладають максимум зусиль, аби врятовані культурні цінності не замовкали, перебуваючи в сховищах, а служили нам тут і зараз. У Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбулася значна конференція мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість», одна з секцій якої була присвячена обговоренню про музеї, однак не як про установи або споруди. Вона була – не про звіти та не про статистичні дані, а про рішення, котрі необхідно було ухвалювати миттєво. Про збитки. Про чуття. І про те, що, зрештою, виявилося суттєвішим за стіни. Найменування секції – «Музей у валізі». І це не образний вислів задля гарного звучання. Тому що для багатьох українських музеїв це стало дійсністю. Учасниці обговорення – очільниці музеїв, котрі пережили цей досвід по-різному, але кожна з них усвідомлює, що означає берегти культуру в умовах загрози її нищення: Ольга Сошнікова – директорка Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова, Оксана Червоненко – заступниця директора з наукової та музейної діяльності Національного науково-природничого музею, Олеся Мілованова – директорка Луганського обласного краєзнавчого музею. Як модераторка даної секції, вважаю важливим докладно розповісти, про що там йшлося. Зліва направо: Оксана Червоненко, Ольга Сошнікова, Олеся Мілованова МИ УП’ЯТЕРОХ ЗА 10 ДІБ ПЕРЕНЕСЛИ НА СОБІ У ПІДВАЛ 12 ТИСЯЧ ЕКСПОНАТІВ ДУЖЕ СКЛАДНОЇ ГРУПИ – ОЛЬГА СОШНІКОВА Отже, як музеї функціонували у перші дні повномасштабної війни, що подіяло, а що – ні? Який досвід із цього отримано? Директорка Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова Ольга Сошнікова згадує, що перші дні після повномасштабного вторгнення музейники працювали у жахливих обставинах, оскільки Харків найпершим зазнав ворожих атак, вони пішки добиралися на роботу під обстрілами, тому що усвідомлювали свій обов’язок. За її словами, у той надзвичайно складний період колектив музею перетворився на справжню команду, кожен учасник якої чітко розумів свою роль і не перекладав на іншого своєї відповідальності. «24 лютого до музею дійшло п’ятеро осіб разом зі мною. І на цих п’ятьох була вся відповідальність – заховати та зберегти. Ми рятували колекцію під бомбардуваннями, швидко знімали все з виставки. Не було пакувальних матеріалів, нам довелося обгортати тендітні групи, наприклад кераміку, – у старі газети. І ми вп’ятьох за десять діб перенесли на собі у підвал із ліхтарями в руках дванадцять тисяч експонатів. Ось така в нас була реальність», – розповідає пані Ольга. Вона додала, що у 2014 році Харківський музей розпочав створення сайту та розробив власну систему оцифровування, що їм дуже зекономило час для складання переліку об’єктів для евакуації під час вторгнення у 2022-му. У музеї невеликий колектив як на таку велику збірку (більше 300 тисяч одиниць), на момент повномасштабного вторгнення налічував близько 90 співробітників. Багато хто виїхав із Харкова в перші місяці, згодом почали повертатися, однак не всі. І оскільки розроблена система дозволяла працювати дистанційно, ті, хто фізично не був у музеї, допомагали формувати списки на евакуацію віддалено. Також для того, аби об’єднати колектив, було створено чат (він і зараз активний), де досі щоранку питають, хто на зв’язку. Якщо хтось тривалий час не відповідає, інформація передається у відповідні органи, адже за час війни багато людей загубилося, зникло… За деякими й досі ведеться пошукова робота. Ольга Сошнікова, Олеся Мілованова МАЮЧИ ЗА ПЛЕЧИМА 2014-Й, МИ УСВІДОМЛЮВАЛИ, ЩО МОЖЕ СТАТИСЯ, ТОМУ ПОЧАЛИ ГОТУВАТИСЯ – ОЛЕСЯ МІЛОВАНОВА Харків – це досвід миттєвості, коли часу на роздуми практично немає. Проте є інший досвід – коли музей вже перебуває в умовах втрати й переміщення. Історія Луганського обласного краєзнавчого музею – не тільки про повномасштабну війну 2022 року, а про тривале існування без стабільної домівки. Адже у березні 2015-го цей музей вже був переміщений на підконтрольну Україні територію до міста Старобільська. І тут «музей у валізі» набуває зовсім іншого значення. Як цей досвід сприяв або не сприяв у 2022 році? «Для нас проблеми переміщення почалися ще 2014 року, – каже директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова. – Ми втратили споруду, майно, наша команда, котра працювала в Луганську (а це більше 110 людей), розпалася. І найголовніша втрата – наша неймовірна колекція з понад 180 тисяч унікальних експонатів». Музей почали відроджувати на базі Старобільського краєзнавчого музею. За вісім років здійснили 50 експедицій, провели безліч пересувних виставок, поповнили колекцію на багато тисяч експонатів, а 20 березня 2022 року планували запустити перше Музейне радіо в Україні. Команда мала великі амбіції та активно рухалася в бік їхнього здійснення, проте настав ранок 24 лютого… «Як і більшість музеїв, ми зустріли початок повномасштабного вторгнення в музеї. Усі прийшли, аби його рятувати, – ділиться пані Олеся. – Перед початком вторгнення надходила різна інформація, нас заспокоювали, однак, маючи за плечима 2014-й, ми усвідомлювали, що може статися, тому почали готуватися». Пакувальних матеріалів не було, тому музейники звернулися до військових, які надали їм скрині для перевезення боєприпасів, у які можна було запакувати експонати. Напередодні розчистили підвали, знесли туди воду, ковдри, свічки, підготували стільці, щоб там сидіти й зберігати речі, чекаючи евакуації. Однак евакуація, на яку вони розраховували, не спрацювала – транспорт за ними не прибув. «Нас одразу окупували… Військові відійшли на більш вигідні позиції, аби не опинитися в котлі, а ми залишилися. Це втрати перших днів повномасштабного вторгнення. Страх був, але були також злість та ненависть, котрі мене так переповнювали, що навіть витісняли страх. Тому що коли вулицями групами по троє-четверо ходять окупанти з автоматами, а ти в цей час намагаєшся прорватися у свій музей і врятувати якісь матеріали, це справді ризиковано. У нас зберігалися матеріали щодо учасників АТО, які ми готували до виставки вшанування. А це ж готові кримінальні справи! Треба було обов’язково їх винести. У мене, окрім хворої мами і маленької дитини, нікого немає, і що б із ними сталося, якщо б мене забрали? Професійне взяло гору над особистим. Але я не шкодую ні про жодне своє рішення. Можна пишатися своєю роботою: роздала трудові книжки на руки, відправила людей на дистанційну форму роботи вже до 24 лютого, відпрацювала систему оповіщення, евакуаційну систему. А оскільки ми є методичним центром для всіх музеїв у Луганській області, прописала, хто кому телефонує, хто що куди виносить на зберігання. Це спрацювало. Перша паніка вщухла, і всі знали, що робити», – розповіла Олеся Мілованова. Олеся Мілованова ЖАХ ВІД ПЕРШИХ ДНІВ ЗМІНИВСЯ СИСТЕМНИМ БАЧЕННЯМ ТОГО, ЧИМ МИ МОЖЕМО БУТИ КОРИСНИМИ – ОКСАНА ЧЕРВОНЕНКО У лютому 2022 року також гостро постало питання – як в екстремальних умовах повномасштабного вторгнення діяти системно, коли ти відповідаєш за великі колекції і національний рівень. Яке рішення на рівні національного музею було критичним у перші дні вторгнення? «Зрозуміло, що музей, який має два з половиною мільйони одиниць зберігання, евакуювати фізично неможливо, – говорить заступниця директора з наукової та музейної роботи Національного науково- природничого музею Оксана Червоненко. – У нашому музеї зберігаються унікальні експонати – скелет мамонта і хатина з кісток мамонта. Вони великі, їх неможливо розібрати й кудись перевезти, адже це натуральні кістки, які під час таких робіт будуть зруйновані. Природничі музеї часто є сховищами для еталонних зразків, втрати яких невідновні. Тому великі зразки ми просто закривали й убезпечували як могли в середині споруди, а для менших – придбали сейфи». Пані Оксана розповіла, що в перші дні повномасштабного вторгнення вони вдвох із чоловіком ходили в музей щодня й були там зранку до вечора, хоча розуміли, що проти окупантів вони безсилі, однак, наглядали, аби не було ефекту «розбитих вікон». «Звісно, було моторошно – кості, багато черепів, загальний психологічний стан…. Музей має охорону, однак тоді вона фізично не могла до нього дістатися. Кнопка державної служби охорони – є, а людей – немає, і якщо хтось розіб’є вікно й залізе, то ти будеш тут сам на сам із ним», – говорить Оксана Червоненко. Музею допомогли з пакувальними та будівельними матеріалами, якими колектив закривав усі щілини, аби експонати не рознесло вибуховою хвилею в перші дні вторгнення. Здавалося, ніби все убезпечено, проте 10 жовтня 2022 року, коли прилетіло просто в центр Києва, в музеї вибило вікна й довелося звертатися по допомогу до всіх. «Найцікавіше, що нам почали допомагати звичайні люди, ми отримали багато коштів на благодійний рахунок, до того ж були дуже різні внески, і великі, і малі, однак, отримуючи кожен, хотілося плакати від вдячності – донатили і маленькі діти, і воїни з окопів. Це нас дуже надихало, і, усвідомлюючи відповідальність за збереження колекції, ми порадилися, і вже через місяць після вторгнення наш музей, один із небагатьох на той час, відкрився. Ми не знали, чи прийдуть до нас люди, тому що тривали постійні обстріли, однак вони йшли, аби відволікти дітей, які сиділи по підвалах. Тобто жах від перших днів змінився системним баченням того, чим ми можемо бути корисними в такій ситуації. І ми робили все можливе, щоб залишитися доступними в межах Києва, аби люди відчули, це ще не кінець, є куди йти, є надія. На сьогодні вся наша колекція більш-менш убезпечена, ми працюємо, і за минулий рік нас відвідало майже сто тисяч людей», – розповіла заступниця директора з наукової та музейної роботи Національного науково-природничого музею Оксана Червоненко. Оксана Червоненко, Ольга Сошнікова ГОРИЗОНТАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ – ЦЕ СПРАВЖНЄ МУЗЕЙНЕ БРАТЕРСТВО У відповідь на питання, чи відчували музеї на початку повномасштабного вторгнення потребу в координації між собою – і чи була вона достатньою, учасниці панелі не тільки відповіли ствердно, а й назвали нинішню налагодженість горизонтальних зв’язків справжнім музейним братерством. Олеся Мілованова: Наші особисті та професійні горизонтальні зв’язки спрацювали на початку повномасштабного вторгнення неймовірно! Мені в окупацію, коли зв’язок проривався, телефонували люди, котрі навіть мене особисто не знали, проте бачили у фейсбуці, і питали, чим допомогти, пропонували прийняти в себе. Ми так і врятувалися – я виїхала до Львова, до моїх давніх друзів та партнерів – Музей «Територія терору». Ми певний час працювали на їхній базі, вони нас професійно підтримали, дали фундамент для старту третього відродження. Горизонтальні зв’язки працюють і сьогодні. І далі працюватимуть, тому що це єдине, на що ми можемо покластися – на своїх музейних друзів та партнерів. І ось 2 квітня у Харкові відкрився унікальний виставковий проєкт «Музей у тривожній валізі», який розповідає про незламність Луганщини та силу пам’яті, яку неможливо евакуювати чи знищити. Це експозиція про те, як музейні фонди стають символом опору, а історія продовжує звучати навіть у надскладніші часи. Це спільна ініціатива Луганського обласного краєзнавчого музею та ГО «КЛІО ХАБ» за підтримки Швейцарії. Презентація проекту «Музей у тривожній залізі» у Музеї археології ХНУ імені В.Н.Каразіна. Харків, 02.04.2026. Оксана Червоненко: Специфіка Національного науково-природничого музею в тому, що у штаті переважна кількість науковців – це академіки, доктори наук, які досліджують певні групи тварин, рослин, геологи – і всі вони мають потужні зв’язки із закордонними музеями. Тому на початку вторгнення нам телефонувало багато людей із-за кордону, підтримували і пропонували вивезти колекції, які їм були цікаві і з якими вони працювали. Але розпорошувати колекцію по світу не було жодного сенсу, і я щиро вдячна, по-перше, донорам, які нас тоді підтримали, і з якими ми змогли встояти, а по-друге, внутрішньому ресурсу наших співробітників, саме завдяки ресурсу та стійкості людей, які працювали на музей і безпосередньо тут, і віддалено. Я їм дуже вдячна й маю низько вклонитися за те, що ми втримали такий величезний неймовірний музей. Олеся Мілованова, Любов Базів Ольга Сошнікова: Я вельми вдячна нашому музейному братерству, всім директорам музеїв, які буквально жили тоді в музеях у надскладних умовах, без вихідних і перерв робили свою роботу та допомагали один одному. Уявляєте, пані Леся (Мілованова – ред.), перебуваючи в окупації, сидячи в підвалі Старобільська, дізналася, що в нас немає продуктів та ліків, якось зв’язалася з Дніпром (вони тоді хабом були), і нам звідти прийшла допомога. Така от відданість і людяність нашого музейного братерства. Харківський історичний музей імені Миколи Сумцова також є методичним центром для 32 музеїв Харківської області, і в нас ще до 24 лютого 2022 року був налагоджений стабільний зв’язок із директорами через постійні семінари, обговорення. І на початку повномасштабного вторгнення ми весь час перебували на зв’язку, тому що фронт рухається, а ти не завжди знаєш, яке і як обрати рішення. А от завдяки цим горизонтальним зв’язкам музейників Харківщини, музейників України, які приймають нас та наші колекції, завдяки нашим партнерам, особистим зв’язкам, нам вдалося створити, як я називаю модним словом, «кейс евакуації» Харківщини. І цей кейс можна вважати успішним. Зараз через потужні виставкові проєкти врятована культурна спадщина не просто не мовчить, лежачи у скринях, а тут і зараз працює на нас. Це велика робота, де кожен бере на себе відповідальність. Все у нас буде добре, а порятунок культурної спадщини – це порятунок нації. Як бачимо, на панелі «Музей у валізі» конференції мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість» прозвучало багато різного – і дуже особистого, і професійного, і болісного. Але якщо спробувати зібрати це в кілька відчуттів, то ця панель – про три речі. Перше – про швидкість рішень. Музеї, котрі зазвичай працюють із часом у категорії десятиліть і століть, були змушені діяти в категорії годин. Друге – про переосмислення того, що є музеєм. Чи це споруда? Чи це колекція? Чи це команда? Сьогодні звучало дуже чітко: музей – це передусім люди і сенси, які вони здатні зберегти й передати. І третє – про нову стійкість, не як статичний стан, а як здатність змінюватися, переміщатися, втрачати і, попри все, продовжувати працювати. Якщо дуже коротко – ця розмова про те, що музей виявився значно гнучкішим, ніж ми звикли думати. Він може втратити споруду, змінити формат, переміститися, але не зникає, якщо є команда і розуміння, навіщо він існує. Фото Павла Матоги, В’ячеслава Мадієвського Культура Культурна спадщина Музей