Фото до статті
- Автор
- Дарина Головань
- 24 лютого, 14:29
- 16111
Данило, Софія, Захар та Дарина – підлітки, котрі змалку живуть в умовах війни. Вони полишали свої домівки через окупацію, спостерігали за винищувачами й танками, виїжджали за межі країни та поверталися в Україну. Це діти, що подорослішали – і вже нині розмірковують над тим, як будуватимуть міста, сприятимуть розвитку економіки та створюватимуть інклюзивний простір після завершення бойових дій.
Данило Бодня, 17 років
Я родом із Донецька, де мешкав із родиною до 2014 року. Після його окупації ми були змушені перебратися до Києва. Наразі я здобуваю освіту в 11 класі ліцею «Наукова зміна» в столиці. Мене найбільше захоплюють міста, питання містобудування та урбаністики. Я бачу себе фахівцем, який у майбутньому займатиметься розвитком та відновленням українських населених пунктів.
У 2014 році мені було лише п’ять років, тому найтяжчі події мене оминули. Коли ми переїхали до Києва, я сумував за Донецьком, але досить швидко адаптувався: відвідував дитячий садок, через рік пішов у перший клас, миттєво знайшов друзів.
Попри переїзд, наша родина ще довго перебувала в донецькому культурному просторі – ми асоціювали себе з тим містом і мріяли про повернення. Однак із плином часу ця надія поступово згасала.
Нам належала дача неподалік Маріуполя, де ми всією сім’єю проводили майже кожне літо – усі три місяці. Це одна з найбільших втрат, яку принесла мені повномасштабна війна. Це було місце сили для нашої родини.
Я маю двох старших сестер. Одна з них ще до повномасштабного вторгнення переїхала до Німеччини, оселилася та працювала в Берліні. Від самого початку повномасштабної війни я разом з іншою сестрою вирушив до неї, і там ми провели перший рік.
Мені не вдалося повністю інтегруватися в те суспільство – частково через мову, але також через відмінності в менталітеті. Повернувшись, попри війну та постійні тривоги, я відчув, що перебуваю на своєму місці – серед своїх друзів. Тут я усвідомлюю, чим хочу займатися в житті.
Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?
Моє покоління ще тривалий час буде стикатися з наслідками війни в дорослому віці. Я не знаю, якими саме вони будуть, але війна безсумнівно залишила відбиток на нашій психіці.
Фактично я прожив без війни лише перші п’ять років свого життя
У 2014-му вона почалася – і відтоді більше двох третин свого життя я перебував у тих чи інших умовах війни. Це стало настільки буденним фоном, що одного разу я спіймав себе на думці: мені важко уявити реальність без війни.
З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?
Це звук повітряної тривоги, адже ми чуємо його майже щоночі. Коли я промовляю слово «війна», мені передусім постає сірий колір. Я думаю про військових, які змушені перебувати в жахливих умовах на передовій.
Яку «дорослу» думку ти усвідомив 24 лютого 2022 року?
Життя в Берліні справило вплив на моє сприйняття України та Європи.
У мене зникло відчуття меншовартості
Гадаю, якщо запитати будь-якого українця за кордоном про його враження щодо Європи, то багато хто згадає речі, які в Україні реалізовані значно краще. З іншого боку, я зрозумів, що саме можна покращити в нас.
Я побачив потужність та потенціал України. Відтоді очікую, коли закінчиться війна, і всі ті можливості почнуть втілюватися в життя. Бо в Україні справді є величезний потенціал, і я прагну долучитися до його реалізації.
Також я відчув важливість національної ідентичності та мови: раніше часто можна було почути думку, що немає різниці, якою мовою спілкуватися, в якій країні проживати та до якої національності належати. Насправді ця різниця існує – і після повномасштабного вторгнення я її відчув дуже виразно.
Що ти зробиш у перший день після війни?
Я б відчув радість, але ця радість супроводжувалася б усвідомленням величезної ціни, яку ми заплатили. Це буде полегшення, але з присмаком трагедії та катастрофи.
Найімовірніше, ми б зібралися всією родиною та згадували все, що пройшли за ці роки – від самого початку й до цього моменту. У перший день це було б непросто організувати, адже моя сестра проживає за кордоном. Але я б дуже хотів, щоб вона прилетіла до нас – літаком до аеропорту «Бориспіль».
Для мене цивільні літаки в небі – це символ мирного життя
Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?
Не втратити дух єднання. Звісно, зараз він уже не такий сильний, як на початку повномасштабного вторгнення.
Також не втратити можливостей для відбудови та розвитку економіки. Бо якби війна завершилася просто зараз, моє покоління ще не змогло б повною мірою долучитися до цього процесу.
Що б ти хотів зробити для країни після завершення війни?
Я прагну стати професіоналом у сфері урбаністики, бо вона безпосередньо пов’язана з відбудовою – зокрема, з відновленням зруйнованих міст Донбасу, які для мене не є чужими. Я хотів би бути причетним до цього – розвивати українські міста, щоб вони ставали європейськими та комфортними для життя.
Софія Фурнік, 15 років
Я мешкаю в Бучі та навчаюся в Бучанському ліцеї №9. Мені добре вдається математика, тому хочу розвиватися в напрямку економіки або маркетингу.
Війна застала мене тут, у Бучі. Я почула перший вибух на Гостомельському аеродромі, але не надала цьому значення та просто продовжила спати. О шостій ранку мене будить мама й каже: «Соню, ти сьогодні до школи не йдеш. Одягайся – спортивний костюм, і ніякого сніданку». Я взагалі не усвідомлюю, що відбувається. Чути другий вибух. Запитую: «Мамо, що коїться?» А вона відповідає: «Війна почалася, у нас літають вертольоти, висаджується десант, і треба йти в бомбосховище».
Я чую ще один вибух і бачу вертоліт, який пролітає повз – я бачила його вперше в житті. Ми з мамою та братом сиділи в підвалі, а тато поїхав заправляти авто на АЗС, де були величезні черги.
Усі діти, які не проживали на окупованих територіях і застали війну вже під час повномасштабного вторгнення, в одну мить значно подорослішали. У когось із них близькі з перших днів пішли захищати країну.
Дуже змінилося відчуття стабільності й контролю над життям. Ти маєш бути готовим у будь-який момент зірватися й кудись прямувати – навіть якщо не знаєш куди
Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?
Після початку війни мої батьки швидко навчилися адаптуватися до будь-яких обставин і можуть спокійно перебувати поза домом певний час. А я тоді втрачаю відчуття, що все буде добре.
Не можу довго перебувати далеко від дому. У мене є відчуття: якщо я вдома – все більш-менш стабільно
З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?
Коли ми вийшли з підвалу, щоб забрати деякі речі, я почула звук винищувача. Він пролітав прямо над будинком. З його масивного корпусу було видно велику червону радянську п’ятикутну зірку. Він мав чорно-зелене забарвлення. Винищувач летів так низько, що зачіпав балкони сусідніх помешкань і прямував до Гостомельського аеродрому. Звук та колір цього винищувача – це базове відчуття війни для мене.
Яку «дорослу» думку ти усвідомила 24 лютого 2022 року?
Нам пощастило виїхати трохи раніше, ніж багатьом моїм знайомим, які вирушали в гуманітарних колонах. Ми виїхали лише з двома валізами та, на жаль, залишили всіх домашніх улюбленців.
Але тоді я зрозуміла: життя має вищу цінність, ніж дім і все, що ти маєш. Найголовніше – щоб сім’я була живою та здоровою, щоб нам вдалося вибратися.
Що ти зробиш у перший день після війни?
Я зберу всіх родичів разом, усіх, хто залишився живим, і всіх, хто зараз на фронті – сподіваюся, вони всі повернуться – і друзів, які нині за кордоном. Це буде тепле родинне застілля.
Після війни вирушимо кудись разом із батьками Україною. Звісно, Європа – це чудово, однак коли ми з батьками були у Львові, я усвідомила, що в нас також є багато цікавого. Також я дуже хотіла б відвідати Харків, коли там усе буде добре.
Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?
Подолати корупцію, усунути всіх «небажаних» осіб з влади. У цьому може брати участь і молодь, але більше все ж таки залежить від тих, кому вже виповнилося 18, бо вони мають більше права голосу.
Що б ти хотіла зробити для країни після завершення війни?
Я хотіла б займатися розвитком сфери освіти. Як старшокласниця, я бачу проблеми українських закладів вищої освіти. Також підтримувати активну молодь, яка справді прагне щось змінювати, має ідеї і не зважає на вік. Зараз такої підтримки бракує, особливо порівняно з європейськими країнами.
Крім того, на мою думку, після війни надзвичайно важливим є розвиток економіки. Можна залучати міжнародні проєкти, налагоджувати співпрацю, адже люди вже не будуть боятися приїжджати до України.
Я хочу висвітлювати російські злочини, які сталися в різних містах – не всі журналісти ще дісталися до Харкова, Запоріжжя, Нікополя, де люди постійно перебувають під обстрілами. Також ми до кінця не знаємо, що сталося на правому березі Херсонщини.
Окрім того, я б працювала з військовими, які повернулися. Мій прадід усе життя страждав від спогадів про Другу світову. Тому важливо надати ветеранам належну психологічну підтримку, щоб у нас було здорове суспільство.
Наша країна завжди буде форпостом між цивілізованим світом і тим, що буде ізольованим [має на увазі Росію]
Також у нас надзвичайно багато людей з ампутованими кінцівками. Усі міста мають бути безбар’єрними, бо в кожному знайдеться з десяток людей з ампутованими кінцівками. Вони мають бути обладнані шрифтом Брайля, тактильними доріжками, щоб люди з ушкодженнями могли комфортно пересуватися. Ветеранів і людей з інвалідністю слід поважати. Якщо цього не буде, суспільство не адаптується в післявоєнний час.
Захар Маляр, 18 років
Я народився в Луцьку і зараз тут проживаю. Навчаюся у Волинському фаховому коледжі НУХТ [харчові технології]. Хотів би працювати в державному секторі, обіймати посаду, де можна впливати на проблеми молоді та допомагати їм у житті.
Мене застала повномасштабна війна у віці 15 років. Ніхто тоді не припускав, що вона справді розпочнеться. Однак я завжди казав: якщо всі говорять, що щось станеться, значить, це станеться.
Було приємно спостерігати, що всі українці тоді об’єдналися. Так само мої родичі та знайомі. У мене багато друзів, які одразу покинули Україну, але не всі. Мене дуже надихає, що на четвертий рік війни багато людей продовжують мешкати в Україні.
Раніше багато українців перекладали відповідальність на вищі інстанції
Однак навіть такі організації, як ООН чи НАТО, недостатньо активно бралися за нас. Зараз я дуже радий, що більшість людей вкладаються в розвиток нашої країни, а більшість країн Європи зосереджуються на собі, а не на «омріяній» ООН.
Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?
Дорослі не усвідомлюють, що всі по-різному переживають війну. На різних тренінгах я спілкувався зі старшим поколінням, і вони вважають, що ми не повинні відпочивати після повномасштабної війни й маємо постійно «працювати». Однак нам потрібен відпочинок, адже наша молодість припала на роки війни.
Також не завжди розуміють, як краще підтримувати підлітків, наприклад, не всі визнають, що може знадобитися психологічна допомога.
З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?
У мене війна асоціюється з чорним кольором і звуком пожеж та вогню. Майже щодня з’являються нові фотографії терактів, які чинить Росія, і це просто жахіття. Я теж постійно розміщую ці фото у себе на сторінці.
Яку «дорослу» думку ти усвідомив 24 лютого 2022 року?
У нас завжди є ми
На третій день масштабної війни ми з братом і друзями вирушили на облаштування блокпостів. Було приємно робити це разом. Нам привозили гуманітарну допомогу, і тоді ми розуміли, що ми не самотні. І робимо це не для влади, а тому, що усвідомлюємо, що це справді необхідно. На щастя, нападу на наше місто не було.
Що ти зробиш у перший день після війни?
Я б обдзвонив усіх своїх друзів і захотів би їх зібрати, щоб відсвяткувати.
У мене з програми із залучення молоді до відбудови України в Баштанці залишилася банка з прапором, де зазначено, що коли війна закінчиться, її потрібно буде відкрити. Я сподіваюся, що це станеться якнайшвидше, і кожен відкриє свою банку.
Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?
Дорослі мають підтримувати нинішню молодь у реалізації їхніх проєктів. Молодь зараз реалізує безліч різноманітних ініціатив. Участь у проєктах надихнула мене надалі обрати шлях роботи в державному секторі, щоб допомагати молоді втілювати їхні задуми.
Дарина Рябоконь, 16 років
Я народилася в Бородянці і зараз тут проживаю. Навчаюся в Литовсько-українському ліцеї №1. Мрію стати медиком, адже мене завжди приваблювала медицина та наука.
Війна застала мене в Бородянці. Я мала йти до школи, але мене розбудила мама і повідомила, що школи не буде – оголошено воєнний стан. Тоді ніхто не думав, що війна дійде до Бородянки. Про це місто майже ніхто не знав, хіба що те, що воно розташоване десь поблизу Києва. У нашому шкільному чаті почали з’являтися повідомлення про початок війни. Вже з 26 лютого центральною вулицею Бородянки рухалася перша колона танків. Найбільше мені запам’яталося, як ми сиділи в підвалі.
З початку повномасштабної війни я стала більше цінувати кожен день і кожну мить.
Стала цінувати людей, бо вже наступного дня могла бачити, як вони лежать на землі
Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?
Війна забирає мій час і моє життя.
Нам практично ніде гуляти – лише парк. У вересні 2025 року ми взяли колонки, пішли в парк і увімкнули музику. Після цього вечора місцеві почали надсилати погрози, вимагаючи нас розстріляти або відправити в окопи. Вони цього не усвідомлюють.
Ми просто намагаємося жити, адже сьогодні ми можемо танцювати, а завтра нас, можливо, не стане
Вже триває четвертий рік повномасштабної війни, і незрозуміло, скільки ще вона триватиме. У свої 30 років я вже не зможу так танцювати чи виходити на прогулянки. А люди такого віку завжди відвідували танці чи дискотеки, а в нас це просто відбирає війна.
Також війна впливає на наше навчання. Ми так і не встигли засвоїти весь матеріал, який буде необхідний для НМТ [екзамен для вступу на бакалаврат].
З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?
У мене війна асоціюється з червоним кольором і звуком сирен. Червоний – через велику кількість крові та вбивств людей. А зі звуком тривоги ми живемо постійно.
Яку «дорослу» думку ти усвідомила 24 лютого 2022 року?
Я зрозуміла фразу: «Усе буде добре, аби тільки не було війни». Можна змиритися з будь-чим, але не з війною.
Що ти зробиш у перший день після війни?
Я думаю, ми всі будемо святкувати. Усі вийдуть на вулиці, зустрічатимуть своїх батьків, братів, які зараз воюють. Сподіваюся, більшість повернеться додому.
Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?
Дорослі мають почати жити більш дружньо, ніж зараз. Розпочати все з нуля – можливо, тоді щось зміниться. І не допустити повторення війни – тобто знищити Росію.
Що б ти хотіла зробити для країни після завершення війни?
Після війни я б створила більше реабілітаційних центрів для військових, для людей, які пережили психологічні травми, і для матерів чи дружин, які чекали на своїх рідних, але вони не повернулися.
Дякуємо за допомогу у пошуку героїв для матеріалу урбан-руху «У міста є Я» та Aspen Kyiv Challenge.