Фото до статті
- Автор
- Вікторія Кіхтенко
- 20 червня 2025, 14:13
- 32794
Численні діти зі шкіл-інтернатів мають психологічні травми. Тому, потрапивши до нової сім’ї, вони можуть проявляти відстороненість від батьків-усиновлювачів, часто спостерігається емоційна розгубленість, зазначає психологиня Марина Римар.
У рамках місячника батьківства, The Village разом із психологинею розглядає, як полегшити процес адаптації дитини в сім’ї, які поширені страхи батьків-усиновлювачів і яких типових помилок вони припускаються.
Марина Римар,
психологиня,
консультантка лінії підтримки онлайн-платформи «Україна для кожної дитини»
Які страхи найчастіше турбують батьків, що планують усиновлення?
Серед найпоширеніших переживань можна виділити такі:
«А що, якщо я не зможу полюбити дитину, а вона мене?» Цілком природно, якщо взаємна любов не виникає миттєво. Почуття любові формується поступово, завдяки спільним зусиллям, турботі та, найголовніше, довірі. Згадайте свої стосунки з партнером на початку: спочатку була симпатія, і лише з часом, подолавши певні випробування, виникло справжнє почуття любові.
«Дитині генетично передаються риси від біологічних батьків». Схильність до шкідливих звичок, таких як куріння чи вживання наркотиків, не є спадковою. Оточення, якість стосунків із дитиною та рівень довіри, який вдається побудувати, мають значно сильніший вплив на її розвиток і поведінку.
«Я не буду ідеальною/ідеальним. Я боюсь припуститися помилок». Цей страх може призвести до емоційного та фізичного виснаження. Нам не потрібно прагнути до ідеалу – достатньо бути стабільними та послідовними у своїх діях.
Яких поширених помилок припускаються усиновлювачі у вихованні прийомної дитини?
Надмірна поблажливість: «Дитина пережила травму, але якби це була моя біологічна дитина, я б її вже покарала/покарав». Така поведінка може завдати дитині більше шкоди, ніж користі. Вона призводить до того, що дитина не розуміє встановлених меж, проявляє небажану поведінку і не усвідомлює причинно-наслідкових зв’язків.
Очікування вдячності. Це марна трата часу, навіть стосовно біологічних дітей. Усиновлення або прийняття дитини до прийомної сім’ї чи Дитячого будинку сімейного типу – це ваше свідоме рішення, а не дитини. Вона лише погодилася спробувати жити з вами. Часто діти навіть не до кінця розуміють, що на них чекає.
Приховування факту усиновлення. Коли дитина приходить у нову сім’ю, закладається основа для її майбутнього. Якщо не розповісти дитині про усиновлення вчасно, це схоже на закладання міни уповільненої дії під цей фундамент. Постійна тривога батьків через страх, що дитина може дізнатися правду будь-якої миті, порушує спокій у родині, і діти це відчувають. А тепер уявіть, який удар переживе дитина, коли дізнається про усиновлення, особливо в підлітковому віці. Це може призвести до глибокої втрати довіри, образи та кризи ідентичності: «Хто я насправді, якщо все моє життя було побудоване на обмані?»
Які психологічні прояви дитини, яку планують усиновити або вже усиновили, є нормою, а які можуть свідчити про можливі психічні розлади?
Дійсно, нерідко в дітей, особливо в перші місяці адаптації, спостерігаються прояви, які батьки помилково сприймають як відхилення, але насправді це нормальна адаптивна поведінка. Які ж це прояви?
Відстороненість або уникнення контакту
Наприклад, дитина уникає зорового контакту, дивиться з-під лоба, ховається за спину дорослого, за дверима чи шафою. На більшість запитань може відповідати «не знаю» або мовчати. Насправді це захисна реакція: навколишнє середовище – незвідане, а люди навколо – незнайомі. Така реакція означає: «Я спершу перевірю, чи тут безпечно, а потім буду вирішувати».
Сміх чи сльози не доречні
Або ж повна відсутність плачу під час травматичних подій, так звана емоційна плутанина. Такі прояви є наслідком перебування в інституційному середовищі, де емоції дитини не мали великого значення, де базові потреби задовольнялися за розкладом, а не індивідуально. У таких випадках батькам варто запастися терпінням і протягом тривалого часу навчати дитину розпізнавати власні емоції та емоції оточуючих, тобто розвивати емоційний інтелект.
Залежність від дорослого або надмірна прив’язаність
Наприклад, дитина постійно прагне бути поруч, у людних місцях тримається за вас, боїться або влаштовує істерику, якщо ви зникаєте з її поля зору. Насправді це не є порушенням розвитку, а компенсаторною реакцією на попередню депривацію.
Прояви, що можуть вказувати на глибші психологічні травми чи психічні розлади:
Повна відсутність емпатії або жорстоке ставлення до тварин чи молодших дітей
Це може бути ознакою глибокої попередньої прив’язаності або розвитку реактивного розладу прив’язаності – серйозного психічного стану, що виникає внаслідок тривалої емоційної депривації в ранньому дитинстві. Іншими словами, дитина не навчилася довіряти людям, оскільки не отримала надійної, теплої емоційної прив’язаності до дорослого в найважливіші роки (від народження до приблизно трьох років). Це також може бути наслідком пережитого насильства в біологічній родині чи інституційному закладі.
Неспровокована постійна агресія, часті самопошкодження
Наприклад, дитина без видимої емоційної реакції завдає собі ударів по коліну чи б’ється головою – це може свідчити про сенсорну депривацію або аутизм.
Дисоціація
Дитина ніби «відключається», стає невідчутною, коли щось відбувається. Це може бути ознакою глибокого тривожного розладу, іноді – симптом ПТСР. Тому надзвичайно важливо вивчати соціальну історію минулого дитини.
Нав’язливі ритуали
(надмірне миття рук, багаторазова перевірка дверей, пробудження вночі, щоб переконатися, що ви в ліжку й нікуди не зникли тощо). Це вже може свідчити про ОКР (обсесивно-компульсивний розлад).
Важливо пам’ятати, що один симптом не є діагнозом. Однак, якщо таких проявів декілька і вони спостерігаються тривалий час, варто звернутися до фахівця: невропатолога, дитячого психіатра, психолога, а також до центрів раннього втручання та інклюзивно-ресурсних центрів.
Як довго зазвичай триває адаптація дитини в новій родині? Як її полегшити?
Процес адаптації дитини в родині є індивідуальним, в середньому він триває від шести місяців до двох років.
Що може сприяти полегшенню адаптації:
Режим та передбачуваність
Наявність розкладу, стабільна структура дня, обговорення з дитиною планів на наступний день. Важливо, щоб дитина розуміла, що завтра вона буде з вами.
Спільні ритуали
Читання казки на ніч, спільне приготування сніданку у вихідні, «день сміху», вечір настільних ігор або будь-які інші спільні заняття. Це допоможе дитині відчути безпеку та стабільність.
Фотографії родини на видному місці
На них має бути і дитина – як підтвердження її приналежності до родини. Зазвичай у дітей з інтернатів немає особистих фотоальбомів «Мій перший рік життя», тому можна створити такий. Це буде не перший рік від народження, а перший рік з новими батьками.
Як змусити себе реагувати любов’ю на агресію?
Важливо зрозуміти, що агресія дитини спрямована не на усиновлювачів – це її крик про допомогу, вираз болю. Вона є наслідком пережитого досвіду та нездатності впоратися з ним самостійно.
У моменти гніву дитини не варто примушувати її до обіймів. Краще сказати: «Я бачу, що ти зараз сердишся. Я поруч». «Твої почуття – це нормально. Ми з цим впораємося». Про себе (можна подумки) повторювати: «Це не спрямовано проти мене. Це прояв її досвіду. Моя любов – це не реакція, а свідомий вибір».
Найголовніше – не залишати дитину наодинці в такому стані, не намагатися заспокоїти її словами на кшталт: «Заспокойся, інакше…» Не відповідати агресією на агресію. Якщо відчуваєте, що втрачаєте контроль, можна попросити партнера замінити вас: поки він буде поруч із дитиною, ви зможете трохи відновитися (випити води, вмитися холодною водою, подихати свіжим повітрям), а потім повернутися. Це допоможе витримати цей складний момент. Він мине, просто для цього потрібен час.
Чи потребують усиновлювачі професійної допомоги, чи достатньо самодопомоги?
В ідеалі – професійної допомоги. Це може бути індивідуальна терапія з психологом або участь у групі підтримки для усиновлювачів. Це допоможе пропрацювати власні емоції та стабілізувати емоційний стан, особливо в перші пів року.
Якщо ж немає можливості відвідувати терапію або ще не знайшли свою групу, ось кілька технік самозаспокоєння:
«Стоп-техніка»: зупиніться, зробіть глибокий вдих, назвіть предмети, що вас оточують (стілець, світло, звук).
Техніка «Заземлення»: 5-4-3-2-1 (назвіть 5 предметів, 4 запахи, 3 кольори, 2 текстури, 1 смак).
«Щоденник вдячності»: щовечора записуйте три речі, що вдалися сьогодні. Можна не записувати вручну, а фіксувати «галочками» або записувати на диктофон. Головне – навчитися дякувати собі й згодом переглядати ці записи. Щоденник вдячності також допоможе відстежити прогрес у стосунках з дитиною та власний емоційний стан, адже сторонній погляд буває кориснішим.
Аудіомедитації, танці, музика, вечірня ванна зі свічками, прогулянки на природі – все, що допомагає заспокоїтися та відновити ресурс. Також важливо формувати коло підтримки. У моменти відчаю, втоми чи емоційного перевантаження звертайтеся по допомогу до близьких та партнерів, адже вони є вашим найціннішим ресурсом для відновлення.
Обкладинка: Стаття ілюстрована кадром з фільму Роба Гарді “Грудневі хлопці” (December Boys, 2007), який рекомендовано до перегляду тим, хто розглядає можливість усиновлення.