Сестра Зеф, переможниця світової премії для вчителів Global Teacher Prize, 4 дні провела пліч-о-пліч з українськими педагогами. Найкраща вчителька світу долучилася до журі й допомогла обрати переможця ювілейної премії Global Teacher Prize Ukraine 2026. Історія цієї самовідданої вчительки з Пакистану направду неймовірна! У розмові з Освіторія.Медіа Сестра Зеф (Ріффат Аріф) говорить про те, чого навчилася у своїх українських колег, про освіту під час війни, булінг, гендерну нерівність в освіті й про те, чому любов до дитини не означає відсутності меж. Вона розповідає, як одна рішуча людина може змінити життя дитини й чому для вчителя його власна мета є найпотужнішим паливом.
5 фактів і цитат від Сестри Зеф, які допоможуть краще зрозуміти її історію перед зануренням у це інтерв’ю:
«Я стикнулася з образами і жорстоким поводженням з боку своїх учителів у школі. Я завжди мріяла про вчителя, який однаково поважає і любить усіх дітей, не роблячи між ними жодних відмінностей. Але я не змогла знайти такого вчителя, тож вирішила: сама стану такою вчителькою! А ще вирішила, що робитиму щось протилежне тому, що мені довелося пережити в дитинстві. Тому у віці 13 років я заснувала у дворі свого будинку власну школу для дітей, батьки яких не можуть оплатити навчання. Виходила з дому о 7-й ранку, щоб викладати у своїй школі, і поверталася додому з занять о 3-й або 4-й годині пополудні. Я була страшенно голодна. Але ніколи не їла перед своїми учнями, бо багато з них не могли дозволити собі їжу кілька разів на день, а в мене не було коштів, щоб нагодувати їх усіх.
26 років по тому ця школа, яка тепер розміщується в новобудові, дає безкоштовну освіту для понад 200 дітей з малозабезпечених родин».
«Я завжди зважала на емоційний стан своїх учнів. Брала маленьких дітей на руки й навчала їх просто так, у себе на колінах. Коли вчитель виявляє до дітей ніжність, вони почуваються захищеними. Вони відчувають, що перебувають не десь далеко від дому, а поруч з іншою мамою. Я хочу, щоб учителі були саме такими. Я сама не мала можливості насолодитися дитинством. Тому хочу, щоб діти були оточені любов’ю й турботою, щоб їх балували, любили і щоб у них просто було дитинство. Вони як пелюстки троянд, і ми маємо ставитися до них саме так».
«Зіштовхнувшись із дискримінацією, я вирішила, що ніколи більше не повернуся до школи. Я також усвідомила, що це не лише моя історія — це історія кожної дитини, яка належить до соціально незахищеної спільноти. Адже в Пакистані, як і в багатьох інших країнах, релігійні меншини, такі як шиїти, ахмаді, індуїсти та християни, нерідко стикаються з дискримінацією.
Коли Сестра Зеф виграла у 2008 році 20 000 доларів у міжнародному конкурсі, то спрямувала ці кошти на створення повноцінної школи на околиці Гуджранвали та будівництва Центру професійної підготовки для дорослих. У Центрі матері можуть отримати професійні навички, що допомагають самостійно заробляти гроші та уникати фізичного й психологічного насильства. Також у Центрі студенти отримують найрізноманітніші навички: шиття, інформаційні технології, цифрова грамотність, англійська мова, перукарська справа та макіяж. «У нас навіть є власна лінія одягу, — розповідає Сестра Зеф. — Наш дохід використовуємо для фінансування проєкту. Це також створює робочі місця для жінок, які навчаються у нас шити. У мене 30 співробітниць, і всі — жінки!»
Окрім управління школою і Центром професійної підготовки Сестра Зеф проводить заняття із самооборони для дівчат, оскільки сама зазнавала нападів і погроз, коли була школяркою. Вона також надає фінансову допомогу сім’ям, які стоять перед вибором між освітою дітей та оплатою рахунків, і управляє центром професійної підготовки, який допоміг понад 6 000 жінок здобути навички в галузі інформаційно-комунікаційних технологій, текстильної промисловості та англійської мови.
Сестро Зеф, під час візиту до Львова і під час вашої роботи в асесмент-центрі Global Teacher Prize Ukraine ви почули 10 історій неймовірних українських учителів. Що вас найбільше вразило в українських освітянах?
Знаєте, я мала провести майстер-клас для українських учителів, і дуже активно розмірковувала в дорозі: що ж їм донести ціннісного, як це зробити? Але потім ці вчителі поділилися зі мною своїми історіями, я прочитала їхні анкети. А коли приїхала сюди й почула цих учителів наживо — усе змінилося й пришло розуміння: переді мною надзвичайні вчителі, які працюють у надзвичайно складних умовах. Історія Катерини Яворської з Дніпра глибоко торкнула моє серце. Вона часто веде уроки в укритті, але водночас сповнена життя й надії. Катерина викладає своїм учням історію, дуже креативно підходить до роботи, і я багато чого в неї навчилася. Ба більше, я сфотографувала слайди з її презентації й уже надіслала їх заступниці директора моєї школи, щоб ми також могли впровадити у себе ці активності та ідеї (усміхається). Кожен український учитель, якого я зустріла тут, мене шалено надихає. Кожен і кожна вже переможці, адже вони пройшли цей шлях до фіналу Global Teacher Prize Ukraine серед тисяч і тисяч учителів з усієї країни.
І я думаю, що тепер настав час мені вчитися в них. І я справді вчуся в кожного і кожної! Я слухаю їх, ходжу поруч із ними, розмовляю з ними — і бачу неймовірну єдність, яка між ними існує. Вони передають це відчуття спільності й прищеплюють національну свідомість своїм учням. Тож вони не просто вчителі. По суті, вони — національні герої.
Під час знайомства із фіналістами премії звучало багато слів про стійкість. Про джерела стійкості. І у вас великий досвід у цьому: від маленької дівчинки, яка у свої 13 навчала учнів і не їла, бо більшість учнів НЕ МАЛИ їжі в цей день, і вже до сьогоднішньої вас — джерела натхнення для тисяч педагогів у всьому світі. Коли ви вперше відчули себе стійкою, а не крихкою, і що стало базою для вашої стійкості?
Думаю, я вперше відчула свою стійкість, коли стикнулася зі своїм першим викликом як учителька. Адже коли я починала вчителювати, то сама була ще дитиною — мені було 13 років. Я не мала ні фінансової, ні моральної підтримки. Я була зовсім сама, і дорослі з мене відкрито глузували. Вони казали: «Вона зовсім дитина, і вже за кілька днів здасться». Але минали місяці, а я не опускала рук. Десь тоді і зрозуміла: виклики — це насправді велике благословення, тому що вчать нас чогось нового. Щоразу, коли ми стикаємося з викликом, проходимо через проблему або вважаємо щось надто складним для себе, ми намагаємося зробити виклик простішим, «розбити» його на маленькі кроки. А для цього нам потрібно опанувати ті чи ті навички. І так ми стаємо освіченішими, кваліфікованішими, набуваємо більше вмінь. І це одна з причин, чому я стала стійкою.
Знаєте, є така гра «Подолай бар’єр». Щоразу, коли ти долаєш один бар’єр, наступного разу він стає більшим, вищим, ще вищим. І щоразу, коли ти його долаєш, то опиняєшся на новому рівні. Твій рівень ускладнюється, але й ти вже стоїш «на висоті». Досягаючи нових висот, я почала отримувати задоволення навіть від своїх проблем. Звісно, не від усіх, але ця метафора має бути зрозумілою.
Є ще одна річ: зміни, які ти можеш принести в життя іншої людини. Уявіть дитину: голодну, травмовану, вдома в якої постійні сварки, батько щодня б’є матір, і дорослі весь час ображають одне одного. Дитина, яка росте в такій деструктивній сім’ї, не знає, яким буде її майбутнє. У неї немає впевненості. І одного дня ця дитина приходить до тебе в клас, відкривається тобі й дивиться на тебе як на надію. Коли ти дивишся в ці очі, повні надії, вони дають тобі силу та енергію. Вони роблять тебе стійкішою, тому що дають тобі мету. А я думаю, що життя без мети — це не життя.
В Україні після численних років війни є діти, які залишаються в системі освіти, але фактично випадають з неї — через освітні втрати, вимушене переміщення, травматичний досвід або втрату мотивації. Ви працювали з дітьми, яких суспільство легко може не помітити. Яка перша ознака того, що дитина вже «випадає» із системи освіти, зі школи, з колективу, хоча формально сидить за партою?
Таких дітей видає погляд — відсторонений і дуже далекий. Наче дитина намагається дивитися крізь вас, а не на вас. Такі діти тихі, мовчазні, наче намагаються залишатися в тіні, щоб їх ніхто не помічав. Вони рідко або вимушено усміхаються, не хочуть брати участі в уроках, обговореннях, класних активностях. Не виходять уперед, бо не впевнені в собі.
Навіть якщо вам здається, що ви не можете вирішити проблему цієї дитини, не полишайте це просто так, не робіть вигляд, що не помічаєте її стан. Можна підійти в потрібний час, попросити дозволу обійняти. Подивіться в очі цій дитині і скажіть: «У тебе є троє батьків: твій батько, твоя мати і твій учитель(-ка)». Якщо дитина втратила надію, учитель може з добром подивитися їй в очі й дати відчути: «Ти не сама. Ми разом через це пройдемо».
А щирі обійми — безцінні. Якщо вам нічого дати дитині, принаймні подаруйте їй надію на майбутнє. Дайте їй зрозуміти: якщо ти зараз здобуваєш освіту — зможеш боротися за свої права. І одного дня ми пройдемо через усі ці випробування. Тільки якісна освіта допоможе нам здійснити наші мрії як нації.
Ваш шлях у професію вчителя — це шлях через особистий біль. І одного разу ви сказали собі: «Я більше ніколи не повернуся до школи». Які вчителі трапилися на вашому шляху? І чи не парадоксально, що іноді саме поганий вчитель може сформувати сильного вчителя?
Думаю, це і є те, що ми називаємо викликом. Коли я була юною школяркою, зіткнулася з тим, що одна вчителька дискримінувала мене через мою християнську віру. Вона вважала мене менш гідною людиною лише тому, що моя віра відрізнялася від її віри. Звісно, я болісно переживала ці моменти. Навіть зараз, коли я про це говорю, мене переповнюють емоції. Але згодом цей випадок став моєю силою, бо допоміг мені зрозуміти, що я здатна робити те, чого звичайні люди не можуть. Що в мене є цей потенціал. Той складний період у моєму житті міг мене зламати, але зрештою дав мені силу.
У школі, як учениця, я могла навчатися для себе. Але коли вирішила залишити школу, яка намагалася зламати мене емоційно, я стала вчителькою для тисяч людей — просто тому, що ухвалила одне правильне рішення. Я ніколи не перестану здобувати освіту. І ніколи не перестану давати освіту іншим.
Ваша школа працює з дітьми, які мають дуже різний соціальний та економічний старт. В Україні війна створила власну карту нерівності: дитина з великого міста / дитина з прифронтового регіону / дитина, яка виїхала за кордон / дитина, яка роками вчиться під час повітряних тривог. Чи може школа взагалі давати справедливі шанси на освічене майбутнє, якщо життя дітей за межами школи демонструє таке провалля нерівності?
Це справді складне питання. Вважаю, має бути спільний порядок денний на національному рівні для всіх, хто працює в освіті: політиків, учителів, інших фахівців. Вони мають об’єднатися й розробити план, який допоможе відновити рівність між учнями. Але, знаєте, відмінності будуть завжди. У суспільстві завжди існуватимуть різні групи людей, і нам слід подбати про індивідуальний підхід до кожного учня. Не просто дивіться на дитину — будь ласка, ПОБАЧТЕ кожну дитину окремо.
Знаєте, будуть діти, які, як і я, черпатимуть силу із цих складних обставин. А хтось, навпаки, виросте травмований обставинами й випробуваннями. Ми не можемо створити універсальний план для всіх. Але ми здатні розробити різні стратегії роботи з дітьми, щоб вони не залишалися травмованими, не почувалися самотніми чи невдахами, маючи різний життєвий бекграунд. Кожна дитина має відчувати себе частиною великої нації, як і відчувати свою відповідальність. Ми сьогодні говорили про це в УКУ — потрібно дати дітям мету в житті. Бо коли в нас є мета, ми починаємо торувати свій шлях. Мета — це паливо, і вчителі дають це паливо дітям.
Ми в Україні зовсім мало знаємо про освітню систему Пакистану. Чи почуваються захищеними пакистанські вчителі? Як держава дбає про них? З якими найбільшими освітніми викликами стикається зараз Пакистан? Чи є схожі проблеми і виклики у ваших колег і українських учителів?
— Знаєте, наш уряд робить усе можливе, щоб запроваджувати політики, за яких учителі почувалися би захищеними, мали б доступ до навчання та отримували хороші зарплати. Але водночас у нашого уряду недостатньо ресурсів. Адже на освіту Пакистан витрачає лише 0,8 % або від 1 до 2 % ВВП, тоді як, відповідно до міжнародних стандартів, це має бути щонайменше 4–6 %. Ми не можемо досягти цих показників. До того ж наше населення дуже швидко зростає — більш ніж на 2 % щороку. У Пакистані живе 260 мільйонів людей, а 22,5 мільйона дітей досі не відвідують школу. У нас гострий брак учителів та інфраструктури. Тож роботи ще дуже багато. На досягнення покращень знадобляться роки.
Ну і в самих учителів різний досвід, адже все залежить від школи. Наприклад, у приватних школах учителі часто не отримують достатньо хороших зарплат, але від них очікують значно більшого обсягу роботи. Тому певний відсоток педагогів почуваються некомфортно й не задоволені умовами роботи. А ще ми потребуємо більше інвестицій у нашу країну, тому що кожен третій випускник не має роботи. Люди витрачають великі кошти на освіту своїх дітей, а коли ті не можуть знайти роботу, то виникає дилема.
Чи молодь у Пакистані охоче йде вчителювати і чи вважається ця професія престижною? Чи заохочуєте ви особисто своїх учнів ставати вчителями? І що, на вашу думку, можна зробити, щоб підвищити престиж учительської професії в Пакистані?
Як і в усьому світі, молоді люди не дуже хочуть ставати вчителями. Головна причина — низькі зарплати. Ми не можемо дати вчителям тієї поваги, на яку вони заслуговують. Я думаю, що в усьому світі на вустах у кожного має бути цей простий меседж: учителі важливі. Ми забули цю просту істину і, на мою думку, це одна з причин, чому молодь не хоче вчителювати. У Пакистані те саме. Коли люди не можуть знайти жодної іншої роботи, вони просто… стають учителями. А потім продовжують шукати іншу роботу, і щойно знаходять, залишають вчителювання. У моїй школі, на жаль, таке трапляється дуже часто. Але для мене, як я вже казала, вчителювання — це не професія, а спосіб життя.
Якщо ви хочете змінювати світ, якщо хочете бачити в ньому зміни, я думаю, вам варто стати вчителем. Бо ви не просто навчаєте дітей — ви формуєте їх. Ви допомагаєте їм ставати собою, знайомите їх із самими собою. Тому я щиро переконана: вчителювання — це найблагородніша професія, але і найскладніша. І ніякий ШІ це не змінить ніколи. Коли учні сидять разом у класі, взаємодіють з учителями, встановлюють з ними емоційний зв’язок, вони не просто навчаються соціальних навичок, а значною мірою стають тими, ким є. Учителі першими помічають їхні таланти. Діти знаходять друзів і вчаться жити серед інших людей.
Тому я дуже хотіла б розповісти молоді про все це. Якщо людина хоче відчувати задоволення від наставництва, якщо хоче бути прикладом для когось і якщо хоче здійснити ті зміни, які всі ми так прагнемо бачити в турбулентному світі, тільки тоді варто обирати професію вчителя.
Безперечно, ви маєте рацію. І як жінку мене дуже надихає ваш внесок у розбудову освітньої системи, заснованої на гендерній рівності. В Україні ми також бачимо значний розрив у цій сфері: наприклад, більшість директорів — це саме чоловіки. Які конкретні кроки ви хотіли б впроваджувати, щоб жінки в отримували у сфері освіти ті ж привілеї, що й чоловіки?
Передусім жінки мають підтримувати жінок. Ми маємо стояти одна за одну. У Пакистані панує патріархальне суспільство, і чоловіки традиційно мають більше влади. Тож коли я заснувала власну організацію, я вирішила, що вона працюватиме лише для жінок і дітей. І завжди працюватиме для жінок і дітей! Зараз у нас 27 членів команди, і всі вони — жінки. Ми вчимося підтримувати одна одну. Коли жінка стає лідеркою, частиною місії варто зробити підтримку інших жінок: приймати допомогу від інших жінок, наймати більше жінок у свою команду. Саме так ми можемо посилювати одна одну.
І коли дедалі більше жінок почуватимуться впевненіше, здобуватимуть освіту й матимуть майданчик, де зможуть довести, що здатні бути лідерками, тоді, я думаю, ми побачимо рівність.
Одну з моїх учениць звати Саїра. Їй було 9 років, коли батько вирішив видати її заміж, — щойно вона досягне статевої зрілості. А тепер вона — та єдина людина, яка фінансово утримує свою родину із шести осіб. Чому? Тому що вона навчилася користуватися соціальними мережами та інструментами ШІ. І отримує дуже хорошу зарплату в моєму офісі: стала нашою менеджеркою по роботі з медіа. Я зробила все це з дуже обмеженими ресурсами, і єдине, що в мене було, — це рішучість. Єдине, що я мала, це переконання, що не дозволю цій дівчинці стати дитиною-нареченою. Я маю врятувати її майбутнє. І саме із цим одним переконанням я навчала цю дівчину потрібних навичок. А потім вона безкоштовно передала свої знання ще двом тисячам молодих жінок. Знаєте, нам просто потрібно посіяти зерно надії, і тоді можливим стає все.
Свого часу ви проводили заняття із самооборони для дівчат, оскільки й самі стикалися з насиллям. Які навички обов’язково повинні здобути дівчата, щоб безпечніше почуватися в сучасному світі?
Із фізичним насиллям я не стикалася, але воно дуже поширене в моїй країні. Передусім дівчатам і жінкам варто пройти курси самооборони й періодично оновлювати ці навички через практику. Нещодавно на одному заході я зустріла молоду жінку і чоловіка з іншої країни. Він намагався з нею фліртувати, і я сказала їй: «Ти маєш навчитися встановлювати межі». А вона відповіла: «Це наче нормально. Таке часто буває». І я сказала: коли людина дозволяє собі зробити перший крок, це дає їй сміливість зробити наступний. Тому, якщо ти одразу встановиш свої межі, він не піде далі, якщо тільки ти сама цього не захочеш. Якщо тобі некомфортно, ти маєш одразу встановити чітку межу.
Отож, друга обов’язкова навичка — дівчата мають навчитися встановлювати межі. Вони мають знати техніки самооборони й здобувати якісну освіту. А особливо вчитися користуватися ШІ, щоб уміти в майбутньому захищати себе від ризиків, які неодмінно нестиме штучний інтелект.
Як особисто ви розпізнаєте булінг у класі? Які навички за роки здобули, щоб уміти запобігти булінгу?
Булінг у школах Пакистану дуже поширений. Навіть у моїй школі ці ситуації трапляються часто. Іноді через поїздки я не можу приїхати до школи кілька днів, а коли повертаюся, бачу, що є нова ситуація булінгу. Але я побудувала зі своїми учнями дуже міцні стосунки. Тому щоразу, коли вони самі стикаються з булінгом або бачать, що його зазнає хтось з однокласників, вони одразу приходять до мене й розповідають.
Тоді я розмовляю з іншими дітьми й пояснюю їм, наскільки це може бути боляче, як сильно це може емоційно зламати людину. Знаєте, зі мною самою в школі відбувалося щось подібне, тому я знаю, через що проходить ця людина.
Як здійснювати превенцію булінгу? Прокачувати емоційні навички дітей. Ми маємо безпосередньо говорити з ними — і з тими, хто став жертвою, і з тими, хто цькує інших. А дитині, яка через це емоційно постраждала, треба допомогти зрозуміти: цей випадок не визначає її, і вона не має брати це надто близько до серця.
Думаю, роботу проти булінгу в школах потрібно починати із самого дитинства. У мене двоє дітей: синові — п’ять років, доньці — сім. І вже зараз я вчу їх, як розмовляти з іншими, як ставитися з повагою до інших людей. У нашої колеги є п’ятирічна донька. І мій син — я навіть не знаю, звідки він узяв ці слова, бо я ніколи з ним про таке не говорила, — сказав цій дівчинці: «Я попрошу свою маму звільнити твою маму, якщо ти не будеш зі мною гратися». Я поставилася до цього дуже серйозно. Підійшла, вибачилася перед дівчинкою та її мамою і прямо перед ними поговорила із сином. Я сказала: «Так не можна. Це неправильно. Вона просто твоя подруга. Якщо вона не хоче з тобою гратися, тобі потрібно зрозуміти, чому вона не хоче. Не можна її цькувати. Не можна її зневажати». І так само в родині: батьки мають поважати одне одного, тому що саме в сім’ї діти вчаться поваги.
Ви говорите про любов як про основу освіти. Але українські вчителі часто побоюються, що через наше постійне співчуття до дітей під час війни ми можемо критично знизити планку вимог. Як вам вдається поєднувати безумовну повагу до дитини з очікуванням: «Я вірю в тебе, тому очікую від тебе більшого»?
У мене є певна стратегія, і я використовую її також у своїй організації в роботі з командою. Адже передусім ми маємо усвідомлювати необхідність встановлювати межі. Межі мають бути! Якщо дитині потрібна ваша допомога — ви маєте їй допомогти. Якщо дитина хоче з вами поговорити, вона має знати, що ви доступні для неї. І ви справді маєте бути доступними. Але коли дитина порушує правила, потрібно одразу реагувати. Потрібно сказати їй: це поганий вчинок. Іноді можна бути дуже суворим — просто щоб дитина зрозуміла: ось червона лінія. Її не можна перетинати. А в усьому іншому дитина має бути оточена любов’ю, повагою, вона має відчувати, що її цінують, що її голос чують, що її вибір і рішення мають значення. Але межі перетинати не можна. Також у мене є правило у класі: якщо учень припускається помилки, на неї потрібно відразу звернути увагу. Не можна її ігнорувати.
У 2023 році ви тримали в руках нагороду Global Teacher Prize і розповідали про свою освітню мрію: велику школу, де діти з найбідніших родин могли б безкоштовно навчатися й отримувати освіту без дискримінації. Ви також хотіли створити прихисток для дітей-сиріт, де викладали б учителі з усіх куточків світу. Чого вам вдалося досягти за ці роки?
Ми багато чого змінили в школі. Але річ у тім, що всі призові гроші, які я отримую, я витрачаю на школу. Зараз я підтримую 1531 учня, але не маю достатньої підтримки від донорів. Фактично використовую лише ці гроші. Тому я вирішила стати спікеркою — щоб мати змогу підтримувати свої проєкти. Мій проєкт — школа мрії на території в десять акрів — дуже масштабний. І мені потрібні для нього мільйони доларів. Не один. Я продовжую говорити про це скрізь, де буваю у світі, і знаю: одного дня знайдуться люди, які об’єднаються, щоб фінансово мене підтримати. Бо я знаю: Бог вклав цю ідею в моє серце.
Деякі люди думають (і я дуже хотіла б, щоб ви обов’язково згадали про це у статті), що, можливо, я говорю про гуртожиток. Ні! Я кажу про дім для дітей, які не мають дому. І це важливо, коли хтось розповідає про мене, тому що я працюю саме з бездомними дітьми. Наприклад, є одна маленька дівчинка. Її батьки постійно сварилися, потім розійшлися й одружилися з іншими людьми. Дівчинка живе зі своєю бабусею, яка хвора на рак, і вони не мають жодних засобів до існування. Ця дівчинка навіть не має громадянства, тому що її не зареєстрували в державній системі. У неї немає документів. А це означає, що в неї немає їжі, одягу і вона не може піти до школи, тому що не зареєстрована державою. Я забезпечую її і бабусю їжею, житлом, одягом, шкільним приладдям, дитину — безкоштовною освітою. І даю їй відчуття захищеності, щоб вона не почувалася самотньою.
Я — християнка, а вона — мусульманка. Але щоразу, коли відбувається релігійне свято чи якесь святкування в їхньому районі, вона приходить до мене і просить забезпечити її одягом та всім необхідним. Якби ця дівчинка жила зі мною в такому домі, я могла б повністю її захистити. У Пакистані є проблема національного масштабу: щодня викрадають маленьких дівчаток і хлопчиків, а потім жорстоко вбивають після зґвалтування. І, на мою думку, це пов’язано з даркнетом. Через ці жорстокі вбивства та випадки зґвалтування наша нація зараз охоплена страхом.
Діти, у яких є батьки, мають людей, які можуть їх захистити, подбати про них, коли батьків немає поруч. А тепер просто уявіть становище дітей, поруч з якими немає нікого. Я хочу побудувати дім для таких дітей, щоб вони мали такий самий захист, який мають інші діти, чиї батьки поруч. Тож це не просто школа — це дім і місце, де вони почуватимуться захищеними, фізично й емоційно. Де матимуть мрії, де матимуть надію на майбутнє. І я вірю: цей дім постане за мого життя.
Яке ваше педагогічне кредо, Сестро Зеф? Чи змінювалося воно з роками, разом із вами?
Моє педагогічне кредо — зробити все можливе, щоб кожна дитина, до якої я можу дотягнутися, отримала можливість навчатися, розвиватися, зростати й реалізовувати свій потенціал у світі, що постійно змінюється.
Воно ніколи не змінювалося і ніколи не зміниться, бо я думаю, що це мета мого життя. І щоразу, коли мені вдається змінити чиєсь життя, я розумію, що маю змінити ще більше життів. Бо це робить мене щасливішою. Це моя велика місія.