Світова прем’єра фільму “У війни нема дітей” на фестивалі “Молодість”
На 55-му Київському міжнародному кінофестивалі “Молодість” відбудеться світова прем’єра документальної стрічки “У війни нема дітей”. Режисер Дмитро Тодорюк розповів про пошук героїв, роботу з дитячими травмами, складні рішення під час монтажу та історію повернення українського військового з полону, яка несподівано змінила фінал фільму.
Передати досвід війни очима дитини через кіно – непросте завдання. Особливо коли йдеться про реальні історії дітей, чиє звичне життя змінилося через російське вторгнення.
У документальному конкурсі ювілейного 55-го Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість” відбудеться світова прем’єра стрічки Дмитра Тодорюка “У війни нема дітей”. Фільм об’єднує чотири історії про дитинство в умовах війни, коли дорослішати доводиться значно раніше, ніж хотілося б. Попри пережиті трагедії, його герої продовжують мріяти, гратися, пізнавати світ і вірити в майбутнє.
Для Дмитра Тодорюка ця робота стала дебютом у документальному кіно. В ексклюзивному інтерв’ю “Новому українському кіно” режисер розповів, як команда вибудовувала довіру з юними героями, чому відмовилася від закадрового коментаря та як реальні події вплинули на задум і фінал стрічки.
З чого почалася робота над фільмом “У війни нема дітей” і що спонукало вас звернутися до досвіду дітей та їхніх родин під час війни?
Зі знайомства з командою. Це мій кінодебют, тому наявність досвідчених і компетентних людей поруч була дуже важливою умовою, яку я поставив перед собою ще до початку роботи над фільмом і подання заявки на конкурс Державного агентства України з питань кіно.
Сама ідея належить Валерії Никифорець – учасниці нашої режисерської команди. Вона заснувала міжнародну організацію, яка опікується дітьми в умовах війни. Тому тема фільму виникла не випадково.
Я ж побачив у ній можливість поговорити про прагнення до справедливості, про гордість за українських дітей в умовах неспровокованої війни. Це також моя внутрішня потреба як батька і викладача, адже я багато років працюю з дітьми.
А ще – спроба осмислити глибину почуття провини всіх дорослих за вкрадене дитинство, за неможливість і невміння запобігти війні.
Як ви знаходили героїв стрічки та вибудовували з ними довіру, особливо під час розмов про травматичний досвід?
На жаль, потенційних героїв для фільму з такою темою дуже багато. Тому ми насамперед виходили з нашого драматургічного завдання – показати, що діти з різними долями й досвідом усе одно залишаються дітьми, навіть у неприродних для нормального дитинства обставинах.
Вони продовжують мріяти про казкового принца, грати в лицарів, бути допитливими «чомучками». І значно швидше адаптуються до нових реалій, ніж дорослі.
Пошуком головних героїв і підходу до них ми займалися всі разом, а Валерія координувала цей процес. Саме вона збирала інформацію про майбутніх героїв, з’ясовувала, як підтримувати з ними зв’язок і залучити їх до участі у фільмі.
Думаю, довіру між знімальною командою та нашими героями насамперед допомогла налагодити щирість. Продюсер фільму Роман Негрієнко має суперсилу – створювати на майданчику позитивну атмосферу. Це завжди дуже допомагало і режисерсько-операторській групі, і героям.
Наша злагоджена робота й сама поява камер у житті дітей підсилювали їхню цікавість, спонукали до бажання виговоритися, проявити свій характер перед камерою і просто долучитися до процесу створення кіно.
До того ж на знімальному майданчику ми завжди обирали тактику «людей-невидимок» – спостерігачів, які дуже делікатно впліталися в повсякденне життя героїв. Особливо в перші години після знайомства з ними.
Кожна історія вимагала свого підходу: від повного занурення в життя юних звитяжців на вишколі до мовчазної присутності під час майже сповідальних розповідей про біль.
Ви відмовилися від закадрового коментаря, зосередившись на свідченнях героїв і фрагментах їхнього повсякденного життя. Чому обрали саме такий спосіб оповіді?
Ми тривалий час шукали й узгоджували між собою спосіб оповіді. Варіант із закадровим голосом відкинули одразу, бо не хотіли розповідати про героїв фільму замість них самих. Ми хотіли показувати їх.
Певний час була ідея ввести інтерв’юера-дослідника. Потім вона трансформувалася у варіант присутності п’ятого персонажа – Ангела. Це мала бути окрема сюжетна лінія, розказана суб’єктивною камерою, ніби очима загиблої дитини.
Та зрештою ми відмовилися від цієї ідеї через її очевидну штучність поряд з іншими чотирма історіями, а також із моральних міркувань. І зупинилися на тій кіномові, яку сьогодні представляємо на фестивалі.
У цьому велика заслуга нашої досвідченої режисерки-документалістки Ганни Єресько, яка багато чого навчила мене в процесі виробництва. Власне, саме вона відкрила для мене такий стиль оповіді.
У фільмі герої відверто розповідають про пережиті трагедії. Чим ви керувалися під час монтажу, вирішуючи, які епізоди увійдуть до фінальної версії стрічки?
Монтажний період був для нас найскладнішим етапом роботи. Ми дотримувалися принципу «не розповідати про події, а показувати їх і давати героям можливість висловитися самостійно». Тому насамперед обирали кадри, в яких герої залишалися такими, якими були у звичному житті до появи наших камер і мікрофонів.
Структурно монтаж будувався навколо ключових запитань: хто перед нами, що його болить, про що він мріє і що робить, аби наблизитися до своїх мрій? Відповідно до цього ми ретельно відбирали кадри, які найкраще допомагали знайти відповіді.
Спочатку мали три монтажні ескізи – Ганни, нашої операторки-постановниці Анастасії Зуй і мій. Це допомогло зрозуміти, яким саме ми хочемо бачити фільм. Далі дівчата взялися створювати остаточно узгоджену історію.
Найболючішим став фінальний монтаж. Нам доводилося скорочувати вдалі кадри заради збереження темпоритму всього фільму та дотримання заявленого хронометражу.
Але така вже доля кінематографістів – балансувати між творчим задумом і часовими рамками.
Поряд з історіями дітей у фільмі є розповідь про родину, яка чекає на повернення рідної людини з полону. Чому для вас було важливо включити цю сюжетну лінію та як вона пов’язана з назвою стрічки?
Ми хотіли показати, що страшний вислів «діти війни» для нас не лише поняття сьогодення. Це також досвід наших бабусь, дідусів, батьків.
Для бабусі нашої героїні Зої війна не закінчилася в 1945-му, а торкнулася і зятя, і онука вже у XXI столітті.
Ми щасливі, що за час зйомок у цю родину прийшла радість – онук повернувся з полону. Це той поворот, на який ми навіть не могли сподіватися, але він дуже підсилив нашу головну думку – не втрачати віри в темні часи.
Словом, доля – ще та сценаристка.
Ще одним доказом цього стало наше випадкове сусідство з акцією на підтримку полонених азовців біля стін Софії Київської. Ми знімали великодні гуляння на території Софії для фіналу, а поряд народжувалася енергія спільної єдності в підтримці наших воїнів.
Саме так народилася розв’язка нашого фільму – непоборна віра одних у повернення рідних із полону, а інших – у Воскресіння.
Світова прем’єра стрічки відбудеться на кінофестивалі «Молодість». Чого очікуєте від першого показу перед українською аудиторією?
Очікую, що глядач полюбить наших героїв так само, як полюбили їх ми. І поставить собі головне запитання: чи все я робив і зробив для того, щоб запобігти понівеченню дитячих доль?
Що для вас найважливіше донести до міжнародної аудиторії, яка може сприймати війну в Україні з іншої перспективи?
Хочеться, щоб міжнародна аудиторія роздивилася в наших героях звичайних людей, звичайних дітей і усвідомлено прийняла той факт, що вони опинилися в умовах екзистенційної війни у XXI столітті, у центрі Європи.
І хоч гірко, що це відбувається за таких обставин, але саме в них формується сильний внутрішній стрижень української нації. Він допомагає нам вистояти в цьому пеклі – від малого до великого. І з цим фактом доведеться рахуватися.
Ми довгий час у сприйнятті інших народів були невіддільними від нашого заклятого ворога. Час змінювати це сприйняття.
А ще – нагадати, що війна не розбирає, хто ти: військовий чи цивільний, дорослий чи дитина.
У війни не має бути дітей.
Герої вашого фільму дорослішатимуть, а їхнє ставлення до пережитого з часом може змінитися. Як би ви хотіли, щоб вони самі сприйняли стрічку, переглянувши її через багато років?
З відчуттям гордості за себе юних. За те, що вже тоді, у 2025 році, вони чітко розуміли, хто вони. Мали непохитну віру в перемогу світла над темрявою і боролися за право щасливо прожити своє дитинство.
Подробиці можна знайти на сайті: www.cinema.in.ua