Іван Миколайчук: опір через мову, пісні та заклик до роздумів Імена 03.08.2026 18:40 Укрінформ
Чому «Пропала грамота» лежала невипущеною понад 10 років, а «Вавилон ХХ» зміг показати незграбних комунарів
Видатному українському митцю кіно, акторові та режисеру зі світовим ім’ям – Іванові Миколайчуку цього літа могло б виповнитися 85 років. Проте він не дожив до цієї позначки, пішовши з життя у 46 років 3 серпня 1987-го через тяжку недугу.
Він уособлював український космос, українські цінності, які ставали зрозумілими й близькими людям будь-якої національності, – так характеризує геніального актора, режисера та сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Ще будучи студентом другого курсу, буковинець із багатодітної родини яскраво втілив образ молодого Тараса Шевченка у стрічці «Сон» та закоханого Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків» – картині, яку експерти називають найкращою українською стрічкою всіх часів.
Ще три кінокартини, де Іван Миколайчук виступив як актор, сценарист чи режисер, входять до сотні найвизначніших українських фільмів: «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» та «Пропала грамота». У всіх цих роботах лежить українське життя різних епох, майстерно й унікально розкрите через художнє бачення. Так само, як і у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» про долю емігрантів, котрий кінознавці розмістили посередині списку.
Викликом для радянської системи вже саме по собі було те, що Іван Миколайчук у русифікованому Києві спілкувався українською мовою. Його обличчя було знайоме, без перебільшення, десяткам мільйонів глядачів; зокрема, фільм «Анничка» за перший рік прокату переглянули понад 25 мільйонів людей.
Чому творчість Івана Миколайчука залишається актуальною і про що вона нагадує нам сьогодні? Вона яскраво демонструє українську ідентичність, спростовує нав’язаний Москвою комплекс «меншовартості», який століттями вкорінювали в Україні, та показує ефективність культурної дипломатії. Геніальний митець, що вірив у Бога та не визнавав комунізму, навіть під тиском ідеологічних заборон і цензури в радянські часи, зміг передати через екранні образи українську національну гідність, яка ґрунтується на людяності та прагненні до свободи.
ХАРИЗМА З КРАЮ ЧЕРЕМОША ТА СЕКРЕТИ ВАШКІВЕЦЬКОГО МАСЛЯНОГО КОСТЮМА
Іван Миколайчук у ролі Івана Палійчука. Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
Сьогоднішні реалії трагічні: у ніч на 15 червня, в день народження Івана Миколайчука, російські загарбники завдали удару по Національній кіностудії імені Олександра Довженка, яка мала значний вплив на творчу долю цього видатного митця. Внаслідок російського влучання було знищено значну частину костюмів. Частина речей зберігалася в інших локаціях, а унікальні експонати – в музеї, тому вдалося врятувати, зокрема, костюм Івана Палійчука з кінострічки «Тіні забутих предків».
Виконавець ролі Івана Палійчука у легендарних «Тінях забутих предків» брав участь у знаменитій прем’єрі фільму в київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року, коли відбувся один із перших публічних протестів на підтримку арештованої української інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач зазначає, що актор-початківець розпочинав свій творчий шлях переважно у колі Сергія Параджанова, до якого також входили Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Балаян та інші діячі культури. Згідно з інформацією автора книги «Іван Миколайчук. Містерії долі», буковинець часто навідувався до Києва разом із дружиною Марічкою, відвідуючи знамениту квартиру режисера неподалік Галицької площі (тоді – площі Перемоги) та універмагу «Україна».
Творча група фільму «Тіні забутих предків», Іван Миколайчук – четвертий ліворуч. Архівне фото
Народна артистка Людмила Приходько, яка навчалася в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого одночасно з Іваном Миколайчуком (на різних факультетах), згадує, що вони з чоловіком дружили з Миколайчуками ще зі студентських років. Вони часто збиралися компанією, де бували письменник Григір Тютюнник та її майбутній чоловік, режисер Микола Стефурак. У студентському гуртожитку вони часто співали пісень, читали вірші та прозу.
Іван Миколайчук мав надзвичайний талант і вроджену харизму. Хлопець із багатодітної родини (у сім’ї народилося 13 дітей, з яких 10 досягли повноліття) рано опинився на аматорській сцені, беручи участь у постановках драмгуртка. Він танцював, грав на сопілці; вмів влучно пародіювати односельців, наприклад, як хтось обирає товар у крамниці чи як дядько повертається додому напідпитку. За таку самодіяльність батько, залізничник, навіть карав його.
Георгій Якутович, Сергій Якутович та Іван Миколайчук, 1971 р. Фото ЦДАМЛМ України
Іванко походить із краю Черемоша, що на Буковині, із села Чортория. Там у 1991 році відновили його батьківську хату, де відтоді діє меморіальний музей. Буковина – край талановитих українців, чиї вірування часто переплітаються з містикою. У невеличкому рідному селі актора, в парку, стоїть вишуканий палац пана Манеску, де за радянських часів розміщувався заклад для душевнохворих. Цікаво, що у студентській анкеті 1963 року на запитання про іншу професію, крім акторства, Іван Миколайчук відповів, що обрав би фах психіатра.
Лише за кілька кілометрів від батьківської садиби Миколайчуків, у сусідніх Вашківцях, знаходиться відомий центр унікального буковинського маланкування, або, як їх тут називають, переберії – театралізованого народного свята, де всі образи втілюються виключно чоловіками. Варто згадати, де навчався Іван Миколайчук: 4 класи – у Чорториї, потім у сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у Вашківцях, а програму старших класів опановував у вечірній школі.
ОДРУЖЕННЯ ТА ПЕРШІ СТУДЕНТСЬКІ РОЛІ, ЩО ПРИЗВЕЛИ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ
Іван Миколайчук – впізнаване обличчя українського кіно. Фото Олександра Клименка
Після восьмого класу, здобувши неповну середню освіту, аби працювати в сільському клубі, юнак вступив до Чернівецького музичного училища. Про ці деталі життя Івана Миколайчука розповідає кінознавиця Лариса Брюховецька у своїй книзі «Талант і гра». Оскільки юнак не мав початкової музичної освіти, яка вимагалася для вступу, йому запропонували пройти шестимісячні курси за спеціальністю хормейстер художньої самодіяльності, які він успішно завершив у 1957 році.
Того ж року молодий актор вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. «Прийшов до мене хлопець у батькових штанях, шинелі та кептарi», – згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного наставника майбутньої зірки українського кіно можна побачити у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981), де Іван Миколайчук виступив як режисер, сценарист та виконавець однієї з ролей, висловлюючи вдячність своєму вчителеві.
Дружина Івана Миколайчука – Марія на весільному фото і в кадрі фільму «Пропала грамота» у складі тріо «Золоті ключі» (праворуч)
Далі талановитий 20-річний буковинець вступив на кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (нині – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). До столиці він їхав разом із Марією Карп’юк, з якою разом починали в студії Чернівецького театру. Її однолітка, яка мала чудовий голос, вступала до Українського народного хору імені Григорія Верьовки. Згодом вона стане солісткою легендарного тріо «Золоті ключі» разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською, а ідею створення такого колективу запропонує саме Іван Миколайчук.
Іван та Марічка одружилися 29 серпня 1962 року.
Іван Миколайчук (праворуч) на зйомках «Тіней забутих предків» із мешканцями Верховини у Криворівні. Фото надала Світлана Копитко-Ілійчук
Далі талановитому харизматичному другокурснику випала нагода, яка, як невдовзі з’ясувалося, назавжди вписала його ім’я в історію українського та світового кіно. Фільм про трагічне кохання за мотивами твору Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», сповнений магією гуцульських звичаїв, вірувань та красою карпатської природи, здобув десятки міжнародних нагород і призів на кінофестивалях. Головні ролі у шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова. За перший рік прокату стрічку подивилися понад 8 мільйонів глядачів.
Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов у своєму офіційному листі 1972 року зазначав, що фільм «Тіні забутих предків» після тривалої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародну арену. Він констатував, що стрічку було продано до понад 30 країн.
Іван Миколайчук, Лариса Кадочнікова, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко у Києві: вручення 5 квітня 1965 року медалі «Південний хрест» – премії VII Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Проте для московської тоталітарної радянської системи найважливішим було викорінити будь-які прояви вільнодумства в Україні. Епатажний режисер фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов, за яким КДБ стежив ще з 1950-х років, у квітні 1968 року підписав «Лист 139» до Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, виступаючи проти арештів української молоді. Цей вчинок, як і багато інших «дрібних» проявів вільнодумства, митцеві не пробачили: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили «за сукупністю скоєних злочинів» до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Через півтора місяці, 6 червня, Верховний Суд УРСР залишив вирок без змін. Це означало, що радянська влада наклала повну заборону на всю творчість режисера, включно з «Тінями забутих предків».
Афіша фільму «Тіні забутих предків» французькою мовою. Фото Віртуального музею Івана Миколайчука
Тому на початку 1970-х було знищено наклад 50 тисяч примірників буклету про творчість Івана Миколайчука, підготовленого Людмилою Лемешевою, розповідає кінознавець Сергій Тримбач. Цю ситуацію двічі розглядав секретаріат Спілки кінематографістів Радянського Союзу. На захист Івана Миколайчука тоді виступив режисер Микола Мащенко.
Як наслідок, вийшла нова редакція, проте без згадок про «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою» та «Пропалу грамоту». Навіть у 1985 році, що видається дивним сьогодні, у статті про Івана Миколайчука в довіднику «Спілка кінематографістів України» не згадувався фільм режисера Сергія Параджанова, який здобув численні міжнародні нагороди ще до фактичної заборони наприкінці 1960-х.
ПОТРІЙНА ЦЕНЗУРА, АБО ЯКИЙ ФІЛЬМ ОТРИМАВ 186 РЕДАКЦІЙНИХ ЗМІН
Іван Миколайчук під час зйомок фільму «Вавилон XX». Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Кіновиробництво в радянські часи було сферою підвищеного контролю, тому обмеження та цензура не оминали нікого. Як і у випадку з Тарасом Шевченком, якого Іван Миколайчук зіграв у фільмі «Сон», партійні та державні функціонери не бачили в очах актора належної покори.
Актор високопрофесійно втілив образи 42 персонажів. Проте багато з них не відповідали масштабу його таланту. Найкращими стрічками за участю Івана Миколайчука, окрім вже згаданих перших, стали «Анничка» та «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Пропала грамота» (1972), що перебувала під забороною понад 10 років, та «Вавилон XX» (1979).
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
Усі кінострічки, що створювалися на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, нагадує Лариса Брюховецька у своїй книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів». На всіх етапах ключовий вплив мала Москва; у Києві додавалися зауваження від ідеологів ЦК КПУ, а на самих студіях працювали «навчені» редактори. «О народе нужно писать с любовью и пониманием», – повчав Івана Миколайчука у 1980-х Володимир Сосюра-син, виконуючий обов’язки директора та головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим, як розірвати угоду щодо сценарію «Небилиці про Івана».
Водночас Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, звертає увагу на спогади Галини Сулими, виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Ця кіноробота об’єднала таланти Івана Миколайчука як актора, режисера, сценариста та автора музичного оформлення. До речі, є висока ймовірність, що ім’я персонажа, якого він зіграв, Григорій, було обрано на честь письменника Григорія Тютюнника, який покінчив життя самогубством на знак протесту проти радянської тоталітарної системи.
«Така тепла, така пізня осінь»: Іван Миколайчук (у верхньому ряду) та Галина Сулима (сидить посередині у вишиванці) під час зйомок. Фото надав оператор-постановник фільму Юрій Гармаш
«У цій картині був фантастичний акторський склад: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун і Лесь Сердюк, – констатує Галина Сулима. – Ми всі захоплювалися Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: на Кіностудію Довженка керівництво надіслало 186 правок. Їм не подобалося все: любов до рідної землі, те, що героїня приїжджає з Канади, закохується і залишається в Україні. Вони лякалися філософії у фільмі. Вони розуміли, що Іван – геній, і усвідомлювали його вплив на глядачів, тому боялися його. Але Миколайчук завжди робив те, що відчував і хотів. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті».
ІКОНА СТИЛЮ І МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО МАТИ ЧЕСТЬ І ДУМАТИ
«Пропала грамота»: Іван Миколайчук у ролі козака Василя та бандурист. Кадри з фільму
Понад 10 років блискуча іронічна стрічка «Пропала грамота» за твором Миколи Гоголя не допускалася до широкого прокату. Затверджуючи її виробництво, в Москві, без сумніву, бачили за зразок однойменну 40-хвилинну анімаційну агітку «Союзмультфільму» 1945 року, де головним героєм є пародійний, недолугий козак, якого везе кістяк коня. Натомість вони отримали яскравий фільм, знятий переважно на Полтавщині, насичений мемами, де лунає «Запорізький марш», а козаки-красені перемагають нечисту силу та ще й дають ляпаса цариці в Петербурзі (так, що це виглядає як удар по колонізаторці України).
Іван Миколайчук у ролі філософа Фабіяна. Кадр з фільму «Вавілон ХХ»
Оприлюднено багато конкретики щодо претензій цензорів. Однак «Пропала грамота» не мала жодних шансів вийти на екрани в Україні відразу після здачі. Адже 1972 рік розпочався з операції КДБ «Блок», коли за кілька днів було заарештовано 14 активістів у Києві та Львові. А до 1974 року кількість репресованих сягнула 193 осіб. Під грифом «таємно» 23 квітня 1973 року на восьми сторінках було надіслано інформацію ЦК КПУ Центральному комітету КПРС про ідеологічну роботу, яка починалася з констатації «отмечается заметное оживление националистических элементов» у 1967–1971 роках.
Портрет Івана Миколайчука в музеї «Хата-гражда» у Криворівні, де знімали «Тіні забутих предків». Фото Володимира Тарасова
Іван Миколайчук, однак, продовжував прокладати україноцентричні шляхи, коли з’являлася така можливість. У «Вавилоні ХХ» (1979) його герой Фабіан кілька разів закликає глядачів до роздумів, починаючи з фрази «Cogito ergo sum» («мислю, отже існую»). А ще він промовляє: «Маю честь». У вуста священника вкладено чітку програму дій: «Очищайтеся від комуністичної скверни!» Цей фільм – перша режисерська робота актора; Іван Миколайчук також виступив його сценаристом та укладачем музики. Його вибір музики, зокрема народних пісень, завжди заслуговує окремої уваги.
«Актор, який, починаючи з головної ролі у «Тінях забутих предків», став іконою національного стилю та мислення, наважився продовжити пошуки у напрямку, окресленому ще Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Олександром Довженком та вітчизняним кіно 1960-х – початку 1970-х років», – підсумовує кінознавець Сергій Тримбач про Івана Миколайчука.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка та Володимира Тарасова
Головне фото – з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Іван Миколайчук Культура Актор Режисер