«Санаторійна зона» в Національному театрі Лесі Українки. Важкі рішення на непрості питання 13.05.2026 15:08 Укрінформ 13 травня 1933 року в харківському будинку «Слово» звів рахунки з життям Микола Хвильовий. Сучасний театр заново осмислює його віщі роботи
Антиутопію Миколи Хвильового «Повість про санаторійну зону» розглядають як один із найбільш трагічних творів української літератури про кризу післяреволюційної генерації. Нещадна правда про те, як колишні завзяті прихильники революції втрачають ідеали та сенс свого буття, закриті у психіатричному «санаторному» просторі. Це моторошна модель тоталітарної держави – осередок нагляду, ізоляції та духовного занепаду, замасковане під «турботливе» лікування та оздоровчі процедури. Вони покірно ковтають пігулки, запиваючи водою, намагаючись вилікувати фізичну та духовну хворобу, однак це ілюзія, що лише віддаляє неминучий кінець.
Напередодні річниці смерті Миколи Хвильового, основної фігури епохи Розстріляного відродження, митця, публіциста та ідеолога українського культурного ренесансу 1920-х років, режисер Дмитро Захоженко створив на основі його твору виставу в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.
Перед поглядом публіки з’являються люди, котрі стали «непотрібними» в новій ері та переживають крах особистості. Час у творі не підлягає логічному чи послідовному упорядкуванню – це внутрішній стан, спогади, страх і зневіра. Тут він зупинився. За межами «зони» існує інший світ, проте він недосяжний для тих, хто в ній опинився. То це санаторій чи полон?
Михайло Ганєв (Хлоня), Олена Нещерет (Унікум), Олександр Ганноченко (Дідок), В’ячеслав Ніколенко (Карно), Наталія Шевченко (Майя)
МЕНЕ ПРИВАБЛЮЄ ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ, ЯКИЙ ПРОЙШОВ ХВИЛЬОВИЙ, ТА ЙОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЯКОЮ МАЄ БУТИ КУЛЬТУРА – ЗАХОЖЕНКО
– Чому саме цій повісті Миколи Хвильового випала нагода з’явитися тут і зараз? – питаю в режисера вистави Дмитра Захоженка після закінчення прем’єри.
– Це непросте питання, – каже він. – Насамперед, мене приваблює життєвий шлях, пройдений Хвильовим – його бачення себе в українській культурі, та його уявлення про те, якою має бути культура. Його розповіді, котрі він вів, і котрі, на великий жаль, були знехтувані в більшості, залишившись тільки великими ідеями в його творах. Хвильовий – романтик і, незважаючи на все те, що його оточувало, міг створити ідею та вивести її в ранг потреби – нагальної, кровної – і йти за нею до кінця. Це, як на мене, те, що нам вкрай необхідно зараз.
Сергій Детюк (Карно), Павло Логвін (Дурень)
Також мені близький його досвід, він же любив Чехова–Достоєвського, і в його творах багато зіткнень і речей, які з ними перегукуються, і в «Санаторійній зоні» зокрема. Але водночас він розповідає абсолютно свою історію. Це метод пошуку непростих рішень на складні питання. І це є плато, на яке ми нині виходимо, коли нам потрібно їх шукати, адже легких відповідей уже недостатньо. Далі, історія лише ускладнюватиметься. Тому у виставі, котру ми поставили, теж є безліч маленьких глузувань і посилань. До того ж герої вистави взуті в черевики зі списаних чеховських вистав, – розповідає режисер.
З його слів, є в «Санаторійній зоні» на сцені Театру Лесі Українки й суто внутрішні театральні жарти, які розшифровуються у словах одного з героїв на адресу персонажа жалюгідного Дідка: «я й раніше вважав, що він неприємний, і відчуваю ще більшу відразу до нього тут. Нині я усвідомлюю, що це просто маленька зла людина. І все. Велика імперія зла виявилася просто маленькою злою людиною».
Сергій Детюк (Карно), Віктор Алдошин (Дідок)
– У Миколи Хвильового велика кількість текстів, які для мене є абсолютно живими. Як‑от мрія Катрі про білий фартушок, коли все навколо стає сірим… Прості рішення зникають, ти прагнеш їх відшукати, але чим далі, тим важче їх знайти.
І ще один плюс – трохи познайомили глядачів із Шпенглером і Бергсоном, – усміхається Захоженко.
Алюзії та думки філософів Анрі Бергсона та Освальда Шпенглера ми чуємо в роздумах сестри Катрі, а текст Шпенглера звучить у виставі ще й англійською мовою у вигляді пісні, яку співають герої.
Владислав Мелешко (Анарх), Павло Логвін (Дурень)
УСІ ПЕРСОНАЖІ «ЛІПЛЯТЬСЯ» В МЕЖАХ ОДНОГО, КОЖЕН – ЯКАСЬ ЙОГО ОКРЕМА СТОРОНА
У виставі, як і в самій повісті, відсутній один головний герой у звичному розумінні. Це поліфонія, де важливими є відразу всі персонажі: Анарх (актори Владислав Мелешко / Артем Мяус) – колишній революціонер у стані глибокої внутрішньої кризи; Хлоня (актори Михайло Ганєв / Іван Головко) – трагічний, вразливий, надзвичайно чутливий, болісно переживає втрату своєї «епохи»; Майя – (актриси Марія Гончарова / Наталія Шевченко) – чекістка під прикриттям, яка водночас є частиною системи контролю та жінкою, спраглою за емоційною близькістю; Сестра Катря (актриси Мирослава Літвинська / Дарина Степанкова) – медична сестра, мовчазна й виснажена, яка мріє вирватися з системи, частиною якої є; Карно (актори Сергій Детюк / В'ячеслав Ніколенко) – цинічний і жорстокий персонаж, котрий поводиться холодно й агресивно; Унікум (актриси Таїсія Бойко / Олена Нещерет / Олена Червоненко) – незбагненна у своїй екзальтованості, іронічна, змучена і самотня; Дідок – (актори Віктор Алдошин / Олександр Ганноченко) – мешканець санаторної зони, який у Хвильового символізує втому та приреченість, однак у виставі його особистість розкрита дещо інакше; Дурень (актори Роман Котов / Павло Логвін) – дивний чоловік, котрий, попри своє прізвисько, часом видається мудрішим від своїх сусідів по «зоні».
Роман Котов (Дурень)
– Пане Дмитре, чи дійсно всі персонажі вистави рівнозначні? Мені особисто здалося, що в окремі моменти дехто дуже виразно виходив на передній план.
– Це досить юнгіанська історія: і шлях героя, і розщеплений персонаж. Усі герої «ліпляться» в межах одного, кожен – якась його окрема сторона. За структурою вистави на початку здається, що основним героєм є Анарх, і ми спостерігаємо за його шляхом. А ось у фіналі виявляється, що це не так, і головним героєм є Катря. Це її шлях. І фактично тільки за нею залишається надія. Насправді це завдяки нам дофантазована історія, оскільки Хвильовий зовсім песимістично закінчує її самогубством. Ми ж трохи витягнули наперед Катрю. І я вважаю, що це зараз життєва необхідність – знайти основу, ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися, – пояснює режисер вистави.
Мирослава Літвинська (Катря)
КОЛИ Я ПРОЧИТАЛА ІНСЦЕНІЗАЦІЮ, В МЕНЕ В ГОЛОВІ РОЗПОЧАВСЯ «БІЙЦІВСЬКИЙ КЛУБ» – МИРОСЛАВА ЛІТВИНСЬКА
– Коли я прочитала інсценізацію Ніни Захоженко, у мене в голові розпочався «бійцівський клуб», – розповідає виконавиця ролі Катрі Мирослава Літвинська.
Дмитро Захоженко запросив її на цю роль після того, як побачив її у виставі «Дім» Андрія Жолдака. Він надіслав акторці текст, вона прочитала і сказала: Катря – нецікаво, не хочу.
– Мені дуже сподобався персонаж Хлоні, – зізнається актриса. – Сильно він в мені відгукується. Запитала в режисера, чи можливий варіант, щоб я зіграла Хлоню? Дмитро каже: «ні, але, однак поговоримо про Катрю».
– А чим вона вам не припала до душі?
– Вона для мене на початку була дуже прямолінійна. Її лінія надто зрозуміла: хоче виїхати, але не може через певні обставини. Звісно, в чомусь вона – суперечливий персонаж. Це ідейна людина, котра прагне чогось світлішого, але, на жаль, перебуває в певній системі. І сама теж є певною системою. Але Ніна дописала фінальний монолог, давши можливість повністю розкритися цій героїні та вийти на перший план.
З початку роботи над роллю мені було складно в окремих моментах, я не розуміла, куди себе подіти – через власну природу не могла себе приховати. Адже Катря спершу має бути холодною, відстороненою (вона ж ще система), і тільки згодом, із розвитком дії і з розвитком персонажа, ми вже можемо побачити цю героїню цілком. Це пазл, який кожен актор складає по-своєму. І мені здається, з кожною виставою я ще для себе «складатиму» Катрю.
Дарина Степанкова (Катря), Владислав Мелешко (Анарх)
– Режисер розповів цікаву деталь, виявляється, ви граєте у «чеховських» черевичках?
– Знаєте, трапляються символи, котрі виникають ніби через якусь помилку. Але, як каже Андрій Жолдак, кожна помилка – це не помилка, а навпаки, спроба світу вказати нам, як буде правильніше. Тут майже та сама історія. Ми всі мали бути у звичайних санаторних капцях (у мене бабуся носила такі – в дірочку, білі, шкіряні, на низьких підборах). Я кажу: «ні, тільки не це! Бодай, крокси – це стильно і красиво» (сміється). Художник вистави (сценографія та костюми – Олексій Хорошко) побачив, що я з Дашею Степанковою репетируємо в чорному взутті (це в мене для репетицій, щоб я хоч якогось зросту була, щоб мене бачили) і промовив: «от в цих ʺчеховських черевичкахʺ і залишайтеся». Серйозно? А далі це вже набуло сенсу. І виявилося невипадковим. Режисер заклав дуже багато рівнів, про які я спочатку навіть не знала, – ділиться Мирослава Літвинська.
Актриса впевнена, що актуальність такого матеріалу навіть не потрібно обговорювати, адже саме через це ми можемо спостерігати, як відмова від всього насадженого Росією та знищеного нею повертає нам нашу культурну спадщину.
– Ми повертаємося до себе. Такий крок надзвичайно потрібний, хоча й ризикований, оскільки публіка іноді ще не зовсім звикла до змін, які відбуваються в культурі. Спостерігаючи за розвитком театру, я бачу тенденції, в яких напрацьовуються вектори руху саме національного театру. Звісно, у нас є комедії, які дуже люблять глядачі, незалежно, чи це висока комедія, чи для більш легкого сприйняття, але переважно наш репертуар доволі метафоричний, просякнутий символізмом. І навіть якщо глядач приходить непідготовлений, і чогось раптом не зрозуміє під час показу, сенси можуть дійти вже після вистави. Адже вони мають багато пластів, особливо вистави Дмитра Захоженка, який завжди має якісь свої приховані цілі – ніколи не йде прямо, десь легко подає, а десь – копає до глибини, – говорить виконавиця ролі сестри Катрі.
Михайло Ганєв (Хлоня)
Я НЕ ЗУСТРІЧАВ БЛИЖЧОГО ДЛЯ СЕБЕ ТЕКСТУ, АНІЖ СЦЕНІЧНА ВЕРСІЯ «САНАТОРІЙНОЇ ЗОНИ» – ГАНЄВ
Актор Михайло Ганєв (виконавець ролі Хлоні) розповідає, що вистава «Санаторійна зона» для нього дуже особиста:
– По-перше, я дуже люблю режисера Дмитра Захоженка. Але є ще один важливий момент. У мій дім був приліт, і я застав його у своїй квартирі. Відтоді в моєму особистому житті почалися кардинальні зміни й повна переоцінка всього, зокрема, роботи в театрі та розуміння театру в цілому. Читка тексту якраз збіглася з моїми внутрішніми трансформаціями. Раніше я не читав «Повісті про санаторійну зону», та й загалом не дуже знав тексти Хвильового, як дитина, котра вчилася в Одесі на той момент у російськомовній школі. Аж тут читаю інсценівку, і кажу: «це точно написав Хвильовий сто років тому? Це не Ніна (Захоженко – ред.) написала? Читаю повість, а там все так само!» Мене запитують: «а що не так?» Кажу: «ні-ні, навпаки все настільки так, що я не знаю, що туди закладати. Адже це все зараз насправді відбувається зі мною! Я справді не зустрічав ближчого для себе тексту, аніж сценічна версія ʺСанаторійної зониʺ, яку написала Ніна».
Зі слів Михайла Ганєва, ця вистава – революція, в хорошому сенсі цього слова, адже такого в цьому театрі ще не було.
– Хвильовий це писав сто років тому як проговорення тем, які всі замовчували. І зараз Дмитро зробив це тут, з усіма жартами, натяками, глузуваннями – все збіглося ідеально. Хвильовий, котрий «стібав» Чехова, всі його п'єси вклав у одну «Повість про санаторійну зону» – зараз це на нашій сцені, і я не знаю іншого театру, принаймні в Києві, в якому необхідно було це зробити!
Як на мене, в нашій державі всі сімдесят років під радянською владою – не проговорені до кінця. Про них тільки розчерком пера: «ми були під окупацією радянської влади», але в цей час щось тут відбувалося! Розберімо, що було добре, що було погано і зробімо висновки. У виступі Хвильового на театральному диспуті є слова: «у нас зараз є величезна можливість зробити зміни, і такої великої кількості можливостей в нас ніколи ще не було». Ми сьогодні в Києві, в театральній столиці України, у нас знову зараз є величезна можливість! Як же хочеться, щоб через ще сто років ніхто не казав про теперішній час тих самих слів. Ця циклічність мегажахлива насправді.
Іван Головко (Хлоня), Владислав Мелешко (Анарх)
– Чи були у вашого героя Хлоні інші варіанти, крім самогубства?
– Не думаю. Ми багато про це говорили з режисером. Якщо дивитися крізь концепцію архетипів, то всі персонажі – це складові Анарха, а сам він є відображенням Хвильового, котрий, за спогадами різних людей, неодноразово привертав до себе увагу, говорячи, що зараз вчинить самогубство. І, врешті-решт, вчинив. Тому, з огляду на долю автора, не думаю, що у Хлоні були якісь варіанти… Він інакше не міг. Хвильовий був генієм, месією. І те, що він не знайшов собі місця, про це свідчить. У «Повісті про санаторійну зону» – пророцтво, що трапиться з ним далі. Він там і Анарх, і Хлоня – усі разом. Ми говорили з режисером, чи це сильний, чи слабкий вчинок. Навколо нього коло вже змикалося. І він чітко розумів, якщо цього не зробить, то по нього прийдуть. Він не дав їм шансу. Зробив свій вибір, але його стерли з пам'яті на довгі роки. Хвильовий перший відкрив «скриньку Пандори», далі – Розстріляне відродження.
В’ячеслав Ніколенко (Карно), Роман Котов (Дурень)
У ВИСТАВИ КАРДИНАЛЬНО ДВА РІЗНИХ СКЛАДИ. І ЦЕ ЧУДОВО! – РЕЖИСЕР
Вистава «Санаторійна зона» – це перша робота Дмитра Захоженка в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Як працювалося з цією командою?
– Надзвичайно комфортно, – усміхається режисер. – Актори неймовірно включені в процес. Ми працювали над виставою два з половиною місяці. І кожен день – це поступ вперед. Я не відчував моменту, коли б ми зупинилися. Насправді, в день прем’єри я прийшов зранку і говорю: «давайте дещо трохи змінимо». Уявляєте, як вони на мене дивилися? Але дуже непогано впоралися з нововведеннями, які я запропонував. І це дивовижно, зважаючи на обсяг тексту, на те, наскільки багато в ньому відсилань, інтертекстуальності, там буквально конструкція на конструкції! – ділиться пан Дмитро.
Виставу поставлено на два склади. І Захоженко свідомо зробив їх дуже різними.
– Я їх так вибирав, щоб це не був один малюнок чи дубль. Це кардинально два різних склади. І це чудово! Часто, коли працюєш у двох складах, трапляються різні складнощі, але тут усі актори працювали на спільну ідею і мали можливість у межах однієї вистави розповісти кожен свою історію, незалежну від партнера по ролі з іншого складу.
Наталія Шевченко (Майя), Артем Мяус (Анарх)
– Вистава досить непроста, як, власне, і тексти Хвильового. Мабуть, глядач має йти на неї трохи підготовленим?
– Безперечно. Якщо бути підготовленим, можна зчитати набагато більше ходів, шарів, знайти ключів. Хвильовому приписують фразу «Геть від Москви!», але навіть, якщо він цього ніде й не говорив, все одно, його ідеєю було – «Геть від шароварів!», «Геть від примітивізації!», «Культура має бути складною!». Тому ми можемо цитувати зі сцени Шпенглера, говорити про складні концепти. Звісно, мені не хотілося щось примітивізувати, зводити до якихось банальних «хто кого любить, хто кого не любить». Сам текст повісті читати в принципі складно, потрібно докласти зусилля. Але потім ти входиш, він тебе затягує, і ти ловиш «дзен». А далі текст перенасичує тебе образами – текстовими, звуковими, навіть, запахами. Там є все-все. То чого б не поставити його складною мовою? Але однаково у виставі залишається якийсь рівень, який зчитає і непідготовлений глядач, наприклад, детективна чи квазідетективна історія.
– Через сто років від подій у «Санаторійній зоні», ми, як і Хвильовій тоді, знову живемо у вирі історії – не пощастило чи випало?
– Не пощастило, але випало. Нам випала така доля. Хвильовий говорив це сто років тому. Тоді так само боролися, сподівалися. Історія, котра закінчилася для західного світу, для нас, виявляється, не завершилася. Вона тягнеться і тягнеться. Коли ж буде можливо нарешті перестати бути сильними, агресивними, стати комфортними, лінивими європейцями, яким не потрібен театр? Але випало так, що зараз час, коли театр потрібен. І значить, нам треба його робити, – резюмує режисер Дмитро Захоженко.
Відшукати непрості рішення на важкі питання разом із Миколою Хвильовим та творчою групою вистави “Санаторійна зона” можливо 24 травня та 9 червня. Театр, котрий спонукає мислити, чекає на вас.
Фото Ірини Сомової
Афіша Культура Театр Розстріляне Відродження Вистава Хвильовий