Олекса Пода й мистецтво ефемерної скульптури 24.01.2026 09:00 Укрінформ Архітектор з Полтавщини творить із криги та піску, здобуваючи перемоги на світових форумах та змаганнях
Олекса Пода за фахом архітектор і проєктувальник інтер’єрів. Однак вже більше десятиліття його фахове буття нерозривно поєднане з креативністю ефемерної скульптури. Те, що розпочиналось як хобі, трансформувалось у великі міжнародні заходи та вояжі по світу. Творець презентує Україну на міжнародних змаганнях та фестивалях, отримуючи нагороди. Нещодавно Олекса виборов друге місце на міжнародному фестивалі крижаних скульптур у Валуа (Франція) з роботою «Out of Mind».
ПЕРШОЮ КОНКУРСНОЮ СКУЛЬПТУРОЮ БУВ КОЗАК МАМАЙ
Створення скульптур увійшло в життя Олекси не одразу – після закінчення навчання.
– Колись в дитинстві я дещо вирізав, робив, але так, щоб уже на професійному рівні, – такого не було, – зазначає творець.
Художню освіту він отримував у Полтаві, у технічному університеті імені Юрія Кондратюка, на архітектурному факультеті за спеціальністю «Дизайн інтер’єру». Навчання включало початкову художню підготовку.
– Там була звичайна база, і художня також. У нас були малюнки, частково, як здається, була і скульптура. Але це все академічні дисципліни, подібні до базових, – пояснює він.
Вперше на змагання у США Олекса потрапив у 2014 році – відправляв заявку разом із товаришами. Це був його перший міжнародний досвід участі у фестивалі.
– Це був 2014 рік. Все пройшло дуже захопливо. Це був перший досвід мандрівки так далеко. Власне, це і було основним імпульсом поїхати у Штати і взяти участь у цій події. Бо завжди цікаво, коли збирається багато креативних, обдарованих людей, – розповідає Олекса.
На цих перших змаганнях у США команда працювала над скульптурою «Козак Мамай». Це був перший досвід роботи з таким матеріалом і в такому форматі.
– Звісно, якщо порівнювати з сусідніми скульптурами, з професіоналами, які постійно цим займаються, ми вирізнялися за майстерністю. Але ми побачили, що це за матеріал, як він обробляється, як взагалі все відбувається. І, в принципі, належно презентували Україну вперше, – говорить він.
ДО ЛЬОДУ – З ПИЛКАМИ ТА СТАМЕСКАМИ
Проживає Олекса в Україні. Можливостей безперервно працювати зі снігом та кригою тут обмаль. До початку повномасштабного вторгнення РФ він декілька разів брав участь у конкурсах снігової скульптури в Україні, зокрема у Буковелі.
– До вторгнення я, здається, три рази брав участь у змаганнях в Україні. У Буковелі проводився конкурс снігової скульптури. Востаннє ми там зайняли третє місце. Потім, з початком війни, все це зупинилось. Зараз я не знаю в Україні таких подій. Є дещо комерційне, але там дуже вузьке коло людей, і туди потрапити непросто, – каже скульптор.
Підготовка до фестивалів стартує заздалегідь до самої події. Вона включає подання ескізів та задумів у чітко визначені строки.
– Зазвичай на фестивалі за пів року надсилають запрошення. За чотири-п’ять місяців вже треба або підтверджувати участь, або надсилати проєкт. Наприклад, на останній зимовий конкурс, що був в середині січня, я відправляв проєкт на початку жовтня, – пояснює Олекса.
На місці учасникам надають матеріал. Якщо це крига чи сніг, то це брили, ідентичні для всіх.
– У минулому конкурсі було п’ять стандартних брил. Одна звичайна брила – це метр на пів метра і на 25 сантиметрів. Біля кожного є підставка зі снігу. Надають лопату, щоб прибирати сніг, а всі інші інструменти везеш з собою. Ще дають електропилку, тому що перевозити такий великий інструмент через кордон важко, особливо якщо летиш літаком, – розповідає скульптор.
Окрім того, він додає, що загалом приладдя для роботи з кригою має свою специфіку:
– Для криги – це дуже специфічні інструменти. Стамески, так звані зубатки, із зубчиками. Якщо це професійні інструменти, вони можуть коштувати дуже дорого. Ще дуже важливий кут загострення, їх потрібно постійно підтримувати у належному стані. Вони, як японські катани, повинні бути в ідеальному стані, щоб обробляти кригу. Це дуже-дуже гострі інструменти.
Олекса також зауважує, що для снігу інструменти простіші, але потрібні довгі держаки через величину брил:
– Для снігу головне – довгий держак. Бо зазвичай це великі шматки утрамбованого снігу. Наприклад, у Валуа буде конкурс, де на команду з трьох людей видають блок 4 на 4 метри завширшки і 5 метрів заввишки. Це майже як двоповерхова будівля зі снігу, з якої треба витесати скульптуру. І, звичайно, там потрібні інструменти, щоб дістати і зверху, і знизу.
Проте, змагання та фестивалі бувають також «літні». Тоді майструють скульптури з піску. У таких випадках використовують мастихіни та простіше, ніж для криги, знаряддя.
РОБОТА «ВІД ГУДКА – ДО ГУДКА»
Робота на фестивалях чітко лімітована в часі. Початок та фінал фіксуються сигналами, але погодні умови здатні змінювати режим роботи.
– Все стартує одразу після сигналу: всі беруть інструменти та починають працювати. Є час, коли потрібно скласти інструменти й закінчити. Але, наприклад, у Валуа нестабільна погода. Вдень, коли сходить сонце і ховається за іншу гору, є приблизно чотири-п’ять годин, коли заборонено працювати – треба накривати скульптуру. Тому дозволяють працювати вночі без обмежень, бо вночі – мінус, а вдень може бути температура вища за нуль, – розповідає Олекса.
На піщаних конкурсах, зокрема у США, усе відбувається інакше.
– Там усе дуже чітко. Лунає горн – і ти повинен стартувати. Кожного дня ввечері одразу після сигналу потрібно скласти інструменти. Є певна кількість годин, в які ти маєш вкластись. У кого що вийшло – те й оцінюють, – каже він.
Піщані скульптури можуть частково готуватись завчасно. До латвійської Єлгави на подібний до цього конкурс Олекса надсилав креслення майбутньої роботи.
– Там роблять опалубки, наповнюють їх піском, є чіткі розміри. Я даю робітникам креслення, згідно з якими вони це роблять. Я приїжджаю – і форма вже готова, пісок утрамбований, вистоявся. Вони відкривають шар за шаром згори – і тоді вже починаєш вирізати, – пояснює скульптор.
З кригою працюють по-іншому: готуються технічні ескізи і залучаються асистенти.
– Звичайна брила важить 125 кілограмів. Підняти її на двометрову висоту самотужки неможливо. Є асистенти, які допомагають підіймати брили, поєднувати їх, усе виставляти. А вже потім стартує витесування, – зауважує Олекса.
Звісно, скульптури з піску чи криги – недовговічні. Але, крім їх нетривкості, ці матеріали створюють несподіванки і під час роботи. Непередбачувані ситуації трапляються постійно.
– Головна різниця між піском та кригою в тому, що з криги можна робити ажурні форми, консолі, майже як з мармуру, – вони гарно грають на світлі. А з піску в основі завжди має бути піраміда. База має бути більшою за верх, бо це пісок. Один зайвий рух – і за секунду завалюється вся скульптура. Тому безперервно думаєш, скільки можливо зрізати, яка вага висить, чи буде стояти. Плюс вітер, дощ – усе це впливає, – пояснює він.
У цій справі безперервно доводиться робити обчислення безпосередньо на місці, і тут, за словами Олекси, допомагає архітектурний досвід.
Питання про улюблений матеріал для нього залишається без відповіді.
– З кригою цікаво працювати, тому що вона тверда і з неї можливо робити тендітні речі. Але обстановка там часто прохолодна – часом працюєш у приміщенні, де підтримується мінусова температура. Пісок – це зазвичай тепло, узбережжя, комфортніша атмосфера. Це різні речі, але люблю і те, і те, – говорить Олекса.
ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ТА УЧАСТЬ РОСІЯН
Питання фінансового забезпечення участі у міжнародних фестивалях для українських творців залишається складним. Системи меценатства в Україні фактично не існує, тому більшість таких поїздок тримаються на умовах, які пропонують організатори змагань.
– Звичайно, є винагорода. За те, що скульптор приїздить, йому сплачують кошти. Також в основному покривають трансфер. Десь є встановлена сума, десь ти в неї вкладаєшся, десь – ні, – пояснює Олекса.
І додає, що з української сторони теж є підтримка, але це більше організаційна – з паперами, дозволами.
Представлення України на міжнародних фестивалях, за його словами, часто супроводжується особливим ставленням – перш за все в державах, які стабільно підтримують Україну.
– Усі приязні країни до України дуже привітно відносяться. Є коло друзів-скульпторів з цих країн, вони все розуміють. Постійно спілкуємося – що там, як там. Про війну говоримо багато. Люди підтримують, чим можуть. Хоча б на словах. Наприклад, Латвія, – розповідає скульптор.
Водночас на деяких фестивалях українські скульптори і досі опиняються поруч із представниками Росії.
– У Валуа, наприклад, був один росіянин. Для мене і для багатьох інших дивно, що їх досі запрошують. Конкурс давній, йому вже 34 роки, і до повномасштабного вторгнення туди їздило багато росіян, – говорить Олекса.
Він розповідає, що намагався дізнатися позицію організаторів:
– Я питав: «Чому ви запрошуєте?». Вони відповідають: «Це мистецтво, війна тут ні до чого». Ось так.
На противагу цьому, у Латвії діє рішуча позиція.
– В Єлгаві з початку повномасштабного вторгнення вони великим червоним текстом у правилах вказали: жоден представник Росії не може подаватись. Навіть вихідці з Росії, які презентують іншу державу, – теж не можуть. Якщо ти росіянин, але виступаєш, наприклад, за Фінляндію – тобі заборонено. За це їм велика повага, – говорить митець.
На питання про улюблені роботи Олекса відповідає, не виділяючи:
– Ні, мабуть, немає. Я завжди намагаюся зробити найкраще з того, що реально, і весь час прагну прогресувати.
Розповідаючи про мрії, Олекса все ж таки починає з очевидного, хоч має і творчі задуми:
– Звісно, для всієї країни – мир і перемога. Щоб ми могли нормально працювати. Але й особисті прагнення, творчі – продовжувати діяльність серед справжніх професіоналів, випробувати сили на нових фестивалях.
Фото надав Олексій Пода
Фестиваль Культура Полтавщина Мистецтво Скульптура Війна з Росією