Що потрібно знати батькам: як війна і окупація впливають на дитячу психіку
Експертка пояснила особливості психологічної допомоги дітям, які пережили окупацію та про основні проблеми та методи відновлення психічного здоров’я дітей різного віку після травматичного досвіду.
Окупація — складова війни, яку проживали та досі проживає частина українців. Такий досвід складно проживати дорослим, а дітям тим паче. Життя дітей на окупованих територіях зовсім немає ознак щасливого дитинства. Вони змушені адаптуватися до реалій, які позначаються на психіці, впливаючи на розвиток і формування особистості. Як надати цим дітям необхідну психологічну допомогу? Як повернути їм остаточну стабільність та допомогти адаптуватися до повернення життя після окупації?
УНН поспілкувалися з керівницею департаменту “Забезпечення якості послуг з ПЗПСП” в ГО “Спільноти самодопомоги”, професійною психологинею Мартою Пивоваренко про те, як окупація впливає на дитячу психіку, як проходить адаптація до життя після окупації, відчуття провини у дітей та вплив допитів.
Як загалом окупація впливає на психічний стан дитини?
Період окупації доволі важкий для проживання загалом цього досвіду з кількох причин. По-перше – виснаження. Оскільки, окупація передбачає зниження доступу до усього, що закриває наші базові потреби. Ми знаємо період оточення Чернігівської області, наприклад, коли люди голодували. Це значно сильніше впливає на дітей, ніж на дорослих, тому що від належного піклування залежить розвиток дитини. Дуже стрімкий розвиток відбувається в найбільш ранні роки, і чим менша дитина, тим більше, навіть чисто фізичні параметри такі, як їжа, вода, гігієна, будуть впливати на те, як дитина розвивається, чи вона регресує. Навіть не враховуючи фактору ризику пережити насильство, побутові умови вже будуть впливати на збільшення психологічних наслідків для дитини.
Тобто окупація, крім усіх названих речей, – неможливості навчатися, перерви розвитку, відчуття дитини, що її майбутнє неможливе, обрізане, це все викликає дуже серйозні психологічні наслідки. У дітей психологічні ресурси значно менші, ніж в дорослих, діти сильно залежні від дорослих і від їхнього стану. Можливість, наприклад, втратити основну фігуру піклувальника, тобто маму, батька, буде також сильно впливати на дитину. Але для кожного віку, звісно, буде якась своя проблематика проживання цього періоду. Тому що підлітки можуть навіть після загибелі близьких родичів боротися, намагатися втекти, наприклад, з концентраційних, фільтраційних таборів. Менші дітки, звісно, не зможуть, тому вони ще більше наражаються на ймовірність насильства, через ріст, вік і залежність від дорослих.
Якими є наслідки пережитого досвіду?
Дитина може проявляти регресивну поведінку, її мисленнєвий процес погіршується, і відставання в навчанні може бути. Загалом можуть бути проблеми з концентрацією уваги, пам’яттю, припинення мовлення. Можливе навіть повернення на попередній рівень розвитку, тобто дитина може пісятися в ліжко, може смоктати пальця. Тобто в більш старшому віці вертатися до таких дуже базових методів заспокоєння. Діти достатньо серйозно проживають окупацію і мені здається, що наше суспільство більше налаштоване на трактування дітей як маленьких дорослих, але природа говорить про інше, що їхні реакції будуть значно швидшими. Вони значно гірше будуть реагувати на негативні умови зростання, на насильство. Природа заклала дітям кращий рівень відновлення, тобто десь на 50% діти швидше оновлюються, якщо вони пережили щось страшне і навіть розвинули психологічні проблеми, то при достатньому хорошому піклуванні, соціальній позитивній обстановці, поверненні до рутини – вони будуть швидше відновлюватись.
Зараз є популярна думка про те, що українські діти через війну швидко подорослішали, чи погоджуєтеся з цим ви і як це відображається на психологічному рівні?
Психологічно дитина, яка стикнулася з обставинами необхідності піклуватися про себе самостійно, змушена подорослішати, оскільки це впливатиме на її виживання. Ми розуміємо, що втрата когось із близьких, що буває в умовах окупації, або розлучення з членами родини, теж буде провокувати необхідність виглядати і поводитись як дорослий. Не можу сказати, що це властиво дуже маленьким дітям. Коли ми кажемо про обставини швидкого дорослішання, то ми вже передбачаємо, що дитині близько шести і до 18 років, тобто що її вік не дуже маленький. Частіше діти будуть все-таки йти у регрес. Мається на увазі, що вони будуть проявлятися як менші, як молодші по віку, але обставини, особливо пов’язані з необхідністю піклуватися про молодших братів, сестер, будуть стимулювати поведінку дитини так, наче вона доросла. Особливо, якщо це промотивовано саме батьком. Коли батько каже своєму сину, що тепер ти – “найстарший”. Чому батьком? Бо це все-таки професійна модель поведінки, тобто це професійна складова, і вона більше властива моделі поведінки дорослого чоловічої статі. Це може бути будь-хто з піклувальників чоловічої статі.
Діти легше відновлюються після психологічних травм, ніж дорослі? Як це працює?
Швидкість відновлення пов’язана з природною резилієнтністю (психічний стан, за якого травматичні події переживаються легше – ред.) дітей, тобто їм природа заклала вищий рівень відновлення. Це означає, що вони просто по часу швидше відновляться. Але у дітей все одно розвиваються проблеми психічного здоров’я – такі як, наприклад, депресія або посттравматичний стресовий розлад, тривожний розлад. Просто якщо їм буде надана належна допомога і про них попіклуються, то тоді вони швидше відновляться. Якщо дорослий може витрачати на це пів року часу, то дитина може за 3-4 місяці відновитися. Тобто швидкість відновлення, коли ми кажемо, що проблема переживання насильства пов’язана з тим, що дитина не до кінця усвідомлює, що це було насильство. Часом усвідомлення, особливо сексуального насильства, яке несе високе емоційне навантаження і може провокувати травму, яка буде багато років супроводжувати дитину, приходить не одразу. Дитина може не до кінця розуміти сексуальний контекст, контекст шкоди, і лише з часом, коли настає підлітковий вік, може повністю усвідомити, що відбулось в більш ранньому віці. Тобто відбувається капсулювання, так би мовити, цього важкого досвіду насильства.
Памʼять також може стирати спогади про пережите, бо діти більше схильні забувати. Нам це очевидно тоді, коли ми бачимо, що після 20 хвилин, перебування на похованні, наприклад, дитина відволікається на щось інше: бігає, бавиться, галасує. Це більше пов’язано з нервовою системою дітей, вони не можуть довго підтримувати контекст певний, їм потрібна зміна діяльності, і основна частина життя дитини – це ігрова діяльність. Тому це природньо, що вона відволікається з допомогою гри, аби не думати важкі думки, які пов’язані з, наприклад, загибеллю. Також ми розуміємо, що все залежить від віку і усвідомлення, що таке смерть, що таке насильство. Це діти відчувають тільки з часом, більш повно, їхня картина світу доповнюється. А лобна кора формується аж до 25 років, тому ми розуміємо, що в дітей є інші потреби для того, щоб покращити їхнє відновлення.
Перші ознаки того, що дитину треба вести до психолога?
Першим дзвіночком є фізичні реакції, наприклад, якщо дитина галлюцинує, якщо дитина має інтенсивне блювання, постійну нудоту, хронічний головний біль, тобто будь-які такі фізичні реакції будуть вказувати на те, що щось недобре і треба знайти причину. Для більшості батьків це сигнали одразу ввести дитину до лікаря. Менш типовим є реагування на зміну поведінки дитини. Бо ми сподіваємося, що це саме мине. Переважно зміна поведінки – найбільш чіткий показник, що в дитини відбувається психологічний процес, який важко подолати самостійно, і дитина вже не справляється, бо її психологічний стан перенавантажений. Зміна поведінки може бути такою: дитина, наприклад, була все життя радісна, контактна, а тепер вона ізолюється, намагається не контактувати з іншими дітьми, більш плаксива, дуже важко вийти з цього стану і не відчувається полегшення після сліз. Тобто, що дитина дійсно страждає. Якщо ця типова розрядка як сльози, наприклад, або сміх, не дає відчуття полегшення — тоді це погана ознака. Також вагомими є зміни режиму сну, якщо дитина значно менше спить, або значно більше, постійно прокидається — це теж будуть сигнали про те, що краще звернутись до спеціаліста і знайти або біологічну, або психологічну причину.
Психотерапевт розповів про основні етапи психологічної реабілітації військових, які пройшли полон1 жовтня 2024, 08:17 • 115425 переглядiв
Чи всім дітям, які пережили окупацію, необхідна ця допомога?
Звичайно, що ні. Тут йдеться про те, що допомога буде потрібна, якщо ви спостерігаєте чіткі, стійкі зміни реакції поведінки дитини. Якщо її поведінка завжди була такою, що вона більше, можливо, мрійлива або мінорна, то в цьому немає ніякої особливості. Якщо її поведінка є стійкою — різкі зміни можуть свідчити про те, що допомога є необхідною. А якщо говорити про процентне співвідношення, то залежить, звичайно від тривалості навантаження. Тобто окупація 3 дні — це значно менше, ніж 9 місяців окупації, як Херсонської області, наприклад. Тобто я розумію, що тут буде впливати інтенсивність психологічного навантаження, як, наприклад, в Бучі, де навіть досі можна зустрічаючи представників громади, постійно чути про травматичний досвід, бо його було багато дуже,і він вплив на всіх і повсюдно. Одні переживали безпосередньо, інші спостерігали і це було, так би мовити, спільне проживання. Або інтенсивність, або тривалість – це один із важливих факторів і, звичайно, важливо, наскільки багато було довкола насильства, наскільки мало було допомоги, наскільки мало було доступу до інформації. Всі ці фактори будуть впливати на те, як загалом почуває себе дитяча аудиторія в цій громаді. І звісно, що частково впливає попередній досвід: якщо дитина мала психологічні проблеми до окупації, то після буде їх більше. Частіше дитина, яка вже проявляла проблеми зі здоров’ям, проблеми в спілкуванні, поведінкові якісь, то її стан буде погіршуватися.
Наскільки важлива роль школи або дитячого садочку в адаптації до життя після окупації?
Віддавати дитину до школи або дитсадка потрібно якомога швидше. Рутина відіграє важливу роль в стабілізації стану дитини. Є три базові потреби всіх дітей. Перша потреба — безпекова. Це зрозуміло і це одна з причин, чому батьки намагаються не віддавати в садки, в школи дітей, особливо на територіях близьких до окупації. Бо підвищена увага російської федерації до шкіл, до садків і так далі. Для батьків безпека відіграє вагоме значення, їм здається, що школи менш безпечні. Але для дитини рутина є дуже важливою частиною її відновлення. Дитина, яка ходить в школу, буде значно стабільніша психологічно, ніж та, яка не ходить в школу і проходить онлайн-навчання, або взагалі немає навчання. Тому школа або дитсадок, інклюзивний центр, відіграють важливу роль саме в розвитку дітей шкільного віку. Якщо ви не можете віддати дитину назад до школи з якихось причин — створіть їй максимально близькі до попереднього періоду життя, умови рутини, коли вона робить ці уроки в домашньому режимі, але в такому ж графіку, як це школа пропонувала. Тобто в той же час, максимально близько до того, що вона проживала, це допоможе їй стабілізуватися. А ще це дуже добре відволікає.
Другий важливий аспект — це розвиток дитини і безперервність цього розвитку. Тобто базовою потребою, крім безпеки є безперервність розвитку. Дитина, яка переїжджає і втрачає певну кількість соціальних контактів з друзями, може мати цей контекст як вже травматичний, тому що її плани на майбутнє, яким вона собі його бачила, перериваються, і тому, звичайно, що це буде впливати виснажливо. Дитина може розвивати симптоматику, схожу на симптоми депресії. Тобто безпека, безперервність розвитку – базові потреби, будуть відігравати вагому роль і впливати, але, залежно від періоду, це буде різнитися. Більш маленькі діти дуже залежні від умов зростання, більш старші діти — менше залежні від цього, вони більш мобільні, можуть самі пересуватися. Так само з дорослим – менші дітки будуть більше залежні від нього, тому вони частіше наражаються на небезпеку. Коли їх вилучають, то вони, відповідно, шукають дорослого вже в росії, в російському середовищі, бо це є нормальним, це питання виживання.
“Важливо, щоб соціум приймав їх та відчував їхню необхідність”: психотерапевт про підтримку військових та повернення їх до мирного життя28 вересня 2024, 14:39 • 118567 переглядiв
Як поводитися, коли дитина проявляє агресію, або навпаки закривається в собі після пережитого?
Агресія — дуже хороший показник того, що емоційна сфера дитини перебуває в трансформаційному, в плані усвідомленості, періоді. Тобто агресія — це спосіб сказати: в мене щось не так, будь ласка, зверніть увагу. І варто звертати увагу, що агресія, гнів — це заява дитини, про те, що вона зростає і ще недостатньо розуміє свої емоції. Цих емоцій може бути багато, а вона може цього не усвідомлювати. Дуже часто ми спостерігаємо таку поведінку в дітей, які якраз проходять пубертат, і в них збільшується палітра гормонів всередині і, відповідно, емоцій ззовні. Цю палітру дитина не до кінця приймає, спершу вона навіть може не приймати те, що змінюється її тіло. Будь-які трансформації фізичних параметрів будуть впливати на психологічний стан і це може проявлятися як агресія. Наприклад, дитина не розуміє, які почуття насправді стоять за тим, що вона відчуває себе вже вродливою, вона ще до кінця це не прийняла, бо вона не розуміє цих нових почуттів, і тому вона це виявляє в агресію. Зовнішні зміни, як от чорні губи чи щось кольорове, — це способи вивести цю внутрішню напругу. І батькам це може дати хороший матеріал для побудови стосунків, якщо батьки не будуть сприймати агресію як особисті нападки, а сприйматимуть це як якийсь внутрішній процес в дитині, яким вона намагається сповістити оточенню, або закликати оточення до допомоги, підтримки.
Чи відрізняється взагалі психологічна допомога залежно від статі?
Так, звісно. Психологічна допомога для хлопчиків буде побудована на вибудовуванні контакту з врахуванням стереотипів, які є в суспільстві щодо хлопчиків. Важко заперечити, що навіть з досить юного віку хлопчики будуть говорити, що вони захисники, що їм не можна плакати. Дуже рано формуються ці стереотипи і упередження щодо статі. Тому фахівець повинен врахувати те, що дитина прийде, імовірно, з вихованням, яке передбачає стереотипи. До дівчаток також застосовується багато стандартів поведінки, яким вони повинні відповідати. Наприклад, вважається, що дівчатка мають бути спокійніші, ніж хлопчики, і що при цьому дівчата більш емоційні, ніж хлопчики, тому їм треба більше стримувати свої емоції. Тож діалоги про те, як ти себе почуваєш і вивільнення емоцій з дівчатками будуть іти простіше. З хлопчиками важче буде налагодити цей контакт і, загалом, говорити про емоції, дівчаткам легше надавати психологічну допомогу через психоемоційну підтримку — з хлопчикам так не вийде. Хлопчики хочуть виробляти нові навички, вже з досить раннього віку, вони не дуже бажають говорити про внутрішні емоції, бо існує стереотип, що хлопчики не повинні взагалі переживати якихось емоцій.
Ми зараз живемо в такому світі, коли всі активно користуються соціальними мережами, чи впливає якось використання цих соціальних мереж саме на дітей з окупованих територій?
Так, в них за час окупації була, можливо, інфільтрація від соціальних мереж. Загалом, ігровий простір, як той, який пропонують соціальні мережі, так і загально ігровий простір для дитини — це певна база для того, щоб себе виражати. І діти шукають, як в інтернеті, так і в фізичному просторі цю можливість. Коли дитина системно спостерігає, що її батьки ділові, тому що вони мають телефони, то вона хоче копіювати їх. І логічно, що з досить раннього віку в нас діти узалежнюються від користування загалом телефонами, не лише іграми. Просто ігри — це ще й додатково така дофамінова голка, багато гормону задоволення, тому що ти виграєш. Будь-яка жива істота хоче виграти, тому що для нашого мозку це в перекладі буде “ти виживеш, інші не виживуть”, “ти маєш перевагу виживання”.
А якщо говорити про дітей, які все-таки живуть в окупації, але, наприклад, через соціальні мережі бачать, як всі інші живуть мирним життям, іншим життям, це ж може бути травматично?
Найбільший вплив буде завданий тій дитині, яка має нестабільне доросле оточення. Тобто, коли дитина в окупації, то важливо те, як подбали дорослі про контекст сприйняття того, що відбувається. Це буде відігравати визначальну роль. Тут я би сказала, що в умовах окупації один дорослий просто відіграє більшу роль, аніж все суспільство. Дитина може прийти до нас поспілкуватися і ми її можемо зачепити кількома позитивними емоційними ремарками, так само доповнюючи її емоційну сферу. В окупації більше ізоляції, тому важливий дорослий буде відігравати значну роль, в тому числі роль щодо того, як дитина сприймає позитивне майбутнє без окупації. Тобто якщо дорослий підкріпив інформацію про те, як діти живуть без окупації позитивно тим, що тебе чекає в майбутньому, то дитина буде насолоджуватися тим, що інші діти мають цю можливість, можливо трішки заздрити. Якщо батьки мають негативне ставлення до того, що люди живуть без окупації добре, то вони будуть заражати дитину аналогічною думкою, і це буде значно погіршувати її психологічний стан вже в окупації. Тобто треба пам’ятати, що це дуже залежить від самих батьків, того безпосереднього оточення, яке в дитини є.
“Стирання ідентичності — дорівнює геноциду”: Зеленський про перевиховання росією викрадених дітей 29 жовтня 2024, 11:23 • 14215 переглядiв
Чи можуть діти після окупації відчувати провину і що з цим робити?
Напевно, почуття провини – це базове почуття, яке відчувають люди довкола військового контексту. Дитина, яка переживає окупацію, буде швидше реагувати на ці речі, тобто, якщо ми кажемо про контекст саме військовий, то війна загострює потребу виживання, і діти більше звертають увагу на фізичні параметри, спорт і продуктивне виведення стресу, аніж в стабільних умовах, як отут в нас зараз. Про це говорять, до речі, дорослі і вчителі, що їх трошки турбує, що діти більше звертають увагу на параметри виживання, навіть підлітки говорять про те, що ми готуємося до служби в армії.
Які ви можете взагалі дати поради батькам, аби уникнути повторної травматизації дитину?
Хороший метод психотерапії – це той, який дозволяє відновити психологічний стан і добробут, погані методи психотерапії лише замасковують вплив, і тоді ми можемо казати про ретравматизацію. Тобто ретравматизація швидше в контексті війни пов’язана з тим, що проблема не була вирішена. І це не є новою травмою, це є просто відкриття тієї ж рани. Терапії першого вибору, а це когнітивно-процесуальна терапія, пролонгована-експозиційна терапія, мають когнітивну основу та побудовані на когнітивній теорії. Вони говорять про те, що ретравматизація в умовах терапевтичного контакту, це дуже дивно. Наприклад, для дитини, яка пережила сексуальне насильство пов’язане з війною, контекстом травмування буде — сексуальне насильство. Тож, коли умови зовсім безпечні, то завадити повному відновленню може лише швидке та інтенсивне занурення в попередній досвід. Таке може бути якщо психотерапевт, наприклад, надмірно занурює дитину знову в той травматичний досвід. У такому випадку станеться резистентність до терапії, це схоже до резистентності до ліків: якщо нам дають ліки некоректно, не вчасно, то ми виробляємо імунітет і вже не реагуємо на ці ліки. Так само в психотерапії, тобто дитина, яка буде відвідувати психотерапевта, який некоректно з нею працює, потім буде погано реагувати на іншу психотерапію.
Обираючи спеціаліста, який надав би належним способом допомогу, варто звернути увагу на кілька критеріїв, які покажуть, що цей спеціаліст є підготовленим, розуміє контекст і не буде поглиблювати психологічні проблеми дитини. У першу чергу, батькам необхідно відслідкувати прогрес, який відбувається вже на перших сесіях. Тобто, якщо дитина вже пройшла три-чотири сесії, а прогресу немає, то це вже погана ознака, що можливо спеціаліст або не присвятив належну увагу діагностиці і працює з чимось не тим, або занадто вузько спеціалізований та не акцентує увагу саме на проблемі дитини.
Стосовного того, де шукати спеціаліста. Є громади деокупованих територій, де насправді є доступ до психотерапевтичної допомоги. Проте в інших таких громадах єдиним джерелом цієї допомоги буде школа, дитсадок, інклюзивний центр, неурядові організації, що спеціалізуються у таких питаннях. Особисто я рекомендую кілька організацій, які спеціалізуються на деокупованих територіях, спираючись на відгуки родин, чиї діти постраждали від війни. Це, наприклад, фонд “Голоси дітей”, проєкти “Не дрібниці” та “ТатоХаб”. Але таких сервісів є доволі багато, тож рекомендую звернути увагу на відгуки від знайомих, якщо є такий варіант. Також під час пошуку таких організацій варто звертати увагу на те, наскільки доступні в них різнопланові спеціалісти. Важливим моментом є те, щоб вони працювали за мультидисциплінарним підходом. Це коли до роботи над вирішенням проблеми до команди фахівців долучається, наприклад, логопед або експерт по сенсориці, який буде працювати з неврологічними наслідками.
ЗМІ: 80% українських дітей страждають від тієї чи іншої форми ПТСР29 вересня 2024, 16:02 • 24772 перегляди
Під час окупації люди часто підпадають під допити і ще жахливіше, звісно, коли під допити попадають діти, як це взагалі впливає на психіку?
Я чула про велику кількість випадків якраз з територіями, які є в зоні нашого проєкту, це Миколаївська і Херсонська область, де діти, які відстежували рух транспорту, військової техніки російської федерації і надавали інформацію українським військовим, потрапляли під тортури. І це жахливо чути, що дітей, росіяни катують на рівних з дорослими. Єдина відмінність умов, які вони створили для дітей, в контексті застосування колишніх СІЗО і підвалів, як катівень, це те, що дітям вони надавали карімати, щоб не лежали на голій землі. Але типи катувань були абсолютно рівноцінними до катування дорослих, що дивує, тому що фізичні можливості дитини значно менші і витримати вона може значно менше. Це злочин проти людяності, але ми знаємо, що росіяни нехтують усіма принципами ведення цивілізованої війни, і це один з способів воювати для росіян. Мабуть, у звʼязку з нашою свободолюбивістю і тим, що наш генетичний матеріал точно не підходить до тоталітарної системи, наші діти застосовують телефони і проводять опір проти окупації, навіть в небезпечних умовах, навіть маючи батьків, які не так думають.
Можу сказати, що застосування тортур щодо дітей просто буде мати більше пролонгованих психологічних наслідків, повертаючись до того, що я сказала, що багато речей дитина усвідомлює тільки в процесі росту. Потім вона може мати так званий віддалений посттравматичний стресовий розлад, що означає, що дитина, можливо не зараз, але в майбутньому буде мати симптоми посттравматичного стресового розладу. Бо коли приходить усвідомленість, що вона пережила, в більш пізньому віці, може спрацювати тригером. Тому забезпечення психологічної допомоги зараз, поки вона маленька, буде відігравати важливу роль для якості життя цієї дитини впродовж цілого її життя, тому що проблеми можуть виникнути на будь-якому етапі.
Розкажіть трішки детальніше про ваш проєкт “Підтримка психологічного здоров’я дітей на деокупованих територіях України”.
Проєкт, на мою думку, дуже важливий, ми до нього йшли, консультуючись з дуже великою кількістю експертів, фахівців, щоб він комплементарно доповнював всі ці активності, які в Україні вже відбуваються в напрямку підтримки дітей. Для цього ми почали консультуватися з Сюзен Сонг, яка є доктором психіатрії в Гарвардському університеті та очолює Бостонську дитячу лікарню Гарвардського університету, ще на початку повномасштабного вторгнення. Ми розуміли з світового наукового досвіду, що діти будуть мати пролонговані наслідки, бо тіло українських дітей нічим не відрізняється від тіла будь-яких інших дітей по всьому світу. Розуміючи, що такі категорії дітей, які, наприклад, після бомбардувань або катувань пережили ампутацію кінцівки — це теж буде супроводжувати певні психологічні потреби. Тобто пролонговані наслідки війни для дітей є вагомою причиною, чому цей проект відбувається.
Зробивши за рік попередню “домашню роботу”, ми зрозуміли, які є прогалини в цій темі і що нам необхідно робити, щоб заповнити ці прогалини. Було визначено, що першим основним проблемним питанням є відсутність допомоги якомога раніше після пережитого досвіду окупації. Мається на увазі, як тільки звільняється територія, діти і їхні опікуни повинні мати доступ до психосоціальної підтримки, незалежно від того, хто би їм цю підтримку не забезпечив на деокупованих територіях. У першу чергу цю підтримку можуть надавати військові, які належать до цивільно-військового співробітництва. Вони для нас були визначені як первинна ланка, з ким обов’язково потрібно працювати, оскільки вони першими заходять на деокуповані території і вже починають допомагати, надають гуманітарну допомогу, харчування. Вони повинні знати основи зростання дітей, щоб розуміти, що от, наприклад, цій родині, де є маленька дитина, треба добре харчування, гігієна, вода. І допомога буде більш пріоритетна для цієї родини, оскільки вона в зоні вищого ризику щодо психологічних проблем. Таким чином, ми цивільне-військове співробітництво для себе пріоритизували. Також всі сервіси, які потім працюють на цій території, тобто це рятувальники ДСНС, оскільки “прильоти” відбуваються, а кожен “приліт” — це додаткове травматичне джерело. Тому ми розуміємо, що мають бути там представники ДСНС. Також поліція, тому що реагування на такі випадки передбачає залучення поліції, до того ж вони перші, хто з контактує з дітьми, які залишилися без нагляду. Тому ми розуміємо, що тоді поліція, ДСНС теж повинні добре знати психосоціальні потреби дітей. І ми для себе пріоритизували, що усі ці аудиторії. Наше завдання – навчити ідентифікувати потреби дітей. Якщо вони вмітимуть розуміти ці потреби – це знизить психологічне навантаження.
Зараз ми намагаємося визначити потреби дітей на окупованих територіях максимально точно: чи потрібно буде більше психологічних сервісів, що саме варто робити, як надавати цю допомогу, як технічно це варто організувати. До того ж, ми вже переходимо з пілотування в таку більш системну роботу, коли ми вже будемо розвивати основи проведення групової роботи в тому числі з тими, хто вже навчився. Тобто надамо їм можливість, крім отримання інформації про те, як супроводжувати психосоціально дітей, родини, ще й будемо давати їм доступ до такої форми роботи, яка називається тренінг для тренерів. Ми будемо їх довчати, підвищувати їхню кваліфікацію, щоб вони вже могли самі навчати інших і робити цю роботу, як всередині власних структур, так і для загальної публіки. Тобто це такий комплементарний проект, який в основі своїй має глобальний курс з психічного здоров’я, психосоціальної підтримки для дітей в важких життєвих обставинах, всі діти, які пережили окупацію в важких життєвих обставинах.
Источник: www.unn.com.ua
