Від дому до громади: як українці можуть вплинути на доступність свого середовища
Радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності розповіла про механізми створення безбар’єрного середовища на різних рівнях – від приватного будинку до громади. Експерти пояснюють відповідальність кожного учасника процесу та шляхи впливу на доступність.
В умовах повномасштабного вторгнення росії в України безбарʼєрність стає справжнім викликом. Наша країна поступово рухається до доступності, проте цей шлях вимагає часу, зусиль та відповідальності кожного – від окремих родин до місцевих громад і держави. На прикладі громад, що активно працюють над доступністю, стає зрозуміло: взаємодія між громадянами та владою є ключем до створення інклюзивного середовища для всіх.
УНН поспілкувався з радницею-уповноваженою Президента України з питань безбар’єрності Тетяною Ломакіною про безбарʼєрність на різних рівнях — від приватного чи багатоквартирного будинку до рівня громади та держави. Окрім того, вона розповіла про розділену відповідальність та механізми впливу для позитивних змін.
Безбарєрність в нашому домі
З цією ситуацією стикається майже кожна родина. Старші члени родини поступово втрачають сили та здоров’я, з’являються вікові захворювання та порушення руху, зору, слуху. І ось приходить момент, коли бабуся чи дідусь вже не можуть вільно пересуватися домом, який власноруч й побудували колись.
Що робить родина? Варіантів, насправді, багато. Можна почати ремонт, щоб прибрати пороги, які важко переступати, встановити електропідйомник, купити гарне крісло колісне, розширити двері, щоб проходило крісло, встановити по дому поручні, купити спеціальну ванну та унітаз, переобладнати ліжко… Все це дасть людині старшого віку можливість зберігати самостійність та автономність. Але на все це потрібні гроші та час. Навіть прибрати пороги — це вже ремонт, який може бути незапланований в родинному бюджеті, не кажучи вже про купівлю спеціальної ванни чи крісла колісного.
Родина може піти іншим шляхом та не вкладати гроші в пристосування будинку. Розвести руками та сказати, що зараз немає можливості щось зробити. І старші родичі залишаються зачиненими в своїй кімнаті, бо навіть поріг між кімнатами стає бар’єром.
Або ж родина збирається на сімейну нараду та обирає якийсь компроміс: переобладнати ванну ми не можемо, але можемо встановити поручні. Якісне крісло колісне поки недоступне, але ми купимо у сусідки ролатор. Її мама користувалась, але тепер він їм не потрібен. Ми подумаємо, як зробити спальну кімнату більш комфортною, а зараз, принаймні, купимо новий матрац.
Але ніхто ніколи в таких ситуаціях не починає дивуватися, чого це сусід не поспішає подарувати своє крісло колісне, а мер ще не зібрав ремонтну бригаду, щоб переробити наш приватний будинок.
Як встановити пандус в багатоквартирному будинку?
На прикладі родини ми всі чітко розуміємо, хто є власником будинку, хто приймає рішення про ремонт та його обсяг, хто його фінансує. Так, існують соціальні програми, які підтримують родини людей, яким потрібні допоміжні засоби реабілітації чи додаткове піклування. Але все ж це підтримка, а не вирішення проблем за родину.
Та як тільки ми піднімаємося від родини на наступний рівень, то одразу чомусь забуваємо про цю логіку.
Так, вже коли мова йде про багатоквартирний будинок, замість того, щоб збиратися та приймати рішення про встановлення пандусів, люди чекають, що міська адміністрація чи обласна влада прийде та зробить пандус. Хоча будинок є колективною власністю всіх мешканців, тож приймати рішення та впроваджувати його в життя вони мають самі.
Як і у випадку з родинним будинком, все не так просто. У будинку може мешкати кілька сотень людей, які мають різні інтереси. Комусь потрібен пандус, бо в нього щойно народилась дитина, в когось маломобільні батьки, сусід з 10 квартири отримав на фронті спинальну травму і тепер пересувається на кріслі колісному. Хтось вважає, що йому особисто пандус не потрібен, а потрібен ремонт в під’їзді, щоб стіни були чистими та красивими, чи утеплення, щоб менше платити за опалення.
А грошей, як і в родині, обмежена кількість.
Тож потрібно розставити пріоритети: що робимо в першу чергу — фарбуємо під’їзд, саджаємо дерева, робимо утеплення чи встановлюємо пандуси?
Підсумок залежить від того, яке рішення прийме більшість мешканців будинку. Чи поставлять вони на перше місце інтереси молодої мами Яни, яка двічі на день гуляє з маленьким Сашком у дитячому візочку, Андрія з 10 квартири, який 24 лютого 2022 року пішов добровольцем та повернувся із травмованою спиною, Євгенії Миколаївни, яка 55 років працювала в школі поруч та вчила хімії половину будинку?
Це питання людяності, вдячності, зрілості та навіть далекоглядності співвласників будинку. Адже мешканці будь-якої квартири в будь-який момент можуть опинитися на місці Яни чи Андрія. І уж точно більшість з них колись дізнається, як важко Євгенії Миколаївні долати ті кляті сходи, щоб в гарну погоду посидіти годинку на свіжому повітрі.
Але це рішення та відповідальність мешканців будинку.
Як створюється фізична безбар’єрніть громади? А що ж місцева громада?
В неї свій рівень відповідальності та свої питання, але, як не дивно, загальний принцип зберігається. Є комунальна (від слова “комуна”, до речі, яке походить від латинського слова “спільний”) власність: школи, лікарні, вулиці та тротуари, муніципальні будівлі тощо. Їх стан та доступність — це вже зона відповідальності громади.
Якщо на рівні родини ми мали враховувати думки та інтереси членів сімʼї, на рівні багатоквартирного дому — вже сотень людей, то тепер мова йде про зовсім інші порядки, про тисячі та навіть мільйони людей.
Родина зібралась за вечерею та прийняла своє рішення, у багатоквартирного будинку працює ОСМД, а на рівні громади цю функцію виконують виборчі органи, місцеве самоврядування. Та й вони зобов’язані приймати рішення не за власним бажаннями, а спираючись на волю громадян, які живуть в цій громаді. Громадяни платять податки, формуючи бюджет громади, працюють в організаціях і на підприємствах та забезпечують життєдіяльність громади.
У такому випадку, звісно, доносити інформацію про свої потреби людям, які потребують підтримки, складніше. Старша пані в родині просто каже дітям та онукам, що сильно болять ноги, і її діти мають організувати доступний простір просто з любові та вдячності до старших членів родини, до мами й бабусі. На рівні будинку всі знають про травму, яку отримав Андрій, захищаючи їх, а Євгенія Миколаївна може поговорити з колишніми учнями.
На рівні громади потрібні більш складні механізми зворотного зв’язку. Ради безбар’єрності та представники різних суспільних груп в місцевих радах, підтримка громадських організацій, робота депутатів, опитування та вивчення громадської думки, конкурси проєктів, бюджет громадської участі, гранти, спрямовані на вирішення проблем певних груп, петиції, громадські слухання та відкриті дискусії. Тобто все те, що дозволяє побудувати змістовну комунікацію між мешканцями громади, які так само є співвласниками комунального майна та фінансують життєдіяльність громади з своїх податків, та місцевої влади — тобто людей, яких громадяни обирають, щоб керувати спільним майном.
І чи буде результат залежить саме від цих спільних рішень про пріоритетність і перебудову міських просторів – вулиць, зупинок транспорту, комунальних закладів, шкіл, лікарень і дитячих садочків.
Доступність для всіх: чому Україні необхідно посилити контроль за новими будівлями29 жовтня 2024, 11:46 • 158221 перегляд
А де в цьому процесі держава?
У неї дві функції. Перша — дуже схожа на всі попередні рівні: за допомогою внесків платників податків керувати спільним державним майном, враховуючи інтереси всіх громадян.
Друга — системна. Держава визначає загальні норми та правила, приймає закони, які регулюють ті чи інші аспекти, наприклад, державні будівельні норми, а там – той самий кут нахилу пандусу чи доступність інформації для людей з порушенням слуху.
Держава визначає загальний вектор розвитку та створює для нього інструменти. Але це, як в старій притчі про коня, якого можна привести до водойому, але неможливо змусити його пити воду.
Вже зараз існують всі потрібні документи, що унормовують фізичну доступність. Є оновлені будівельні норми, де детально описано, якими мають бути доступні будівлі та простори. Завдяки ініціативі першої леді Олени Зеленської створено Альбом безбар’єрних рішень, який зібрав найкращі українські та міжнародні практики виконання цих будівельних норм в картинках. Прийнята та реалізується Національна стратегія безбар’єрності, яка запустила створення документів і програм.
Але чи є нормальний пандус і адаптивні туалети в школі, яку планує відвідувати дитина на кріслі колісному, залежить не від Кабінету міністрів і не від Офісу Президента. Це залежить від голови міста як від людини, яка керує в громаді. Це залежить від депутатів міста як від людей, які представляють інтереси містян. Це залежить від директора школи як від людини, яка впливає на пріоритетність задач. Певною мірою це залежить від батьківського комітету школи. А також від всіх громадян міста.
Якщо пандус в школі є, це означає, що всі на своїх місцях спрацювали як потрібно. Якщо його там немає, то потрібно дивитись, на якому саме рівні помилка. Чи то батьки не наполягають на безбар’єрності школи, чи то директор не вважає це пріоритетом, чи то міська влада не виділяє гроші.
Що таке зріле суспільство?
Ми маємо розуміти, що будь-який об’єкт має певну форму власності. Це або приватна власність, або муніципальна, або державна. І в кожному випадку є свої механізми впливу та прийняття рішення. Іноді вони повільні та важкі, змусити їх запрацювати непросто, на це потрібен час та сили.
Але ми вже бачимо перші кроки до безбар’єрності в громадах. Вінниця, Славутич, Полтава, Дніпро, Буча, Рівне, Тернопіль, Опішня — вони наочно демонструють, як запускаються ці механізми та як зʼявляються певні безбарʼєрні рішення. Влада та містяни обговорюють і шукають спільні рішення в питаннях безбар’єрності та справедливого ставлення громади до всіх її жителів: і до старших людей, які жили та працювали тут багато років, і до батьків маленьких дітей, які в цей непростий час плекають нове покоління українців та українок, і до захисників та захисниць, які повернулися з фронту з травмами та пораненнями. І до усіх інших містян, які є рівними членами громади та мають користуватися рівними правами та можливостями, а не долати щоденно штучні перепони.
Чи швидкий цей процес? Ні, не швидкий. Чи простий він? Зовсім не простий.
Якою сьогодні є ситуація з фізичною доступністю в Україні?
Поганою, через те, що понад два з половиною роки йде повномасштабна війна та понад десять років — фактична. І кожен зруйнований будинок, кожна безсонна ніч, кожна втрата несуть нові бар’єри і виклики.
Поганою через те, що ми маємо подолати спадок часів, коли доступність, інклюзивність та безбар’єрність були словами, що не мають жодного сенсу.
Поганою через те, що ми маємо обмежені ресурси і тисячі речей, які маємо робити одночасно.
Але ситуація стає краще, аніж вчора, аніж рік тому, аніж п’ять чи десять років тому.
Є чіткий вектор державної політики, є Національна стратегія безбар’єрності, є інструменти, є проєкти, є позитивні приклади, а головне — є люди, які розуміють, чому це важливо та готові вкладати в це свої ресурси: час, сили, знання, наполегливість, гроші.
Ми маємо розуміти, що шлях до безбар’єрності більшості країн займав 30-40-50 років, вони йшли навпомацки там, де ми тепер біжимо по дорожці з яскравими ліхтарями. Але й цей шлях вимагає від нас зусиль та часу. А головне — відповідальної дорослої позиції.
Адже лише маленька дитина може дозволити собі плакати та кричати “Хочу-хочу-хочу” в магазині іграшок, очікуючі, що бажана лялька або автівка опиняться в неї в руках просто тому, що вона її хоче. Дорослішаючи дитина починає бачити інші шляхи — домовлятися, збирати кишенькові гроші, працювати після школи. А доросла людина розуміє, що вона може купити цю іграшку в будь-яку мить, але є й інші статті витрат сімейного бюджету.
Ми як суспільство вже дорослішаємо. На зміну дитячому “Хочу-хочу-хочу, зробіть мені!” проходить питання: “А що я можу зробити? В чому моя зона відповідальності? Які інструменти я маю, щоб вплинути на ситуацію”.
Повертаючись до прикладу зі школою, будь-яка людина може підняти питання наявності чи якості пандусу на батьківських зборах. Може прийти до директора та поставити питання, чому досі немає пандусу. Може звернутися до муніципального депутата з проханням сприяти виділенню коштів. Може зібрати підписи батьків за встановлення пандусу. Може звернутися до громадських організації та попросити допомоги в пошуку рішень та ресурсів. Може розпочати інформаційну кампанію.
Так, на це потрібні час, сили та наполеглевість. Але саме так це працює в зрілому суспільстві.
Нагадаємо
Експерти, опитані УНН, неодноразово наголошували, що центральна влада повинна приділяти належну увагу безбарʼєрності в Україні, особливо зараз, в умовах повномасштабної війни, розвʼязаної росією проти України. Однак, не слід виключати з цього процесу й місцеву владу, яка в силу своїх можливостей повинна забезпечувати доступність у населених пунктах.
Одним із прикладів того, коли управлінці чують потреби місцевих жителів і реагують на них є місто Бровари.
Раніше УНН розповідав, що міська влада Броварів розробляє програму на 4-5 років для покращення доступності та комфортного пересування людей з обмеженими можливостями. Зокрема, у Броварській громаді планують облаштувати спеціальні підйомники для осіб з інвалідністю в багатоквартирних будинках. За словами міського голови Ігоря Сапожко, цей варіант оптимальний для старих багатоквартирних будинків громади.
Радниця міського голови Броварів Олена Акопян розповіла УНН, що всі державні установи в Броварах доступні для людей з інвалідністю. Всі великі торгівельні центри облаштовані пандусами, ліфтами, гігієнічними кімнатами для осіб з інвалідністю. Різні комерційні установи та організації стали частіше звертатися за консультаціями, щоб правильно облаштувати або переробити входи, щоб вони були доступними для людей з інвалідністю.
Окрім того, в місті для українських військових, які втратили кінцівки захищаючи Україну від російських окупантів, членів сімей загиблих, внутрішньо переміщених осіб і ветерані діє проєкт з дайвінг-реабілітації.
Источник: www.unn.com.ua
