#ФотоZOOM — проєкт, який для премії Global Teacher Prize Ukraine зняла фотографка Катя Кондратьєва. Під час ізоляції вона почала фотографувати через веб-камеру, і ці дистанційні фотосети стали своєрідним символом епохи. Цього разу до її об’єктиву потрапили шкільні вчителі Олександр Жук, Ольга Халепа, Пауль Пшенічка, Наталя Кідалова та Наталя Гладких. Усі фото зроблені на віддалі, через мобільний телефон та застосунок ZOOM. Фотографка знаходилась у своєму київському помешканні, а герої — у власних домівках у Запоріжжі, Мелітополі, Києві, на Харківщині та Закарпатті.
Карантин розділив усіх, але і примусив шукати нових способів взаємодії зі світом. Хтось зміг навчати, хтось — лише спілкуватися у соцмережах, а хтось встиг стати зіркою YouTube. Однаково, учні бачили їх через камери мобільних телефонів та віконця ZOOMу. Таким і запам’ятається цей складний та цікавий час, такими ми хочемо показати їх світу та розказати про їхні думки, переживання та почуття. Щочетверга та щовівторка виходитимуть їх історії.
Ольга Халепа
Вчителька біології в селі Яковлівка Харківської області
Почала писати реп, тому що хотіла «струсонути» своїх учнів. І ми стали ближче, хоча раніше не могли знайти контакт
Карантин почався, і спершу прийшов страх. Емоції — страх, невідомість, тривога. А потім якесь було божевілля, гонитва за всім одразу. Мені конче треба було все встигнути, круто і ненудно подати матеріал. Я поставила собі таку високу планку, що ледь встигала робити паралельно все заплановане. І через два тижні відчула повне виснаження, воно показалося фізично. Я займаюсь письменництвом, й одного ранку пішла у свій улюблений садок попрацювати. Але в мене почали тремтіти руки. Я доповзла до хати і кажу чоловікові: «Йди до мене, здається, я зараз впаду». Прийшло розуміння, що я сиділа за ноутбуком по 8 робочих годин, потім робила відеозйомки. А коли закінчувався дистанційний день навчання — готувалася до наступного дня й часто засиджувалася і до другої-третьої години ночі. Організм не встигав відпочити, «накрило» нервовим напруженням.
Тоді вже чоловік почав за мною стежити, щоб лягала вчасно спати. Зрозуміла: треба трошки пригальмувати, потурбуватися і про себе.
Про що я пишу на дозвіллі? Це і фантастика, і казки дитячі, і дорослі романи. Поезію на тему АТО, коли була волонтером… Та й чоловік у мене АТОшник, багато чого розповідає, що потім лягає на слова. В моїх оповіданнях багато містики, а основна територія, яку описую — наше село. В історіях є вигадані герої, а є прототипи з моїх односельчан чи родичів. Згадую своє дитинство, описую дитячі пригоди, щоб творити фантастичні повісті для сучасних діток. Намагаюсь наблизитись до планки моїх улюблених Кіра Буличова і Всеволода Нестайка. Достукатись до видавництв важко, — треба про себе заявити якось. Іду по сходинках, сподіваючись: одного разу мене помітять і зацікавляться.
Чому я почала писати для учнів реп? Трек триває 2–3 хвилини, і можна наговорити велику кількість тексту. Це буде заримовано, легко, з веселим мотивом. Буває там і приспів, і повторюваність. Найголовніше — легко запам’ятовується.
Хоча на деякі теми я взяла рок-композиції — для теми лишайників і грибів. А все тому, що треба було не матеріал подати, а конкретно вказати будову, функції, властивості. А основний акцент — на приспіві з повторами. Наспівувала матеріал і на поп-композиціях. Але коли треба було перерахувати 11 груп екологічних рослин — це тільки реп!
Моя мета — здивувати дітей. Я працюю з ними вже 14 років, і стараюсь постійно радувати вау-ефектами під час уроків. Ніколи не боюся опускатися вивчати їхні тренди і використовувати в навчальних цілях. Завжди з ними співаю, танцюю. Ми креативимо, втілюємо проєкти і фести. А ось я й до улюбленого підлітками репчика дібралась.
Мені конче необхідно було їх взяти і струсонути. Адже і моя донька-шестикласниця багато годин просиджує біля монітора з безрадісним обличчям, хнюпиться в зошит, очі без іскорок. Це стало для мене стимулом показати дітям, що навчання на дистанційці — не таке вже складне. Тому перший репчик записала з гумором. Діти моїх учнів з 5 по 9 клас писали: «Вау! Ольга Володимирівна репчик зачитала! Нічого собі!» Батьки почали писати відгуки: «Класно! Оце справжні уроки! Ми легко засвоїли тему разом з дітьми».
І саме з цими п’ятикласниками (у класі їх 18 осіб) я цілий рік не могла знайти контакт. Іноді голос зривався на крик — ну, що вам не так, я ж стараюся для вас! Як не шукала підхід — не йшло ніяк. Тільки реп розтопив лід, я щаслива!
Мій урок, моя дошка, мій клас для мене — це моя сцена. Виступаю з дитинства, і помічаю, що й дітям мій артистизм до вподоби. Вони знають, що їхня вчителька по-хорошому «крейзі», креативна, з нею весело й класно.
Знайти своє місце в домі — половина успіху для вчителя, який викладає дистанційно. А мені робоче місце сім’я виділила на кухні. Там всі мої папери, ноутбук, навушники, мікрофон. Все для того, щоб я могла паралельно готувати їсти. Поки я там робила звичайні чи реп-уроки, в мене весь час щось кипіло, тушкувалося. Найбільше дратувало, коли щось починало заїдати в ноутбуці чи гальмував інтернет. Ноут був дуже перевантажений тими проєктами, файлами. І ще підбішувало, коли не по розкладу приходили просити їсти. А це ж шум додатковий, двері скриплять. Я суворо казала: «Так, ану всі прийшли, разом поїли і геть звідси!».
Родина мені допомагала: син налаштовував ноутбук, чоловік дивився за городом. Дочка знімала мене, коли наспівувала уроки, бо з селфі-палицею це не зручно, не вистачає рук. Наш із донькою антистрес протягом дня — піші прогулянки по 10 — 12 км. Відкидали геть всі свої підручники, турботи дистанційні.
Емоції ставалися зі мною різні. Наприклад, через тиждень після початку карантину, коли я тільки почала цю всю свою реп-діяльність, прийшло повідомлення, що нам місцеве управління освіти знімає учительську надбавку. Я опустила руки і думаю: мабуть, нічого робити не буду… Чоловік не працює, син приїхав, витрати збільшилися. І так маленька зарплата, нас не цінують. Але до понеділка відпочила та сказала собі, що діти тут ні при чому. Перестала слухати по кілька разів гнітючі новини про кількість померлих і хворих, бо знаєте — тут і самій треба рятуватися!
От мене діти рятують. Причому від будь-яких негараздів. Так було, коли моїх батьків не стало, саме у викладання пірнала з головою. І зараз, коли налетіла коронавірусна тривожність і рука вже тягнулась до заспокійливих пігулок, саме дистанційне навчання поглинуло ту всю тугу.
В мене дуже боліла спина, маю проблеми з хребтом. Сидіння за комп’ютером проблему посилило. Година-півтори, і я не знала, куди себе подіти. З ноутбуком то лежала, то сиділа, то стояла навіть. Рятувала зарядка для спини і вправи для психологічного розвантаження.
За порадою однієї письменниці, я почала писати «ранкові сторінки». Будь-яка творча людина може спробувати цей метод на собі. Коли вранці прокидаєшся, мозок ще не ввімкнувся як слід, підсвідомість більше керує ним. Треба взяти ручку, листочок або зошит і написати 3 сторінки всіх думок, які приходять в голову. Будь-що! Потік свідомості. Ви здивуєтесь, інколи навіть якісь історії з’являються! Часом мозок викидає негатив, часом позитив. Це як наче поговорити із самим собою. І тоді думки, які заважають нам жити, часто знаходять розв’язку.
Я була вражена, скільки всього я зробила за карантин. Зараз дивлюсь на всі ці ролики в YouTube — «Ого, та коли ж це я встигала?» Вчора чоловіка запитую: «Саша, мабуть, я виглядала, як божевільна? В мене, мабуть, і погляд був, як в божевільної?» Він усміхається — так, мовляв, трохи було. Що поробиш, пробула кілька місяців у своєму якомусь вимірі.
А з кінця квітня в моє село почали з’їжджатися журналісти. Справжня навала — бувало, по 3–4–5 удень приходили. Але я не збавляла темп, навчала дітей і робила все за графіком. До речі, великий подарунок карантину всім нам — гнучкий графік. Ось цьому я дійсно вдячна.
А ще карантин дав вчителям небачену досі свободу. Так, ми не були готові, не було методичних рекомендацій чи вказівок зверху. І тому таким творчим людям як я, тут було роздолля для творчості. Ніхто нам не казав: «Це неправильно, це можна, а це не можна». Ми робили те, що правильно, на нашу думку. Для тих вчителів, які звикли працювати за вказівкою, це було важко, дуже напружувало. Для мене — навпаки. Адже останні роки 3 ніяк не могла себе проявити, адміністрацією блокувалися всі мої починання.
А потім… я вийшла з-під контролю! Показала собі і суспільству, що можу ні від кого не залежати, самостійно створювати дієві проєкти.
Сподіваюсь, учні теж зробили висновок, наскільки важливий вчитель під час навчання.
В селах можна якісно навчати дистанційно. Просто це звалилось на нас надто несподівано. Але я була готова: при мені завжди є гаджети, інтернет, телефон, мікрофон, навушники. Відчувала ще раніше, що мені це треба, щоб в ногу з часом іти, щоб відчувати власну гідність. Свого часу я це все придбала за свої кошти і все знадобилося.
Здивувало, скільки скигління почалося під час дистанційного навчання: «В мене немає гаджетів, в мене немає інтернету! Мені хтось щось винен! Чому мене не забезпечили?» Особисто я вважаю, що це не зовсім правильний підхід. Навіть у нашому невеликому селі в класі є комп’ютери з широкими екранами. А в моєму класі ще й мультимедійний проектор є. В нас у школі є вайфай. Хай він не дістає у всі класи, але все-таки він є. Держава нас забезпечила під час навчального процесу в школах. А на карантині вчителям знадобився вайбер для зв’язку з учнями. Це нормально, коли маєш виклик і шукаєш, що тобі допоже його подолати. Хто хотів, той пристосовувався. А той, хто не хотів, знайшов купу причин, чому він не може. Можна було піти в школу, сісти в кабінет і працювати. Той, хто хотів працювати, так і зробив.
Щодо батьків — ті, хто хотіли, щоб дитина навчалася повноцінно в сучасному світі й відповідно до сучасних вимог, давно придбали гаджети і провели якісний інтернет. Навіть у селі це не так дорого коштує — 1500 гривень, щоб провести кабельний інтернет і 250 гривень оплата щомісяця. Просто люди не хотіли це робити. Вони не вважали, що дитині це потрібне. Але ж ми й під час звичайного навчання вимагаємо додаткову інформацію! Дитині потрібно відео переглядати, створювати проєкти. І коли дитина приходить і каже, що не має інтернету — чим же я можу зарадити? У наших класах у половини дітей доступу до інтернету, на жаль, не було.
Окрім відеоуроків з репом я робила ще аудіоуроки для предмету «Здоров’я». Розуміла, що ніхто той підручник читати не буде, таке шалене мали завантаження. Тому почала записувати аудіо про основи здоров’я — хвилина на 4 під красиву релакс-музику. Досить скоро мені цей формат став нудний, і я знайшла функцію «Зміна голоса» та вигадала дівчинку — Руда. І ця дівчинка Руда дитячим голосом з якимись приколами їм щось розповідала. Потім я зробила ще хлопчика Солярика. І на деяких уроках спілкувались уже троє: вчителька, Руда і Солярик. Аудіо монтувала з трьох різних записів голосу. Насамкінець дійшла до рівня, коли знімала відеоуроки, а за кадром пояснювала не я, а моя помічниця Руда.
Моїх учнів це все вже й не дивує — звикли і не знають чогось іншого. Приходила до школи до карантину і зустрічають: «А ми сьогодні мультик будемо дивитися? А ми сьогодні кіно будемо дивитися?» Кажу: «Діти, будь ласка, ви тільки не кажіть такі фрази батькам або десь на вулиці. Бо вони подумають, що ми дійсно тут мультики або кіно дивимося. А це навчальний матеріал».
З особистих мрій, які втілила на карантині — аранжування пісні на один із моїх віршів про війну. Я все думала, як же мені заспівати? Й тільки за допомогою реп-уроків зрозуміла принцип дії мікрофонів, фонограми, і як все це потім звести докупи. І заспівала. Я перемогла свій якийсь страх, сумніви. Й почала потім свої вірші ще й репом співати. Оце все, що я для себе взяла.
Відчула всю лють хейтерів у коментарях до моїх відеоуроків у стилі реп. Було тисячі коментарів, і гостро зачіпали негативні. Перші дні я просто захворіла від цього негативу, дуже я емоційна. Чоловік сказав: «Оля, що ти робиш? Тебе не вистачить! Тобі будуть постійно люди писати. Відповідай їм смішними смайликами або взагалі не відповідай. Або просто посмійся, переводь на позитив» Він мене умовив, і я перестала болісно реагувати. Навчилася реагувати на критику сміхом. Хоча й мені хотілось всім донести, що я не маю студії, що я не професійна співачка, що в мене немає профі-мікрофону. Але зрештою припинила дискутування, — нехай обговорюють. Хай люди тішаться. Я їх не знаю, а вони мене.
Хочу звернутись до колег: не треба боятися нового! Не таке воно страшне, якщо адаптуватися. Немає чогось такого в нашому житті, тим паче в освіті, до чого не можна звикнути. А ще — на краплинку більше творчого підходу, адже сучасні учні неймовірно чутливі — відчувають наше відношення, старання. Треба бути щирими зі своїми дітьми, зі своїми учнями. Ну а учням теж варто не боятися нового, — крокувати до своєї мети можна в будь-який спосіб, у тому числі — дистанційно навчаючись. А собі особисто бажаю ще більше нових ідей. Тому що на цьому я не буду зупинятися!
Фотопроєкт знято для національної вчительської премії Global Teacher Prize Ukraine. Узяти участь або номінувати улюбленого вчителя на премію можна до 1 серпня 2020 року на сайті globalteacherprize.org.ua.
Источник: www.osvitoria.media
