Домой Статті Коли дитячі сльози роблять сильнішими

Коли дитячі сльози роблять сильнішими

43
0

Як впоратися з дитячими істериками? Коли не треба боятися бути «одночасно добрим та злим поліцейським»? Що робити, якщо дитина падає на підлогу та кричить у магазині? Про це та інше «Освіторії» розповіла практикуючий педагог-психолог, автор курсу «Дитячі істерики та батьківська агресія», сімейний консультант, член Української асоціації екологічної психологічної допомоги та мама Марія Сичинська.

Хто насправді потребує «тайм-ауту»

Один з головних запитів батьків на консультаціях щодо дитячих істерик: що робити з власним роздратуванням під час сліз та крику? З інтелігентними і терпимими дорослими ніби щось коїться. Хтось боїться заподіяти шкоду дитині, хтось хоче битися головою об стіну в такі хвилини, хтось шукає в себе діагнози, намагаючись пояснити якось власну агресію. Істерика та агресія в дитини йдуть пліч-о-пліч, тож на дорослих це впливає, ніби хтось підпалив гніт. Роздратування, яке накопичувалося за день, стає важко стримувати. Найгірше себе почувають саме ті батьки, які забороняють собі відчувати негативні почуття щодо власної дитини, прагнуть бути ідеально доброзичливими. Через якусь дрібницю в малюка може початися істерика, і батьки спалахують. Звісно, є чимало технік для дорослих, як втамувати спалах гніву: попити води, подихати свіжим повітрям, зробити фізичні вправи. Але коли людина вже «завелася», усе це слабка допомога. Краще не доводити себе до такого стану. І усвідомити, що це не дитина так впливає, її крик — лише детонатор, лише від нас залежить, як багато накопичено непрожитих почуттів.

Найкраща профілактика цього — бути відвертим із собою, вчасно зізнаватися собі, що дратує, засмучує, ображає. Не нести напруження додому з роботи. Вчасно робити перерви, знімати стрес дієвим для кожного з нас способом, турбуватися про себе. У нашій культурі поки що не заведено приділяти собі достатньо уваги, особливо мамам. Але тоді варто робити це хай не заради себе, а заради дитини. Ми «робимо дітям щасливу маму», коли вчасно дбаємо про свої почуття.

Що порадити, якщо все ж так сталося, що дитина кричить, а у вас всередині все клекоче? Варто згадати: хто дорослий, а хто дитина. Спробувати урівноважити цим усвідомленням агресію, щоб допомогти дитині прожити істерику. Якщо не вийде, тоді треба взяти «тайм-аут», усамітнитися, щоб не нашкодити.

Є такий метод «тайм-ауту» — залишати дитину на самоті, щоб вона заспокоїлася, подумала про свою поведінку, стала іншим диво-малюком. Утім, це не працює. Дитина розмірковує хіба що про несправедливість батьків і почувається покинутою, відторгненою, позбавленою любові.

Насправді «тайм-аут» інколи потрібен саме батькам. Але треба це робити так, щоб не налякати дитину. Наголосити, що ви її мама, любите її, як завжди, але зараз вам необхідно вийти подихати чи у вас просто немає сил це обговорювати: поговоримо ввечері.

Взагалі, як би ви не поводилися, важливі розмови слід відкласти на час, коли емоції в дитини теж не вирують. Виховувати під час істерики — марна справа.

Як агресія входить у звичку

Не можна реагувати на істерику агресивною поведінкою ще й тому, що дитина буде думати, що це — нормальна реакція на фрустрацію (у перекладі: порушення планів). Адже всі ми стикаємося із ситуаціями, які не можемо змінити, і відчуваємо сильне роздратування. Але саме в дитинстві дитина отримує важливий досвід, що робити, коли плани руйнуються. Один з варіантів — агресія. Нині часто рекомендують дозволяти «спускати пар». Скажімо, дитина жбурляє речі, лається, а батьки на це не зважають. Утім, спостереження доводять, що так агресія закріплюється, входить у звичку і щоразу під час стресу дитина так поводитиметься.

Але є інші, більш перспективні реакції на фрустрацію: знайти додаткові ресурси, покреативити і таки знайти вихід із ситуації, або ж, у разі неможливості вплинути на ситуацію, прийняти її.

Якщо дорослий прагне допомогти дитині, супроводжує її, підтримує, вона вчиться правильно переживати істерику, вчиться прийняття. Під час плачу дитина отримує прекрасну емоційну розрядку, їй стає легше і з’являються сили для нових звершень. Разом з істерикою, яка закінчується прийняттям, приходить усвідомлення власної сили: якщо я пережив це, то і з усім іншим зможу впоратись.

Не можна більше солодощів? Вимкнули улюблену комп’ютерну гру, бо час лягати спати? Помер хом’ячок? Навряд чи є такі батьки, які б хотіли, щоб на все це син чи донька реагували спалахами гніву, а не прийняттям. Дитина вчиться цього, якраз коли плаче. Їй ще доведеться колись з роками ховати батьків, зустрічатися з різноманітними втратами та розчаруваннями дорослого життя. Добре, якщо вона буде підготовленою. І підготовка ця має відбуватися на турботливому та сильному батьківському плечі.

Якщо дитина істерить на публіці

Окрема ситуація, про яку часто питають: що робити, якщо дитина на вулиці чи в магазині падає на підлогу та ридає. На жаль, світові тренди поважати малюка як особистість до нас доходять повільно, тож випадкові спостерігачі реагують зазвичай не дуже корисно для дитини. Осудливі погляди, хтось може сказати малюкові: «Ось я тебе заберу, якщо так поводитимешся», мамі чи татові намагаються натякнути, що не можна дозволяти таку поведінку, слід бути суворішим. І в батьків виникає бажання показати, що вони виховують дитину — кричати, сварити. Або стає незручно. Якщо відчуваєте, що фокус уваги не на дитині, а на тому, що скажуть люди, найкраще: повертатися негайно додому або в безпечне місце без свідків. Беремо відповідальність на себе і дбаємо про власні емоції та емоції дитини. 

Інколи батькам здається, що істерики — це навіки. Насправді ж найбільш агресивний вік за все життя людини — 2–4 роки. Якщо створювати умови, істерики зійдуть нанівець, дитина природно навчиться переживати розчарування. Якщо ж такі бурхливі реакції залишаються і в 7 чи 10 років, зазвичай ідеться не про проблемну дитину, а про батьків, які не зуміли вчасно відреагувати на зміни та змінити свій підхід до виховання. Інколи в заплутаних ситуаціях не обійтися без допомоги психолога.

Які ж потрібні сприятливі умови, щоб дитина навчилася прийняття?

  • Дати змогу дитині безпечно демонструвати свої почуття.
  • Поважати її емоції, вірити в щирість намірів. Чимало батьків і навіть психологів ще й досі сприймають істерику як маніпуляцію. І звісно, такий погляд провокує агресію батьків: мовляв, яке мале, а вже хитрує, керує мною. Але насправді це реальне переживання, з яким дитина не може сама впоратися. Якщо вона впадає в істерику щоразу, як чогось хоче, це не умисна маніпуляція, а навичка, розвинена непослідовними дорослими, які змінюють свої рішення, щоб лише не чути криків. «Добре, куплю тобі ту іграшку, лише не плач». Якщо поведінка допомагає досягти результату, людина, навіть маленька, вважає її ефективною і постійно використовує. Малюк зовсім не думає «бити на жалість», він вважає, що батькам чомусь потрібні його сльози, щоб наважитися дати те, що він хоче.
  • Окреслювати власні кордони, відстоювати певні правила, не зважаючи на істерику, — висновок з попереднього пункту. Розділяємо потреби (наприклад, в увазі, їжі, сні тощо) та забаганки. Перше треба розпізнавати та задовольняти, бо часом нерозуміння потреб призводить до регулярних істерик. Скажімо, якщо дитина майже не бачить маму, весь час з нянею чи бабусею, вона може вимагати її уваги сльозами. Але робити все, що хоче дитина, дорослі не мусять, звісно. У дикій природі вовченя не виживе, якщо не підкориться зграї, бо в нього немає досвіду і його забаганки не доведуть до добра.
  • Не боятися співпереживати, виявляти розуміння. У нас ще не сформувалося розуміння, що можна бути «одночасно і добрим, і злим поліцейським»: і заборонити щось, і пожаліти в той самий час сина чи доньку, чиє бажання не здійснилося. Раніше у великих родинах, де разом жили кілька поколінь, діти бігли до бабусі. Не за тим, щоб вона скасувала рішення батьків, а щоб пожаліла та приголубила. Нині ж мама, яка інколи сама виховує дитину, вважає правильним зодягати на себе маску суворості. Що менше заборон, то вони цінніші. Інакше дитина буде ігнорувати їх або жити у страху, що на кожному кроці може отримати на горіхи. А ще якщо ви послідовні — це не м’якотілість, а необхідність підтримувати дитину та співчувати їй, коли вона плаче.
  • Не можна за істерику карати. Та й взагалі будь-яке покарання викликає лише біль, образу та страх, а це крок до агресії. Зазвичай батьки йдуть на це, бо сподіваються, що діти не зроблять щось заборонене наступного разу, бо побояться повторення негативних емоцій від покарання. Але фішка в тому, що діти імпульсивні та не завжди можуть зважити наслідки.
  • Не можна знецінювати почуття. Наприклад, казати: «Чого там засмучуватися», «Що ти рюмсаєш».
  • Не найкращий вихід казати щось на кшталт: «Поганий стілець, чого ти вдарив нашого хлопчика». Адже так під час розчарування ми вчимо шукати винних. Не треба і перемикати увагу на щось цікаве, коли дитина плаче, адже це подібно до втечі від реальності: ми не розв’язуємо проблему, а відволікаємо дитину від неї. І цим втрачаємо шанс показати дитині, як треба справлятися з життєвими труднощами.
  • Поділитися цією статтею

    Источник: www.osvitoria.media

    No votes yet.
    Please wait...

    ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

    Please enter your comment!
    Please enter your name here