«Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» — так починається одна з найвідоміших різдвяних пісень світу. Спробуй наспівати її в будь-якій країні Європи, у США чи Канаді , Аргентині чи Бразилії — мелодію одразу впізнають, — розповідає на сторінках ілюстрованого видання «Леонтович від А до Я» Оксана Лущевська, авторка книги від Видавництва Старого Лева. В Україні ми називаємо цю пісню просто «Щедрик». У світі її знають як «Carol of the bells». Її виконують на сцені вже понад сто років, а 13 грудня українці святкують 147 років з дня народження Миколи Леонтовича, автора світової різдвяної перлини.
Доля Леонтовича — велика. Як і його музика. Пропонуємо невелику подорож життєвою дорогою Леонтовича, чий творчий спадок став одним з найвизначніших музичних скарбів України і світу. За збігом багатьох обставин багатогранна музика Леонтовича досі не оцінена належно. Нині маємо змогу пізнавати й осягати її глибше.
“Леонтович від А до Я” Оксани Лущевської, Видавництво Старого Лева
Перервав «династію» церковнослужителів
і став учителем
У ті часи, коли жив Микола Леонтович, сини священників теж найчастіше ставали священниками. Церковнослужителями були батько і дід Леонтовича. Така доля чекала й на нього. У 10 років хлопець вступив до Шаргородського початкового духовного училища, а в 14 — до Подільської духовної семінарії. Проте Микола злама традицію і за фах обрав учителювання. Влаштувався у школу у селі Чукові поблизу Немирова і викладав там арифметику, географію, співи, а також керував учнівським хором і невеликим оркестром. За свою скромну вчительську зарплатню купував необхідні музичні інструменти.
«Ваш земляк» і новатор з пісенними лекціями
Коли Микола Леонтович перевівся до Тиврівського духовного училища — викладав і керував учнівським оркестром. «Я був задоволений працею моїх учнів і став мріяти про оркестр».
Леонтович був добрим і чуйним вчителем. Завжди тепло вітався з учнями і казав «Ваш земляк!», приїжджаючи викладати музику на Поділля.
«Народився на Поділлі, вчився на Поділлі, закохався в народні пісні на Поділлі…» — додавав маестро.
Леонтович не тільки вмів розсмішити студентів — він іще й любив співати з ними народні пісні просто на лекціях. Маестро також читав студентам свої улюблені книжки. І він безмежно любив навчати співу дітей дошкільного віку. Прості пісні, складніші пісні. Діти легко вхоплювали мотив, фразу, речення, куплет, ритм — і з цим розвивали необхідне для хорового співу співацьке дихання. Леонтович вірив: що краще співак володіє диханням, то краще лунає його голос.
“Леонтович від А до Я” Оксани Лущевської, Видавництво Старого Лева
Леонтович — «український Бах» і шукач музичних скарбів
Леонтовича називають «українським Бахом». Його батьки говорили: «Миколка навчився співати раніше, ніж говорити. Леонтович виріс мультиінструменталістом: умів і любив грати на скрипці, флейті, гітарі, цинтрі, балалайці, фортепіано, тромбоні, віолончелі й корнеті!
Микола Леонтович збирав українські народні пісні, а потім аранжував, тобто обровляв їх, перетворюючи на хорові мініатюри. Так музика зберігала свій колорит, але набувала нового, багатшого звучання. Завдяки таким обробкам, як «Щедрик», «Дударик», «Гра в зайчика», Леонтович увійшов в історію як один із найяскравіших українських композиторів. Зазвичай його обробки виконуються а капела.
23 січня 1921 року в Парижі у відомому театрі Єлисейських полів музичний критик почув український спів хору а капела під орудою Олександра Кошиця. В газеті того ж дня було надруковано: «Досконалість невимовна… Мені бракує слів».
Модник-велосипедист
Леонтович страшенно любив їздити на велосипеді. Коли він придбав собі цей модний транспортний засіб, то радів, як хлопчисько. Вирушаючи провідати друзів, композитор жваво крутив педалі. А ще він любив катати на ровері своїх дочок. Веселилися тоді геть усі. «Побалагурить, насмішить, назбирає малини в коробочку — і назад, додому!» — так Євгенія, дружина композитора Кирила Стеценка, описувала велосипедні мандри Леонтовича.
Обожнював етно- та гастрольні мандри Україною
Леонтович прагнув зазирнути до кожного маловідомого куточка землі в Україні. Їздив у етнографічні експедиції або ж гастролював із хорами. Сучасники композитора згадують, що він завжди брав із собою одну-єдину шкіряну валізку — невеличку, але міцну. Хористи возили із собою у валізах різний одяг, а Леонтович набивав свою нотами й записниками.
“Леонтович від А до Я” Оксани Лущевської, Видавництво Старого Лева
Ледь дивакуватий, з непокірним чубом
і дуже самокритичний
Один з улюблених елементів одягу Леонтовича — тужурка. На голові — непокірний чуб. Коли композитор жваво писав на дошці, крейда розліталася на всі боки, обсипаючи його з голови до ніг. Леонтович був цікавим, ледь дивакуватим і невгамовнис, але водночас вимогливим і сумлінним викладачем. І дуже самокритичним! Коли 1903 року вийшла друком «Друга збірка пісень з Поділля» та отримала схвальні відгуки, сам композитор був не надто вдоволений своєю роботою, скупив майже весь наклад збірки і, як казав сам жартома, «пускав у Дніпро».
Після обшуків і смерті новонародженого сина
залишив Гришине (сьогоднішній Покровськ у війні)
1904 року, успішно склавши іспити на звання регента та керівника церковного хору, Микола разом із дружиною і донькою переїхав із Поділля в містечко Гришине (нині Покровськ Донецької області). Там він одразу зорганізував невеликий хор і місцевий оркестр. Улаштовував безкоштовні концерти, які мали великий успіх, вчителював і тішився життю.
Утім, це тривало недовго. Бунти, спричинені свавіллям влади російської імперії, охопили всю країну і докотилися до Гришиного. В одному з таких повстань загинули друзі Леонтовичів. Потім у будинку композитора провели обшук. А згодом сталося ще одне лихо — помер новонароджений син Володимир. Аби убезпечити себе від можливих репресій, пригніченій горем родині довелося повернутися на Поділля у Тульчин, де для Миколи з’явилося місце вчителя співу.
“Леонтович від А до Я” Оксани Лущевської, Видавництво Старого Лева
«Ґандзя»
Леонтович — автор аранжування відомої української народної пісні. За життя композитора її виконував хор семінаристів Подільської духовної семінарії.
Ґандзя — душка, Ґандзя — любка,
Ґандзя мила, як голубка
Ґандзя — рибка, Ґандзя — птичка,
Ґандзя — цяця молодичка.
«Е, ні!»
За переказами, якось узимку Леонтович провідував свою колишню ученицю Надію Танашевич. Літня мати Надії поворожила гостеві на руці, навіщувавши довге життя. Проте екс-учениця глянула на долоню і дорікнула матері, мовляв, це неправда, адже лінія життя майже скінчилася. Леонтович, однак, не злякався лихого передбачення, а відреагував із притаманним йому почуттям гумору. Якщо дорогою додому на нього нападе злодій, пояснив він, треба лише сказати: «Е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені вгадувала довго жити».
Сімейний ансамбль із талановитими
доньками-піаністками
Зі своєю майбутньою дружиною, клавдією Хоткевич, Леонтович познайомився, коли викладав у Тиврівському духовному училищі, а Клавдія приїздила у Тиврів з Волині навідати родичів. Закохані взяли шлюб та прожили разом 19 років і виростили двох прекрасних доньок, Галину й Надію. Обидві доньки грали на фортепіано (чим несказанно тішили батька) і прожили все життя в Тульчині, у батьківському домі. Згодом донька Галина зібрала родинні речі й створила у двох кімнатах свого помешкання невеличкий музей Леонтовича.
Коли сім’я Леонтовичів збиралася разом, то починала музикувати. У їхньому великому садку, що переходив у зарості ліщини, стояла альтанка. Уся сім’я приходила туди. Батько брав віолончель, мати — гітару, сестри Марія, Вікторія та Олена – цинтри й балалайки. А брати Микола й Олександр грали на скрипках. Це був справжній ансамбль! Місцину для музикування в садку родина назвала «Академією».
Дружив із Кошицем, який став «хрещеним батьком «Щедрика» та прославив його на весь світ
Улітку 1916 року композитор, диригент і етнограф Олександр Кошиць одержав від Леонтовича рукопис «Щедрика». Вже 29 грудня цього ж року Кошиць презентував «Щедрик» у Києві під час різдвяного концерту в залі Купецького зібрання (нині Національна філармонія України). «Це був початок популяризації Леонтовича в моїх концертах і взагалі перший його виступ у світ як компоніста. — згадував диригент. — Виступ був дуже вдалий і успішний».
Із проголошенням у 1917 році УНР Кошиць очолив Музичний відділ тодішнього українського Міністерства освіти та мистецтв і запросив на роботу в уряд Миколу Леонтовича.
1919 року Кошиць вирушив за дорученням Симона Петлюри на гастролі з Українською Республіканською Капелою — аби піснею довести право українського народу на незалежність. Хітами турне стали твори Миколи Леонтовича: кант «Почаївській Божій матері», «Пряля», «Ой там за горою». А музичною візитівкою проєкту був «Щедрик» композитора.
Вже у 1922 році капела під орудою Кошиця після тріумфальної прем’єри «Щедрика» у 45 європейських містах презентувала пісню в Карнеґі-холі — найвідомішому концертному залі Нью-Йорка, щоб слідом за Європою сповістити Америку про молоду українську державу, але незалежність, здобуту в 1918 році, було швидко втрачено.
До слова, хористи й сам диригент довгі роки не мали змоги повернутися додому — на них там чекало ув’язнення або смерть. Тож до 1924 роки вони продовжували гастролювати, давши ще сотні концертів у Мексиці, Аргентині, Бразилії та на Кубі, після чого лишилися на еміграції в США.
1936 року Пітер Вільховський, композитор і аранжувальник українського походжження, написав до «Щедрика» англомовний текст. Так з’явилася «Carol of the bells» — «Колядка дзвонів», що стала невід’ємним атрибутом американського Різдва. Але тоді, на жаль, американські виконавці не могли знайти жодної додаткової інформації про її українського творця.
Рівно через 100 років, у грудні 2022 року, щедрівка знову залунала в Карнеґі-холі — у виконанні київського Дитячого хору «Щедрик». І звучала вона, як справжній гімн незламності українців.
“Леонтович від А до Я” Оксани Лущевської, Видавництво Старого Лева
Жив на Лук’янівці, але втікав із Києва
від репресій білогвардійців
Із проголошенням УНР Київ став домівкою для Леонтовича, його дружини та дочок. Мешкали Леонтовичі у квартирі своїх родичів на Лук’янівці. «Наш будинок був останній на Багговутівській вулиці. За ним ішли хатинки робітників, а потім починалися яри, з весни повні пташиного щебету і квітів», — згадувала Галина Леонтович.
Утім, Київ у 1918-1919 роках неодноразово захоплювали російські війська — то білі, то червоні. Окупанти переслідували й репресували україньску інтелігенцію. Ц червні 1919 року застрелили на Лук’янівці художника Олександра Мурашка, сусіда композитора. Восени 1919 року Леонтович змушений був повернутись до Тульчина. «Шукали мене чорносотенні: так що прийшлось покинути Київ», — скаржився композитор на переслідування російських білогвардійців.
Ніжний романтик
Леонтович був неординарним і романтичним, душевним і лагідним. Його вдачу помітно і в листуванні з дружиною. «Я в тобі знайшов свою долю, кращої за яку і не бажаю, і не хочу бажати» — писав він Клавдії в листі 1902 року. «Часто кажуть: аксіома — що все кохання недовговічне. Клавдіє! Це не аксіома: це ми доведемо. Бережи свою любов, а я буду тебе любити», — запевняв він кохану.
Трагедія
Микола Леонтович не міг займатися улюбленою справою вільно і натхненно через радянську владу та збирав гроші на виїзд із підрадянської території. Але не судилося.
22 січня 1921 року Микола приїхав до батьків, щоб перепочити між різдвяними концертами. Невдовзі у двері їхнього дому постукав незнайомець. Назвався Грищенком, показав документи агента «всеросійської надзвичайної комісії з боротьби із контрреволюцією і саботажем», мовляв, відстежує грабіжників та бандитів. Була глуха холодна ніч. Леонтович-старший пожалів гостя, залишив удома, бо куди ж йому йти? Та й постелив біля Миколи…
Коли вже всі спали, пролунав постріл. «Непроханий гість» обірвав життя митця. І, пограбувавши будинок, утік. Батько, сестра та донька намагалися врятувати Миколу. Але рана була глибока. Так, від руки російського чекіста, загинув один із найталановитіших композиторів України.
Чому у «Щедрику» до господаря прилітає ластівочка? Зима ж бо надворі!
«Щедрик» — українська народна щедрівка та одна з найвідоміших обробок Леонтовича. Щедрівки походять із дохристиянських часів. Ці обрядові пісні використовувалися навесні, коли наші пращури святкували прихід Нового року. Саме тому в «Щедрику» прилітає ластівочка й народжуються ягнята. Пізніше,у 18 столітті, святкування Нового року перенесли на зим, і щедрівки «переїхали» разом зі святом, ставши частиною зимового календарно-обрядового циклу.
У 1919 – 1924 роках пісня в обробці Леонтовича стала хітом світових гастролей хору Олександра Кошиця та музичною візитівкою України.
Микола Леонтович завжди бажав співакам удачі
«Бажаю вам удачі. Ви йдете на вічне свято і вічний труд» — полюбляв повторювати співакам Леонтович.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media
