Олена Юрченко
Журналістка з 17-річним стажем, співавторка книги “Як не збожеволіти від батьківства”. Маю глибоку експертизу в темах освіти, культури, шоу-бізнесу і займаюсь smm-менторством. Реалізовую креативні проєкти і з натхненням пишу про освітніх героїв нашого часу
Якісних документальних фільмів про українську освіту під час війни обмаль. І коли Освіторія запропонувала цю ідею Катерині Горностай (так-так, це вона зняла обожнюваний українцями фільм «Стоп-Земля» про сучасних підлітків) — режисерці виклик зрезонував. Понад рік камера команди Катерини дивилася своїм величезним оком на буденне життя шкіл — і на деокупованих територіях, і за кількасот метрів від лінії фронту. Деякі були наполовину розтрощені, в деяких атаки ворожих дронів забрали найдорожче — людей. Деякі чекали на учнів глибоко під землею. У деяких навіть випускний був онлайн. Та головне — невигадані історії тих, хто тут і зараз творить українську освіту, і що цікаво — без традиційних інтерв’ю. Лише спостереження і невтручання. Що дізналася Катерина про дорослішання дітей у війні, у чому символізм появи її власного сина за добу до прем’єри «Стрічки часу» на Берлінале та про численні сенси і образи, заховані в кадрах — ми говорили з авторкою освіточутливого й емпатичного кіно у весняному Києві, напередодні української прем’єри.
Всеукраїнська прем’єра «Стрічки часу» — 11 червня.
Лютий 2025 року, Берлін. Ви готуєтеся показати світу «Стрічку часу» на основній програмі Берлінале, але і найголовніша людина вашого всесвіту вирішує, що час побачити цей світ. Чи рефлексували над символікою народження сина в один із ключових моментів професійного життя?
Уже три місяці, як я не сплю з часу Берлінале (хіба три години на добу). А в безсонні світ здається дещо сюрреалістичним — на якісну рефлексію часу бракує (усміхається).
Насправді, я збиралася народити вдома, в Україні. Коли ми приїхали до Берліна, то помітила, що раптово стало дуже важко фізично. «Я взагалі зможу в такому стані прийти на подію?» — замислилася за два дні до прем’єри. Здається, єдине, чим дитина могла мені допомогти тоді, щоб стало легше — це народитися (сміється). З другого боку, він ще міг народитись у Берліні, аби нам не заважали тривоги під час пологів. У будь-якому разі мені хочеться думати, що це наше спільне рішення.
Цікаво, що коли ми поїхали на перший чекап у Берліні — ніхто не вірив, що я й справді народжую. Я й сама думала: це лише тренувальні перейми! Але вони тільки посилилися після ночі й за медичними показниками лікарі залишили мене на збереження. Та скоро стало зрозуміло, що «збереження» не потрібне і пологи розпочались. Чоловік весь час був поруч і сумлінно виконував усе, чого ми навчились у «Школі батьківства», у тому числі чудодійний масаж.
Наш Міро народився у 23:59 — ми дуже сміялися, бо це прекрасний час «за хвилину до нового дня».
Ім’я Міро для малюка привезли ще з України?
Ні, ми дуже довго не могли придумати ім’я для сина. Навіть виписувалися ще без імені. Але випадково підгледіли на стінах нашого шпиталю: «Мірко». Так і повелося.
Катерино, а як же лікарі відпустили вас на прем’єру?
Фото Аліна Рудя
Лікарі-німці дуже педантичні і одразу попередили, що матері заборонено покидати медичну установу до виписки. Але я і правда добре почувалася. До того ж ми швидко стали знаменитими в межах нашої лікарні з нашою історією про прем’єру стрічки на Берлінале. У якийсь момент у палату прийшов директор шпиталю. Пильно подивився на мене, зрозумів, що я адекватна і нікуди не подінусь. Ми отримали офіційний дозвіл від лікарні: «Відпустка на 4 години».
Новина про народження сина, нашого «Berlinale-baby», розлетілася миттєво — і на фестивалі, і в європейських та українських ЗМІ.
Фото Аліна Рудя
«Стрічка часу» з лютого подорожує світовими кінофестивалями. Що ви і команда за цей час дізналися про сприйняття України глядачем у 2025 році? Чи справді війна поступово зникає з колективної свідомості європейських країн і заходу?
Фото Аліна Рудя
Після того як Трамп отримав своє крісло, європейці наче прокинулись. Почали збільшувати військові бюджети у своїх країнах, адже прийшло розуміння, що війна вже «не просто на периферії», а десь поруч, цілком реальна і може торкнутись і їх. Якщо раніше «втома від війни» була доволі відчутна, то зараз ми стаємо свідками нового витку занепокоєння. Тому й реакція на нашу «Стрічку часу» була дуже бурхлива: ми трохи в інший спосіб зобразили те, чого дуже бояться люди у світі без війни.
Здавалось би, школа — звичайнісінька собі річ у житті кожної людини за нормальних обставин. А коли ти бачиш життя шкіл в Україні — це часто шок. У глядача за кордоном з’являється відчуття своєї привілейованості як частини європейської нації. Ми показали у фільмі звичайні речі, які в Україні стали розкішшю, і цілком можливо, це змусить людей цінувати свою рутинну буденність набагато більше.
Але в однієї з іноземних журналісток стався когнітивний дисонанс після перегляду «Стрічки часу» — вона запитала, чому це діти під час війни так гарно одягнені…
Так, у декого з глядачів з-за кордону стається когнітивний дисонанс. Часто вони очікують на фільм, в якому багато страху, сліз. А тут — абсолютно задоволені українські школярі, які чудово виглядають. Та й у викладачів яскравий манікюр, а у випускниць — чарівні сукні. Навіть онлайн, коли сидиш перед камерою, ти вдягнений красиво і мрієш про велике майбутнє. Тому збираєшся складати іспити, вступати до університету…
Згадую свої відчуття на початку широкомасштабного вторгнення. Якийсь час я перебувала на Київщині, а 8 березня повернулася додому. Бо вдома якось спокійніше. Я не була переселенкою, у мене був великий гардероб, і одягати могла що завгодно. Та з дня у день носила один і той самий сет одягу: чорне худі на волонтерку і спортивні штани. Мені не хотілося перевдягатись у щось інше — здавалося, це якийсь дуже тимчасовий проміжок часу, і цей одяг для нього теж має бути тимчасовим. Місяці через два відчула, що готова обрати щось інше: «О, все-таки життя продовжується…» Але те худі з того часу так і не змогла більше надягнути.
Метафора з одягом може видатися примітивною. Але це те, що очікували побачити від нас закордонні глядачі — наче ми всі поставили життя на стоп, і ВИЧІКУЄМО, коли ж нарешті прийде перемога, кінець війни. Коли все довкола горить і вибухає — людина в уявленні багатьох має «скласти лапки», поставити життя на паузу. Але життя не зупинити.
«Стрічка часу» — дуже імерсивна за сприйняттям, без звичних для документалістики інтерв’ю. Як ви до цього прийшли?
Досі багато хто думає, що документалістика покликана інформувати чи навчити чогось. А я не роблю поділу між ігровим і документальним кіно. Скоріше, документалістика приваблює мене як форма мистецького авторського висловлювання. Тож ми обрали споглядання, щоб не нав’язуватися глядачеві. Хотіли запросити людей відчути, що відбувається в українських школах.
Під час знімання ви шукали потрібний вам контекст: війна, вплетена в життя. А що робили, аби в кадр таки потрапили образи, які зачеплять?
У світі, який фіксує документалістика, незліченно багато образів. Він переповнений ними. Наприклад, героїня онлайн-випускного Ліза лиш за покликом серця надягла кулон з тризубом — ніхто зі знімальної групи їй би ніколи цього не запропонував. І те, як сильно заплутався ланцюжок прикраси, і як вони з мамою довго його розплутувала — частина реальності, яку ми просто, широко розплющивши очі, зафіксували. Для мене це потужний образ.
Або той самий горобець, якого ми незаплановано зустріли в школі в Очакові. Адже після знімальних днів ми з Сашею ще часто знімали статичні кадри шкіл, коридорів, класів — і покинутих, і робочих — щоб на монтажі мати вдосталь матеріалу. І ось ми побачили цю перелякану пташку, яка залетіла крізь шпарину розбитого вікна (верхня частина в школі була пошкоджена, і діти навчалися там лише в підвалі) і ніяк не могла знайти шлях назовні. Цей образ у правильному місці в монтажі, як мені здається, теж зіграв сильну роль. Тобто, найкращі образи в документалістиці все одно приходять зі світу. Ти не можеш їх запланувати. Ти лише можеш мізкувати, як з точки зору режисури краще розповісти ту чи ту історію.
Така дилема постала переді мною в чернігівській школі, де одна з частин школи повністю зруйнована, а інша — вціліла. У цілій частині діти навчаються, а зруйнована «законсервована». Велике питання: як показати і розказати це глядачеві, не беручи інтерв’ю в директора. І ми вирішили, що директор зробить «віртуальну екскурсію» школою для когось по Zoom — як він це зробив, знайомлячись зі мною. Було важливо, щоб це не було пряме звертання до камери — адже у фільмі ми вибрали формат, який максимально віддалений від класичного журналістського репортажу, коли людину ставлять перед камерою і вона стає «головою, що говорить».
Для того щоб розкрити історію кожного з героїв нашої стрічки, було потрібно, аби перед камерою людина була ще з кимось. І так у кожному епізоді.
Чи доводилося «доповнювати» реальність, форсувати ті чи ті моменти в зніманні, ставати режисером сцен?
Ми в жодному разі не збиралися «підроблювати» реальність, змушуючи людей «грати» поведінку — наприклад, імітуючи повітряну тривогу. Хоча вона в перший час знімання фільму була для нас «невидимим звіром», за яким ми полювали. І я вже дратувалась: як може бути фільм про освіту під час війни без повітряної тривоги, яка змушує всіх спускатись в укриття? А на шостий знімальний день почала переживати — тривоги не було ніде, де були ми. Але потім нам почало «щастити», і коли ми в Кам’янському знімали лінійку на 1 вересня — там залунала тривога просто під час свята. А в Києві її не було, хоча в нашої групи був варіант залишитись у столиці.
У вашому фільмі «Стоп-Земля» ви занурили глядача в підліткове дорослішання в умовах мирного часу. У «Стрічці часу» теж бачимо підлітків, але тепер акцент змістився з внутрішніх драм на фіксування зовнішніх обставин, які ламають, нищать. Та водночас загартовують і об’єднують. Катерино, як трансформувався ваш погляд на юність і дорослішання за ці роки?
Коли тільки почалося широкомасштабне вторгнення — двоє підлітків (років 17–18) на Оболоні намагалися голіруч зупинити танк. І ось мені хтось скинув скрин твіта: «Ось така весела історія. Це як сцена після титрів фільму «Стоп-Земля». Мовляв, ось що сталось із цими підлітками з кіно, — тепер вони зупиняють російські танки на півночі Києва. Таке от наче продовження. Ще згадую свої слова, які говорила часто під час промо «Стоп-Землі» — про те, що через 5–7 років скрізь лунатиме українська мова, музика в школах. Ми настільки хотіли, щоб це сталося, що навіть зняли фільм, у якому це так.
Широкомасштабна війна спонукала багатьох підлітків перейти на українську в побуті. Минуло понад три роки, і ми спостерігаємо, як маятник розгойдується в різні боки. Є відкати назад. Але під час знімання «Стрічки часу» в різних школах я для себе відзначила ось цю налаштованість дітей на патріотизм, на відчуття своєї країни, на розуміння ними причинно-наслідкових зв’язків. І це те, що значною мірою прищепили в школах — треба віддати належне вчителям і дирекціям.
За рік роботи над «Стрічкою часу» ми спостерігали дуже різні шкільні колективи. У деяких налаштовані говорити про життя у війні, рефлексувати. І тоді, як мені видалося, вся школа підхоплює такий настрій. Діти не закриваються, а, навпаки, стають ініціаторами благодійних ярмарків для ЗСУ, створюють винаходи, що допомагають відслідковувати повітряні тривоги. Наприклад, дівчина зі школи в Черкасах виграла конкурс МАН, створивши настільну карту, яка показує, в якій області зараз повітряна тривога. І все це народжується в осередку школи.
А траплялись і такі школи, в яких тема війни, навпаки, була наче захована. Бо адміністрація і вчителі вважали, що занурення в тему війни може ретравматизувати учнів, і свідомо уникали проговорення. Згадую, як в одній з таких шкіл ми знімали день народження хлопчика-першокласника (матеріал в основну версію стрічки не потрапив). У ніч перед знімальним днем стався жахливий ракетний обстріл Києва. Я очікувала, що хтось із дітей про це говоритиме на ранок. На перерві, наприклад. Але ніхто й словом не обмовився — ми наче потрапили на ізольований острівець. Цікаво було й інше. Діти по черзі вітали іменинника, і ніхто не побажав миру. Тема війни була поза реальністю цієї школи.
На противагу «мовчазній стратегії» є й інша, коли в школах на роковини вторгнення росії з вуст дітей звучать пісні зі словами «Проклинаю я тебе війна, я не хочу у людей стріляти», «Я не хочу бачити могили» — це те, що ми теж побачимо в «Стрічці часу». Чи свідомі дорослі, що такі речі можуть бути руйнівними для психіки дитини?
Ось тут хочу поділитись історією з власного досвіду. Коли я дивилася «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова вдома — це був надзвичайно важкий досвід. Потім я вирішила подивитися цей фільм ще раз, але вже з глядачами в кінозалі, і сталося катарсичне пережиття емоцій разом із великою кількістю людей.
Ми перебуваємо в постійному alert-стані, коли треба бути готовими до всього, бігти чи терміново щось вирішувати. Коли над нами зникне цей дамоклів меч — здоров’я може посипатись. У психіці глибоко законсервовані й затиснуті речі, які так чи інакше шукатимуть вихід. І такі спільноперегляди фільмів, як от стрічки Мстислава Чернова, допомагають виплескувати із себе застрягле, непрогорьоване.
Саме тому варто шукати золоту середину: і не приховувати дотичні до війни речі (можна робити вигляд, що все нормально, але як довго?), але й спеціально не «пушити» цю тему.
Війна йде обіруч зі смертю. Я із жахом чекала, коли у фільмі покажуть перші смерті (і чи покажуть?). Але ви спершу не показали, а розповіли про загиблу в школі Надію Миколаївну вустами одного з її колег. Як ви підійшли до теми висвітлення найболючішого?
У фільмі в кожному кадрі є, як я його називаю… привид. Це незриме відчуття небезпеки. І це фактично контекст, в якому відбуваються ті події, які ми показуємо на екрані. Цього «привида» добре видно в кілометражі, який показує, скільки до лінії фронту, — тієї позначки, де багато болю і смертей. У глядача виникає відчуття, що жоден з наших героїв не перебуває в безпеці. Навіть якщо це сцена, в якій усе гаразд, з першого погляду, і ми на деокупованій території, де загроза нібито минула. Або навіть якщо це екскурсія з лісником по лісництву, і ця територія навіть не була замінована — все одно за тобою чигає позаду ось це відчуття, що щось недобре відбувається чи станеться просто зараз. Тому мені подобається ще одне значення «Стрічки часу»: «Повністю накладений турнікет — це закрита стрічка часу». Є відрізок часу, в якому ми всі переживаємо досвід війни, і у всіх нас за потилицею — смертельна небезпека, де б ми не були.
Та ж повітряна тривога — як попередження, що ніхто не знає, чиє життя зараз може забрати ракета. Чи вона поцілить у твій будинок чи двір? Чи впаде десь за 500 метрів від тебе? Ми стали нацією фаталістів. І фільм, в якомусь сенсі, теж трішки про це. За кордоном я можу пожартувати: «Українці тепер стали більш смертними, ніж інші люди». Цікаво, що коли запитуєш у Google про ймовірність померти від ракети — вона все одно менша, ніж ризик смерті від ДТП. Але не залишає відчуття, що ти більш смертний, ніж людина, що проживає в Порту чи Афінах.
Люди в мирних країнах можуть проживати в ілюзії, що вони контролюють реальність. Вони можуть щось планувати і опираються на гуманістичне суспільство. Але ми теж були колись, як вони — не вірили, що з нами може статися найгірше. Бо ж хіба це можливо, якщо десь під боком у Європі працює адронний колайдер, який розганяє протони майже до світлової швидкості і всі інші побоюються, чи не зробить він часом чорну діру. Або люди запускають у космос телескоп, який шукатиме екзопланети та позаземне життя. А ти раптом опиняєшся в абсолютно архаїчній реальності війни, де добро бореться зі злом, що вже навіть у драматургії є «вчорашнім днем». Але до нас постукали: «Е ні, вам доведеться помирати або боротися за життя».
Тож монтуючи стрічку, ми завжди орієнтувалися на контекст, який про те, що глядача має вразити не те, що відбувається, а те, чого не відбувається. На цій тягучій тривозі й побудований саспенс нашої оповіді. Звісно, ми реагували на події, які відбувалися в період знімання. Ми одразу поїхали знімати «підземну школу» у Харкові, щойно та відкрилася. Або коли трапилася трагедія в Ромнах у серпні 2023 року (тоді внаслідок атаки безпілотника загинули четверо педагогів) — теж поїхали туди без вагань.
Як вашу знімальну групу сприймали на похороні?
Тоді до нас не було жодного кривого погляду. Усі розуміли, що світ має дізнатися про ці жахливі злочини, адже це та подія, яка не сталась би, якби війни не було. Усі люди, там присутні, немов підписують суспільний договір про те, що ми мусимо це показувати. Інакше за кордоном не зрозуміють, ЯК воно є насправді і що нам потрібно для нашої боротьби.
Якщо ми вже в цій темі — фотографи Ліберови публікують знімки поранених українців після нічних атак. Чи вважаєте етично допустимим документувати й показувати назагал найвразливіші стани людей?
Деякі знімки фотографів, які побачили світ після обстрілів, можна вирвати із загального контексту. Вони дозволяють наче під лупою роздивитися людське горе і трагедію.
Чому сцена похорону, про яку ми щойно говорили, все ж потрібна у «Стрічці часу»? Вона була навдивовижу схожа на… шкільну лінійку. І коли в тебе фільм про школу, в якому є багато шкільних лінійок — на 1 вересня, на 31 травня, та ще й випускний, де всі ошатно вдягнені і де багато квітів і лунає дзвоник, а потім ти бачиш сцену, організаційно схожу. Тільки там люди прощаються з учителем. Сподіваюсь, це справить на глядачів сильний вплив. Ні, ми не лякаємо тим, що сталося, не лякаємо понівеченим тілом людини. Найстрашніше можна передати й через образ. І ось для мене тут найстрашніше, що замість 1 вересня люди прийшли на похорони в такому вигляді, як мали прийти на свято знань — у вишиванках і з букетами. І що цей дзвоник лунає в останній раз для вчителя в цій школі з понад столітньою історією, яка пережила Другу світову, але яку разом із цими людьми знищили росіяни.
Є етична сторона, що стосується знімання горя. Для мене вона полягає в тому, щоб у жодному разі не завадити процесу і ніяк не втручатися в реальність, не перетягувати на себе увагу. Працювали дуже акуратно із ZOOM-об’єктивом, який дозволяв не наближатися до людей.
Проте я завжди виступатиму за те, щоб журналісти і фотографи фіксували найжорстокішу реальність. Хоча, можливо, і не все публікували в соцмережах, а спершу за можливості намагались отримати дозвіл від постраждалих чи родичів людей, які не вижили… Документалістам у жодному разі не можна забороняти працювати. Якщо ми хочемо, щоб наступні покоління пам’ятали цю війну під егідою «ніколи знову» — вони мусять пам’ятати ці кадри. По чому ще вони вивчатимуть цю війну? У підручниках будуть сухі факти й цифри. Але треба знати і те, як усе виглядало.
Ви якось казали, що вас багато що дивувало під час зйомок. А що і дивувало, і лякало, і давало надію водночас?
Що психіка дітей дуже гнучка. Вони дивовижно пристосовуються до того, що відбувається. Навіть коли стається найстрашніше — вони не почуваються жертвами, а просто проживають своє дитинство в таких умовах. І все рівно щасливі у своєму дитинстві, бо ж основне завдання дитини — бути веселою та доритливою. Це не те, що вони мені казали прямо, але це зчитувалось в їхньому ентузіазмі, включеності в гру і в спілкуванні. В їхньому сміхові навіть усередині укриттів.
Гадаю, ми почали фіксувати цю нову реальність, коли в дітей вже до неї виробилася певна звичка (знімали ми через рік після початку вторгнення). Шоковий стан трансформувався у «нову нормальність», де ти розумієш: іти в укриття — дуже звична справа. Діти частіше більше переживали під час повітряних тривог не за себе, а за батьків, які були на роботі.
Коли я говорю з реальними вчителями з тимчасово окупованих територій — вони просять: «Говоріть про нас, де тільки можна. Не втрачайте з нами зв’язок. Найгірше для нас — бути невидимками». У «Стрічці часу» не знайшлося ракурсу, який би зобразив навчання на ТОТ. Чому?
Я дуже довго думала, як відобразити тему навчання на тимчасово окупованих територіях. І в якийсь момент прийшла до усвідомлення, що якихось візуальних засобів для того, щоб показати цю тему, майже не існує. Бо, по-перше, ти не можеш показувати обличчя людей, які там живуть — лише тих, хто вже виїхав із зони окупації. Такі герої в нас були, але в їхніх життях на той момент уже почалася інша історія. І про свій досвід вони змогли б нам розказати хіба через класичне інтерв’ю, яке не було методом нашої стрічки. Я почала пошук інших способів, щоб надати контекст на ТОТ, але знову невдало. Бо навіть дзвінок до людини, яка перебуває в окупації, несе для неї смертельну небезпеку.
Історію не можна зняти, якщо не бути там і в той момент. Для мене було важливо знімати саме в «тут і тепер», не відтворюючи те, що вже сталося — лише спостерігати реальність як таку.
Цікаво, як справлялися діти з присутністю камери і з тим, що за ними постійно «піддивляються»?
Будь-яка камера видозмінює поведінку людини, звісно ж. Та все одно — у нашому випадку кардинальної зміни не було, як і «затискання». Навпаки, діти ставали… більш грайливими і відкритими. Прихованої зйомки в нас ніколи не було: камера в нас ве-е-еличезна, її неможливо приховати.
Траплялося, що діти, побачивши знімальну групу в школі, навіть самі починали «полювання» за нами: «А в наш клас ви прийдете? Ну прийдіть!» Коли знімали перерву в одній школі, одна дівчинка старанно намагалася потрапляти в кадр, проходячи перед камерою. У Черкасах завдяки ініціативі підлітків ми познайомилися з одними з героїв фільму — випускниками з 11-Д. Вони підійшли до нас: «Що ви тут робите?» — «Приїхали знімати посвяту ваших кадетів» — «Приходьте до нас на уроки, у нас от хімія буде». Ми погодились. Але хімія була дуже стримана (усміхається), усі діти й вчителька переживали. Я потім запитую: «Чому ж так?» — «Та ми ж гуманітарний клас, перелякалися, бо не так добре знаємо предмет». Але ми ще багато разів поверталися на зйомки до нашого 11-Д.
Я нарахувала в «Стрічці часу» понад 5 епізодів, у яких діти (та й дорослі з дітьми) спілкуються російською мовою. Цей болючий зріз говорить, що зростає ще одне зросійщене покоління.
В Україні досі багато молодих людей, які спілкуються російською. Але дуже багато й тих, хто свідомо перейшов на українську. Інколи мені не дає спокою думка, що путін міг м’яко виграти цю війну — без вторгнення — а просто захопити нас культурно.
І це дуже добре йому вдавалося останні 20 років.
А зараз, якщо трапляються випадки з публічним прослуховуванням російських пісень, суспільство реагує вкрай гостро. Це важливо. І це говорить про те, що та «м’яка» сила зросійщення через поглинання української культури російською вже ніколи не буде успішною. Це така зла іронія: якби він дійсно продовжував захоплювати зсередини владу, культурно працювати з молодим поколінням — імовірно, що ми б схилилися, не помітивши, розмили б свою ідентичність. Зараз у нас є шанс продовжувати життя як українська нація.
Із власного прикладу: вплив, якою мовою говорити, не йшов від моїх батьків. Вони зростали в радянські часи, їх навчали російською, а коли вони стали педагогами — викладали теж російською до певного моменту. Російська була «робочою» мовою нашої сім’ї. І ось стався 2004, перший Майдан, який я дуже добре пам’ятаю. Ми з моїми друзями в школі приймаємо свідоме рішення перейти на українську мову. Спершу — у листуваннях, а потім і вживу. Коли навчалась у Могилянці — у нас було дві «робочі» мови: українська і англійська. Потім був період, коли я навчалась у москві і повернулась у цей російськомовний простір, але коли повернулася додому й продовжила працювати в українському кіно — більше в ту російську сторону й не дивилася. Тому мова — особистий вибір кожної людини, яка потім його зробить.
Маю ще одне спостереження: наше молоде покоління чудово знає українську мову, але не завжди використовує. Може, лінується.
Все ж у мене зараз є велика надія, що наші діти, які ростуть у російськомовних сім’ях, згодом зроблять власний свідомий вибір. Ось така я оптимістка.
З того, що ви зрозуміли про українських учителів і дітей за рік зйомок — яке майбутнє в нашої української освіти?
Найперше, це майбутнє має статись. Коли ми тільки починали зйомки — я ще не була вагітною, але вже тоді мріяла про маля. І часто, коли ми знімали школи, вчителів — у мене такі дивні моменти траплялись, наче я це вже не тільки на себе «приміряю», порівнюючи з власним шкільним досвідом — а потенційно на те, що це могла бути школа чи викладач мого сина або доньки. Коли знімали в Черкасах — промайнуло в голові: «А може, переїхати в Черкаси? Ця гімназія неймовірна». Коли їздили в Харків — думала — «Все, буду їздити до Миколи в студію. Будемо займатись освітнім туризмом». Хоча моєму сину до школи ще цілих 7 років — я так хочу, щоб убереглися ці люди, студії. Щоб вони множилися та відкривалися нові. Хочу показати дитині всіх цих прекрасних людей.
Бо школа — це друга найважливіша річ після сім’ї. Це той осередок, у якому в тебе з’являються друзі, захоплення. У якому ти починаєш розуміти, що б ти хотів робити в цьому житті. І все залежить від особистості вчителя.
Катерино, ви не спочиваєте на лаврах Берлінале і вже працюєте над новим сценарієм ігрового фільму «Антонівка» — про переживання горя. Дія відбувається в майбутньому, у післявоєнному періоді України…
Так, це історія про те, а що буде, коли закінчиться війна.
«А що буде, коли закінчиться війна?» — я часто запитувала про це на кастингах, говорила про це з людьми. І в мене самої теж поступово змінюється відчуття відповіді на це питання.
До чого ви прийшли зараз, у 2025 році?
У плані того відчуття, «що буде?» Нічого не буде. І коли я говорю про це комусь за кордоном — вони дуже дивуються: «Як це — нічого не буде?» Пояснюю: ну ось, станеться кінець війни, і дай бог, це буде справедливий мир з покаранням для агресора, репараціями. Але шкода заподіяна, вона неокупна і величезна. Болю так багато, що нам його вистачить до кінця життя. Навіть коли війна закінчиться — для нас вона ніколи не закінчиться. Ці люди знову не розуміють: «Ну що ти маєш на увазі?»
Про те, що ми «святкуватимемо» перемогу, я закінчила думати на перших двох тижнях вторгнення. Що далі, то більше ти розумієш, що це «закорінений» досвід, який ми будемо рефлексувати все наше життя. Тому і ми мусимо зараз жити далі, незважаючи на все, що несе в наші життя війна. Діти і школа як інституція — один з дуже яскравих прикладів того, що нам треба вберегти і продовжувати розвивати. І це саме те, на що нам треба опиратися — бо це майбутнє.
Наше завдання — зробити щось, щоб діти не виїжджали з країни після завершення війни, щоб вони тут бачили майбутнє, продовжували тут навчатися й будувати громадянське суспільство.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media
