Фото до статті
- Автор
- Вікторія Кіхтенко
- 20 червня 2025, 14:14
- 39728
За перші три місяці повномасштабної війни близько 20 тисяч українців виявили готовність прийняти дитину в родину, зареєструвавшись у чатботі «Дитина не сама», повідомляють у Координаційному центрі з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Однак, здебільшого, вони були готові допомогти дитині тимчасово, а не стати її законними батьками. Протягом 2024 року в Україні було усиновлено 1273 дитини. Кількість дітей, які потребують усиновлення, залишається значною – понад 15 тисяч.
До місяця батьківства, The Village розповідає історію сім’ї, яка здійснила усиновлення дівчинки з аутоагресією і змогла відповісти на це любов’ю. До розповіді додаються роз’яснення від Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.
Словник: Прийняття дитини будь-якої статі в родину – це усиновлення. Ця термінологія є юридично коректною згідно з Сімейним кодексом.
Ольга Чернова
мама всиновленої Лії,
авторка блогу про усиновлення
Уже в 21 рік я розмірковувала, навіщо народжувати власну дитину, якщо у світі є дитина, якій я можу стати мамою. У 24 роки я усвідомила, що мрію колись когось усиновити. Ще через чотири роки, у 2019 році, я поділилася цим бажанням з чоловіком, і наші прагнення збіглися. Ми у шлюбі десять років, разом – вісімнадцять.
Однак, ми розуміли, що ще не готові до усиновлення ні фізично, ні морально, ні матеріально, і нам ще є над чим працювати. Також мені здавалося, що було б неправильно усиновлювати дитину, не маючи власного досвіду материнства. Тому ми з чоловіком спочатку хотіли мати свою дитину (але так і не наважилися).
Потім настала пандемія, а за нею – повномасштабна війна. Ми перебували під обстрілами в Харкові на п’ятий чи шостий день повномасштабного вторгнення й знали, що за 20 кілометрів від нас перебувають немовлята, які потребують підгузків та сумішей. Серце розривалося, бо я розуміла, що не можу приїхати туди й допомогти цим дітям чи хоча б одній. У мене тоді вперше в житті сталася панічна атака, кума дала мені сильні заспокійливі препарати.
Цей момент став ще одним підтвердженням правильності нашого рішення. Коли, як не під час повномасштабної війни, рятувати чиєсь життя? Адже, що б там не казали, люди всиновлюють дітей насамперед для себе, з певних егоїстичних міркувань. Ти прагнеш зробити своє життя кращим.
Рік тому ми з чоловіком переїхали до Чернівців і вже свідомо почали досліджувати це питання, шукаючи інформацію в інтернеті. Хоч як багато я не шукала, я не могла знайти жодного блогу про усиновлення дітей (на той час я ще не знала про діяльність Інни Мірошниченко).
Усиновлення – не єдиний спосіб інтегрувати дитину в родину
Усиновлення – це виключна форма виховання, за якої усиновлювачі стають батьками дитини назавжди (тобто дитину вже неможливо повернути біологічним батькам). Усиновлені син або донька мають такі самі права, як і біологічні діти.
Інші сімейні форми виховання можуть мати тимчасовий характер, тобто дитина за рішенням суду або органу опіки та піклування може бути повернена батькам, які подолали складні життєві обставини (спричинені, наприклад, безробіттям, домашнім насильством, проблемами зі здоров’ям).
Найпоширенішою серед таких сімейних форм виховання є опіка чи піклування. Її обирають у випадках, коли дитину приймає на виховання хтось із близьких родичів: бабуся чи дідусь, тітка чи дядько, брат чи сестра, хрещені батьки тощо. Опіку встановлюють над дітьми до 14 років, піклування – після досягнення 14-річного віку.
Також існують прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Як і опіка, ці сімейні форми виховання можуть бути тимчасовими. Прийомні батьки, або батьки-вихователі, створюють прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу. Прийомні сім’ї можуть виховувати від однієї до чотирьох дитини, а ДБСТ – від п’яти дітей, але не більше десяти, включно з рідними дітьми. В обох випадках прийомні батьки отримують фінансову допомогу від держави.
Також є патронатні вихователі, яких зараз в Україні 500. Вони приймають дитину на період від трьох до шести місяців (або довше під час воєнного стану), поки біологічні батьки долають певні життєві труднощі.
Крім того, для тих, хто не готовий стати сім’єю для дитини, існує можливість стати наставником. Це роль старшого друга, який допомагає дитині в соціальній та психологічній адаптації, а також готує її до самостійного життя.
Детальніше про сімейні форми виховання можна дізнатися за посиланням.
Про збір документів для усиновлення
Наша донька народилася передчасно, на восьмому місяці вагітності. Процес її усиновлення тривав також вісім місяців.
Хоч би як ти намагався зробити щось онлайн, тобі радять звертатися до Служби у справах дітей (міста чи району). І ми туди пішли, страшенно хвилюючись, м’яко кажучи. Чоловік відпросився з роботи, але ми просто «поцілували» двері. Виявилося, що потрібно було записуватися на конкретні години, тому ми зробили це і чекали ще тиждень чи два.
Далі розпочався процес збору документів (їхній перелік можна знайти тут). Найдовше ми чекали на довідку про несудимість для чоловіка. Існують повна та неповна довідки, очікування на кожну з них триває від 10 до 30 робочих днів. Поки ми чекали на неповну довідку, зрозуміли, що потрібно було подаватися на іншу, а скасувати вже було неможливо. Тож зрештою довелося чекати ще п’ять тижнів. Паралельно проходили обстеження у різних лікарів.
Також до нас мали прийти представники для перевірки житлових умов. Очікування може тривати як місяць, так і два, бо ті, хто має проводити перевірку, іноді просто не встигають раніше. Ми були готові прийняти двох дітей, але змогли взяти лише одну, бо у нас двокімнатна квартира.
Усиновити дитину можуть не лише ті, хто володіє власним житлом. Воно може бути і орендованим, але в такому разі необхідно додати копію документа, що підтверджує право користування цим житлом. Також дитину можна всиновити, проживаючи в однокімнатній квартирі або навіть у кімнаті гуртожитку; головна вимога – наявність окремого спального місця для дитини, а також простору для виконання домашніх завдань та дозвілля. Крім того, усиновити дитину може не тільки подружня пара, а й особа, яка не перебуває у шлюбі.
Курси для потенційних усиновлювачів
Збір документів тривав упродовж усього літа. Коли все було зібрано, ми подали заяву до Служби у справах дітей. Далі ми записалися в чергу на курси для кандидатів в усиновлювачі й чекали ще два місяці. Курси були справді чудовими, тривали сім робочих днів. Ми з чоловіком були готові вбирати всю інформацію, як губки, боялися щось пропустити.
Коли прийшла наша група, педагоги одразу нас попередили: «Наше завдання – вас налякати, щоб ви повністю усвідомили всю відповідальність і труднощі. Якщо ви відчуваєте, що не готові, то можете встати й піти. Не варто вдавати, що вам це цікаво».
Було багато практичних вправ, реальних історій сімей. Додатково раджу переглянути фільми «Лев», «Родина за хвилину» та документальний фільм «Джон». Останній розповідає про експеримент, коли дитину зі звичайної сім’ї залишили в дитячому будинку на дев’ять днів. За кілька днів вона кардинально змінилася.
Після завершення курсів видають сертифікати, які необхідно знову подати до Служби у справах дітей. Лише після цього можна розпочинати пошук дитини. Також вас мають внести до бази кандидатів в усиновлювачі. Нам видали документи, ми їх відсканували, але нас не внесли до бази. А якщо нас немає в базі, нам можуть відмовити в пошуку дитини.
До недавнього часу на курсах для кандидатів в усиновлювачі надавалися рекомендації щодо віку та кількості дітей, яких конкретні кандидати можуть прийняти в родину. Ці рекомендації базувалися, зокрема, на результатах навчання майбутніх усиновлювачів, висновках психолога, умовах проживання. Зараз цю норму скасовано. Кандидати в усиновлювачі можуть ознайомитися з інформацією про дітей, які перебувають на обліку, і обрати, з якою дитиною чи групою дітей вони хотіли б познайомитися. Дитина чи діти також повинні виявити бажання жити з цими дорослими, тобто згода має бути взаємною.
Пошук дитини
Далі я почала телефонувати до служб у справах дітей інших районів та областей. Хотілося б, щоб на всіх сайтах були актуальні номери телефонів Служб у справах дітей, бо ми дізнавалися їх на гарячих лініях. Інколи я запитувала про анкети 20–30 дітей щодня, яких ми з чоловіком знаходили на сайті Мінсоцполітики. Ми отримували суцільні відмови.
Тому через кілька тижнів я почала запитувати про дітей, яких ще немає на сайті Мінсоцполітики, оскільки вони потрапляють туди не одразу. Багато хто відповідав, що таких немає, або якщо й є, то вже є черга з кандидатів. І лише одна жінка повідомила мені, що є кілька діток.
Нам сподобалася дівчинка 10 років, але ми ще не встигли вжити жодних заходів, як дізналися, що кілька людей уже подали заяви на знайомство з нею. Ми були засмучені. Але наступного дня мені знову зателефонувала ця жінка, переплутавши мене з іншою особою. Вона сказала: «Щойно шості кандидати в усиновлювачі відмовилися від однієї чотирирічної дівчинки». Це була Лія, яка згодом стала нашою донькою.
Лія в дитячому будинку
Чому дітей на усиновлення нібито немає?
Запити кандидатів в усиновлювачі та потреби реальних дітей часто не збігаються. Тому пошук дитини – один із найскладніших етапів в усиновленні.
Черги з кандидатів в усиновлювачі існують у всіх регіонах. Кожна служба у справах дітей надає пріоритет кандидатам зі своєї області. Тому кандидатам з інших областей інформацію про дитину надають лише тоді, коли дитину не вдалося влаштувати в сім’ю в межах області її проживання.
Також не всі діти перебувають в інституційних закладах, деякі живуть у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Вони звикають до своїх прийомних батьків, називають їх мамою й татом. Тому кандидати в усиновлювачі шукають собі дитину з установи, а не з сім’ї.
Крім того, кандидати найчастіше прагнуть усиновити одну чи двох дітей молодшого віку, без проблем зі здоров’ям. А в закладах проживають переважно діти старшого віку або великі групи братів і сестер, діти з інвалідністю чи серйозними порушеннями розвитку.
Знайомство
Коли я вперше прийшла на зустріч із дитиною, вихователька сказала: «Іди до мами». Мене це ніби вразило струмом. Не можна називати дитині “мама”: якщо щось піде не так, це може зруйнувати її маленькі очікування та мрії. Поки ви не оформили документи й немає впевненості, що завтра заберете дитину, краще сказати: «Привіт, я хочу познайомитися, погратися, приїхала до тебе в гості».
Лія в дитячому будинку
Також співробітники дитячого будинку почали розповідати нам про всі діагнози, казали, що її біологічна мати була психічно нездорова, і це може передатися. Малу навіть хотіли помістити в психіатричну лікарню для встановлення діагнозу, оскільки вона виявляла ознаки аутоагресії [агресії до себе] та істерила. Ми вирішили звернутися до незалежних лікарів, і всі вони підтвердили, що це абсолютно нормальна дитина, яка просто потребує сім’ї. І за кілька днів ми наважилися подати заяву на усиновлення. Ми змогли забрати доньку додому ще до рішення суду, отримавши документи про тимчасове влаштування.
До травня 2025 року (до ухвалення відповідної постанови Кабміну) дитина мала б залишатися в інституційному закладі, поки суд розглядав справу про усиновлення. Іноді це очікування затягувалося на місяці.
Проте, усиновлювачі не зобов’язані забирати дитину в родину до рішення суду – це їхнє право, але не обов’язок. Щоб забрати дитину раніше, потрібно звернутися до органу опіки та піклування за місцем перебування дитини. Рішення має бути прийняте протягом десяти робочих днів.
Як змінилася дитина за пів року
Перші три місяці ми повністю обмежили контакти із зовнішнім світом, як це радили на курсах. З Лією були лише я та чоловік; лише кілька разів приїздив дідусь, але Лія бачила його ще в дитячому будинку.
Я вважаю, що адаптація вже повністю завершилася як для нас, так і для дитини. Якщо в перші три місяці ми не знали, чого від неї очікувати, то зараз Лія стає більш передбачуваною. Зараз, після періоду складної адаптації, повертається відчуття ейфорії, яке вперше з’явилося тоді, коли ми вже подали документи на усиновлення. Коли я їхала в дитячий будинок за 30 кілометрів від Чернівців, я сказала подрузі, що відчуваю щось схоже на закоханість. У житті з’явилися нові сенси.
За пів року, відколи Лія з нами, у неї минула аутоагресія, бо ми з чоловіком постійно повторювали, що шкодити собі не можна. Також минула агресія щодо мене – раніше вона постійно штрикала мене пальцем або била.
Зникли постійні істерики. Іноді трапляються «істерики за домовленістю»: якщо я бачу, що донька почувається пригніченою, починає нити, то дозволяю їй це робити, жалію та обіймаю. Також вже немає проблем зі сном та звички постійно смоктати руку.
Ми з чоловіком ще не зверталися до психологів і психотерапевтів, але, можливо, звернемося в майбутньому й будемо проходити сімейну терапію всі разом. Донька зараз працює з нейропсихологом та логопедом. Нейропсихолог допоміг нам подолати гіперчутливість. Лія не відчувала своє тіло належним чином, постійно падала на рівному місці. Спочатку вона не могла навіть доторкнутися до гречки чи борошна, просто штрикала пальчиком і верещала. Вона не розуміла, що це таке. Зараз вона вже бігає босоніж по траві й навіть не помічає колючий килимок біля входу в будинок, хоча ще місяць чи півтора тому вона б кричала.
Крім того, раніше донька була дуже мовчазною, а тепер стала дуже балакучою. Вона навчилася щиро сміятися, навіть намагається жартувати. Ще вона не вміла гратися, не розуміла, як це робити, лише ганяла голубів. Зараз Лія вже знає, як поводитися на дитячому майданчику. Здавалося б, це прості речі, але так радісно бачити, що дитина починає бути дитиною.
Дитячий садок
Після трьох місяців адаптації вдома ми почали водити Лію до дитячого садка. Це державний садок – група невелика й дуже затишна, усього 13 дітей, і відвідують його не всі.
Донька йшла туди з радістю, але потім вихователька розповідала, що вона падала на підлогу й верещала, відмовлялася їсти та вдягатися, тобто відчувала дискомфорт і виражала його звичним для себе способом. Можливо, дитячий садок нагадував їй дитячий будинок. А можливо, їй просто стало некомфортно, бо вона ще не наситилася часом з татом і з мамою.
Крім того, ми з чоловіком помітили «відкат»: коли донька поверталася з садочка, вона могла щось забувати. Тому ми вирішили, що поки що вона не буде відвідувати дитсадок.
Мама й тато
Після перебування в дитячому будинку Лія не розуміла, що не всі жінки – це мами, а чоловіки – тата. Довелося докласти багато зусиль, щоб пояснити, що мама і тато можуть бути лише одні. Зараз Лія не усвідомлює, що в неї не було мами й тата, і вважає, що завжди жила з нами.
Розповісти їй про те, що вона усиновлена, ми в майбутньому плануємо за допомогою фільмів, наприклад, «Кучерявка Сью» або «Двоє: я і моя тінь». Після перегляду можна підвести до думки, що такі історії трапляються і в реальному житті. Звісно, Лія може зацікавитися цим питанням раніше й запитати нас про це сама. Але поки що ми не акцентуємо на цьому увагу.
Ми також змінили дитині ім’я, прізвище, по батькові та місце народження. Так радять робити всі – і Служба у справах дітей, і юрист, і на курсах для кандидатів в усиновлювачі. Це можна назвати «спаленням мостів», так дитині буде безпечніше: ми не знаємо, як складеться життя і які будуть наміри в її біологічних батьків. Якщо колись Лія захоче їх знайти, я їй допоможу. Але я не буду допомагати їм шукати її: покинути дитину – це був їхній вибір. Тепер ця дитина – моя сім’я, і я її люблю.
Реакція оточення
Ніхто з моїх знайомих і родичів ніколи не усиновлював дітей. Про свій намір усиновити дитину ми з чоловіком повідомили друзям ще у 2020 році. Друзі були шоковані, але зрозуміли. Сказали, що підтримуватимуть нас, якщо буде потрібна допомога. Звісно, були й ті, хто не розумів, навіщо нам це.
Батькам ми розповіли набагато пізніше. Усі, крім мого тата, були категорично проти. «Що ви робите, це ж чужа дитина. А гени? А якщо батьки були наркоманами й алкоголіками?» Це найпоширеніший стереотип – гени беруть своє. Але я повторювала й буду повторювати (це нам пояснювали й на курсах для кандидатів в усиновлювачі), що гени – це лише 10%. Вони можуть впливати на схильність дитини до певних захворювань і риси зовнішності (лише схильність, а не самі хвороби).
Ми з чоловіком не схильні до залежностей, хоча його батько зловживав алкоголем, а мій тато понад 20 років вживав наркотики. Попри це, він єдина людина, яка мене підтримала. Моя мама була шокована, коли ми разом поїхали на зустріч із дитиною, вона побачила її істерики. Наступний ранок почався зі слів: «Може, ви ще подумаєте?» І свекруха нам теж дуже довго так говорила, навіть коли ми вже забрали нашу дитину додому. Ми з чоловіком дослухалися лише до власних думок та відчуттів і знали, що робимо все правильно. Зараз усі родичі обожнюють нашу дитину, підтримують порадами та подарунками.
Ми також запитали у психологині, які найпоширеніші страхи та помилки під час усиновлення дитини.