«Вона»: три історії родин морських піхотинців у документальній кінострічці Тетяни Станєвої 17.04.2026 10:04 Укрінформ Як протягом чотирьох років дружини воїнів очікують, займаються волонтерством, ростять дітей і стикаються з втратами
Нещодавно у Києві пройшов закритий показ документальної кінокартини «Вона» режисера Тетяни Станєвої. Перед офіційним виходом в Україні його вже представили у Болграді, що в Одеській області, оскільки це оповідь про жінок, котрі там жили на початку широкомасштабної російсько-української війни, і про їхніх чоловіків – морських піхотинців з військової частини, яка базується в українській Бессарабії.
Місцем офіційної всесвітньої презентації кінострічки цього року 25 лютого стала столиця Болгарії – Софія, адже вона розповідає, зокрема, про українських болгар. Також кінофільм, який ще називають хронікою дружин військовослужбовців ЗСУ, показали в Пловдиві.
До Києва завітали майже всі провідні герої та героїні фільму, який демонструє зв’язок тилового життя і служби українських оборонців, що чинять опір російській агресії. Тож Укрінформ переглянув документальну стрічку «Вона» та поспілкувався з військовими та їхніми дружинами, щоб глибше зануритися у процес зйомок і моменти, які залишаються за кадром.
АКЦЕНТ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ВОЇНІВ
Режисерка Тетяна Станєва на київському показі
За понад чотири роки професійно створено десятки документальних кінофільмів про широкомасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова
(отримав нагороду «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм») і цього ж постановника «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо і Слави Леонтьєва; цикл фільмів про творчих особистостей «Культура vs війна», ініційований об’єднанням «Дивись українське!»; «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського та багато інших.
Кінострічка «Вона» Тетяни Станєвої серед усіх виділяється тематикою – тим, що зосереджує увагу на житті жінок та членів сімей українських захисників, поки чоловіки роками боронять країну від ворожої агресії. А ще це фільм-спостереження за персонажами протягом декількох років.
«Майже чотири роки я слідкувала за цією історією. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх сімей; нас усіх – до рідної землі. Про любов, яка долає страх і заохочує боротися; яка примушує чекати і згуртовує нас усіх у допомозі армії», – коментує режисерка фільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка та організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», який зародився в українській Бессарабії і тісно об’єднав Україну та Болгарію.
Весілля Костянтина Карагеза з Христиною, 2022 р. Праворуч Олена і Дмитро Лисаки
Документальний фільм «Вона» змальовує життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак та Ніни Биковської. Їх єднає те, що вони стали супутницями життя військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Отже, разом переживають за оборонців, займаються волонтерством, долають психологічні труднощі та травми.
Насправді у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі висловлюють співчуття гагаузці Христині Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, вихідця з села Залізничне Болградського району. Автори кінострічки, зокрема, висвітлюють гуманітарну ініціативу «Буджак реліф», яка була започаткована в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» для посилення гуманітарної підтримки південного регіону.
Знімальна команда фільму у Болграді: оператор-постановник Ян Лелюк, режисерка Тетяна Станєва, оператор і фотограф Олександр Барон, звукорежисер Едуард Слободянюк
«Я особисто щиро тішуся, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти є у кадрі та в архіві нашої війни. В історичній пам’яті нашої держави є звитяги, супротив і боротьба мого Південного краю», – підкреслює режисерка й додає, що фільм створено за підтримки Міністерства культури України.
Кожна з понад тисячі п’ятиста діб повномасштабного опору агресії РФ із безпрецедентним героїзмом українців різних етнічних груп та дуже болісними втратами нерідко наповнені, на жаль, і нерозуміннями між тими, хто постійно перебуває на передовій, і деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва висловлює сподівання, що кінооповідь «Вона» зменшуватиме розрив відчуження між військовими та цивільними.
Досвід тих і інших надзвичайно різний, проте кожен живе у війні. І головне – порозумітися, відчути стан того, хто поруч або на відстані. Оскільки за відносним тиловим спокоєм, у порівнянні з гарячими точками фронту, може приховуватися чиясь болюча раптово перервана вагітність чи нервове перенапруження, яке неможливо подолати без допомоги медиків і транквілізаторів.
«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА
Режисерка Тетяна Станєва і оператор із Дніпра Іван Понамарьов на Покровському напрямку, 2025 р.
У кадрах документальної стрічки «Вона» – переважно цивільне життя. Миттєвості фіксували декілька років поспіль з літа 2022-го: спочатку у Болграді, де всіх героїнь застала повномасштабна російсько-українська війна, а згодом – у Житомирі, куди деяких героїв кінооповіді закинула доля.
Прохання документалістів знімати військових 88 окремого батальйону морської піхоти задовольнили не одразу. Проте режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована та наполеглива у своєму прагненні реалізувати задум, тому дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.
Олена Лисак і Тетяна Станєва
Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка зараз перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Молодшому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тата», зараз – понад півтора року. Старший вже відвідує другий клас, а на початку фільму глядачі бачать його ще в дошкільному віці.
«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. – Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом насолоджуватимемося спілкуванням з нашими дітьми».
Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, який ми переглядаємо, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я переживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7 % нашого реального життя, нашого болю і радості».
Олена дякує долі, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, отже, родина мала можливість побути разом. Коли Дмитро на службі, якомога частіше намагаються спілкуватися через відеозв’язок – щоб хоч у такий спосіб тата-військового бачили сини.
Олена і Дмитро Лисаки на київському показі
«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже складно. Навіть коли нібито остаточно вже до цього звикла, – однак, настає момент, коли переслідують думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”».
За ці роки у житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали на доньку. Це була тяжка втрата», – говорить дружина захисника.
В один голос Олена з чоловіком кажуть: «Наш батальйон – це наша сім’я. Разом з дітьми, з дружинами відзначаємо свята зазвичай».
Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документальної стрічки «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за вдачею йому більше подобається бути поза кадром) розповідає, що кінофільм дає йому можливість побачити молодшого сина в періоді, який він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.
НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ
Тетяна Станєва, Сергій Биковський і його дружина Ніна
«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Оскільки там є дуже багато специфічних моментів», – зазначає інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.
Наприклад, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується у новенькій формі. У перші місяці широкомасштабної російсько-української війни знайти таку було майже неможливо. Проте зусиллями всього батальйону її доставили нареченому. Він був дуже щасливий.
Костянтин Карагез із своєю другою половиною – Христиною – в центрі
На превеликий жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, який пройшов військове навчання в Грузії, загинув внаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака і Сергія Биковського повномасштабна війна почалася у Вугледарі в Донецькій області.
Хтось не звертає уваги на цивільне авто на задньому плані в кадрі фільму «Вона», коли оператор працював у 88 окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передовій, а на другій лінії оборони.
«Наші хлопці емоції не демонструють. І достукатися до них дуже важко, – розповідає Сергій Биковський. – На безглузді думки у морських піхотинців немає часу, тому що постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».
Воєнний психолог Сергій Биковський
Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах з 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу у Збройних силах України. Прослужив 14 років за цією спеціальністю. Через скорочення звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.
Бійці 88 окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару та в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.
Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як слід поводитися зі зброєю і ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу. «Я гадки не мав, що цей мій інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –
З щойно мобілізованих чоловіків, які потрапили до нас від ТЦК, мені й іншим командирам потрібно було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» увійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; проте ті, що доходять до кінця, воюють як леви!».
ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ
Подружжя Биковських
Ніна Биковська за фахом вчитель початкових класів, нині працює в дитячому садку. Маючи чоловіка-військового, також свого часу прослужила вісім з половиною років, отже, старший сержант. «Тобто я знаю докладно військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – каже співрозмовниця.
Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вже 25 лютого 2022 року зробила перший допис у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали».
Дружина морського піхотинця Олександра Атанасова Ольга (ліворуч) із сином
Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський закритий показ приїхала із сином. Вони, як і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх удома в мирному житті.
Документувати події під час війни потрібно щодня, вважає режисерка документальної стрічки «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато згаяли, і гадки не маю, як надолужувати. Але треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія завершиться швидко. Але не так сталося, як гадалося».
Глядацька зала після перегляду фільму «Вона» в Києві
За період від початку зйомок кінострічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року у героїнь – дружин українських захисників – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла здійснити свою мрію, не дочекавшись Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоч її життя з боку видається відносно стабільним. Місто Болград нині поєднує цих жінок спогадами, місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Дениса Сивенка та Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»
Культура фільм Війна з Росією