В Україні зараз понад три мільйони людей з інвалідністю. Багато з них отримали травми внаслідок війни. Серед них — і ветерани, і цивільні, які постраждали від обстрілів. Нам важливо гідно ставитися до цих людей і навчати цього наших дітей. Про те, як говорити з дітьми про інвалідність, реагувати на їхню допитливість та підіймати з ними чутливі теми, розповідає Наталія Пархитько, заступниця керівника громадської організації «Доступно.UA».
Чому важливо говорити з дітьми про інвалідність
Для того щоб змінювати в нашому суспільстві ставлення до людей з інвалідністю, у тому числі ветеранів, потрібно починати з наших дітей. Адже вони і є рушієм змін. Для цього потрібно покращувати обізнаність наших дітей у темі інвалідності. Бо що старшою стає людина, то важче змінити її світогляд.
Варто задовольняти дитячу цікавість. І не важливо, чи це стосується людей з інвалідністю, чи історії. Наприклад, діти повинні розуміти світ, що їх оточує. А коли ми приймаємо людей з інвалідністю, знаємо, як взаємодіяти з ними, то це про ментальну доступність. Тому що нашим ветеранам, які повертаються з фронту з інвалідністю, потрібна не лише архітектурна доступність, а й прийняття. Це стосується і цивільних людей, які постраждали від війни.
Навіть якщо певний заклад не є поки що доступним архітектурно для людей з інвалідністю, але там відкриті люди, які готові допомогти, це вже дуже важливо. Психологічний аспект також цінний для наших ветеранів з інвалідністю. Щоб їх не ігнорували, не показували на них пальцем чи щось таке. І починати прищеплювати суспільству це ставлення з повагою потрібно саме з дітей.
Читайте також:
Не інвалід, не аутист і не сліпий:
комунікуємо про інклюзію правильно
Говоріть чесно
Якщо дитина на вулиці бачить людину з інвалідністю та запитує про неї, відповідайте як є. Якщо це людина у формі і з протезом, наприклад, ви можете пояснити, що це наш захисник чи захисниця. Що ця людина ціною власного здоров’я боронила нашу країну, тому втратила кінцівку.
Якщо ж людина в цивільному одязі, ви можете лише припустити. Але не бійтеся називати свої варіанти: можливо, людина отримала травму внаслідок війни чи іншим шляхом. І тому їй потрібен протез чи крісло колісне.
Не починайте такі розмови, коли це недоречно. Не варто організовувати просвітницькі бесіди з дітьми та читати їм лекції. Найкраще робити це в контексті побаченого. Пояснити про пандус або позначки для людей з порушеннями зору варто тоді, коли ви зіткнулись із цим.
Якось ми з дітьми були у Франції на пляжі для людей з інвалідністю. Там юна дівчина гучно кричала, плескаючись у морі. Діти запитали, чому вона так робить. І я пояснила, що, мабуть, так ця дівчина радіє хвилям. Ми проявляємо свою радість по-своєму, а вона інакше. І в цьому немає нічого поганого.
Так само можна робити і щодо людей з інвалідністю, яких ви зустрічаєте на вулицях вашого міста. Не ігноруйте запитання, а пояснюйте дітям те, що вони бачать. Розповідайте, що не завжди інвалідність можна отримати на війні, іноді це наслідок хвороб чи побутових травм.
Читайте також:
7 запитань, які ніколи не варто ставити людині з інвалідністю
Більше обізнаності — менше емоцій
Звісно, важливо враховувати вік дітей, коли говорите з ними про людей з інвалідністю. Добирайте зрозумілі для них слова та пояснюйте логічно, спокійно. Найчастіше діти лякаються розповідей про травми ветеранів тоді, коли батьки самі надто емоційно на це реагують. Якщо помічаєте, що такі розповіді викликають у вас бурхливі емоції, спершу самі більше дізнавайтеся та читайте про інвалідність.
У такі моменти важливо вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки. Наприклад, ви з дитиною побачили відео з постраждалою людиною. Зупиніть і поясніть, чому так сталося. Що росіяни обстріляли місто, тому людина втратила свої кінцівки. Але, знову ж таки, без зайвих емоцій і жалості до цієї людини. Говоріть спокійним розважливим тоном.
Я також проти вживання різних евфемізмів. Не потрібно вигадувати те, чого не було. Я чула жахливі речі, коли батьки говорили дитині, що «у чоловіка хтось забрав ногу, але йому не було боляче». Якщо дитину лякає побачене, заспокойте її, але зробіть це чесно. Скажіть, що лікарі цю людину знеболили і надали всю необхідну допомогу. І тепер вона живе, наприклад, із протезом та може пересуватися містом так, як і ми.
Найчастіше батьки передають негатив або вигадують якісь неправдиві історії тоді, коли самі не обізнані в ситуації. Тому знову наголошу на тому, що спершу потрібно дізнатися самому, а тоді пояснювати дитині.
Читайте також:
Люди з інвалідністю: правила комунікації
Найкраще джерело інформації для дитини — однолітки
Моя донька навчалася в дошкільній групі з дівчинкою з особливими освітніми потребами. І вона не розуміла, чому ця дитина у свої п’ять років поводиться зовсім інакше, не вміє читати, грати в деякі ігри й багато чого іншого.
Донька запитала в мене, чому це так. І я пояснила, що те, що ця дівчинка чогось не вміє, не означає, що вона погана людина. Просто вона відрізняється від інших діток у групі, має інвалідність і свої потреби. Її можна також запрошувати гратися, просто вибирати ті ігри, які їй під силу.
Наступного дня донька вже розповіла своїм подругам про те, що дізналася вдома від мене. І вони почали гратися разом із цією дівчинкою, допомагати їй і приймати так само, як інших дітей у групі.
Також була ситуація, коли моя донька побачила фото людини з протезом і запитала в мене, чи можуть ці люди бігати. Я запропонувала разом знайти таке відео та подивитись його. І вона також потім розповідала про протези своїм подругам і показувала їм це відео.
Тут важливо розуміти, що діти, особливо молодшого віку, часто повторюють формулювання батьків. Тож варто звернути увагу, щоб вони були спокійними та позитивними. Такими, щоб дитина могла їх поширити у своїй школі чи садочку.
Якщо я поясню своїм дітям, чому конкретний пандус незручний, вони за нагоди розкажуть це своїм друзям. А ті — своїм. І цінна інформація пошириться. Це справді працює.
Читайте також:
18 фраз жестовою мовою для кожного з нас
Дозволяйте взаємодіяти
Буває так, що дитина хоче підійти до людини з інвалідністю, поцікавитися чимось. Якщо ви бачите, що ситуація доречна, дозвольте їй це зробити. Але нагадайте, що спершу дитина має запитати, чи ця людина готова поспілкуватися. І це нормально, якщо людина з інвалідністю не захоче розповідати про свою травму чи дозволити торкнутися протеза.
Те саме стосується і допомоги. Якщо дитина хоче допомогти людині з інвалідністю, то спершу має запитати, чи ця допомога їй потрібна. Якщо ж ні — побажати гарного дня і піти далі.
Діти бувають досить прямолінійними, тому варто стежити за тим, які слова вони добирають та як поводяться. І якщо дитина порушила особисті кордони, можна перепросити. Не варто закривати дитині рота, сварити або казати «Не дивись». А лише спокійно пояснити їй, що було не так.
У мене була ситуація, коли син вжив недоречне слово. Він прийшов додому із цукерками, і я запитала, звідки вони. Син пояснив, що допоміг чоловіку з ціпком, а той віддячив йому. Він повторив слова чоловіка «Дякую тобі, допоміг інваліду». У мене аж усе похололо всередині від цього слова. Але я спершу похвалила сина за те, що він проявив доброту до людини. А потім вже домовилася з ним, що надалі він казатиме «людина з інвалідністю».
Варто пояснити дитині, що сама людина може називати себе як завгодно, але ми повинні вживати коректні слова. Я проти формулювань «сонячні діти» чи «діти дощу». Тому навчаю своїх дітей говорити «дитина з аутизмом» й інших формулювань у такому ключі.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media
