Знайомтеся, вчителі-супергерої з ТОП-10 Global Teacher Prize Ukraine
Місто Кам’янське Дніпропетровської області, школа № 35
Вчитель початкових класів
Носить в собі велике серце і віру в кожну дитину, співає, танцює та навчається разом зі своїми учнями
Стихія: 🎵
- Любов до дітей
- Бачить кожну дитину як окремий світ, до якого треба підібрати свій ключик
- Не соромиться бути кумедним і смішити дітей
- Пишається, що діти його не бояться — завжди має час і енергію для обіймашок
Кожній дитині показую її кращий бік. Пригадую себе у школі: будь-яка помилка для мене означала кінець світу. Коли сам став вчителем, вирішив, що мої учні мають спокійно ставитися до помилок: я їх не критикую, не сварю, просто показую правильніший варіант. Справжнім випробуванням моїх суперсил став хлопчик Сашко. У нього непроста життєва історія — його більше виховує вулиця, а не сім’я. Проблеми почалися від самого початку — він зовсім не хотів навчатися, його нічого не цікавило. Я намагався гратися з ним, розмовляти — жодної віддачі. Він поводився як справжній розбишака — міг і штовхнути, і грубі слова сказати однокласникам. Я зробив велику помилку — посадив його на останню парту.
Тоді одного дня мені спала на думку ідея: я позичив у колег одинарну парту, поставив її біля свого столу і посадив Сашка за неї і сказав, що відтепер він — мій помічник. Я побачив, наче пташка розправила крила: він узявся працювати — так, не одразу виходило, але принаймні він узяв ручку до рук і почав писати, почав намагатися читати по складах, перестав опускати очі, коли до нього зверталися. Зараз він має бажання вчитися — це для мене велике досягнення. Так, він і далі часом кидається поганими словами, але я знаю, що в душі він хороша людина, і я далі допомагаю йому розвивати його кращі сторони, його власні суперсили. Навіть на карантині, коли бачив мене десь у магазині чи на вулиці, біг обійматися — це зачіпає до глибини душі.
Я іду до дітей як друг. Пам’ятаю своє шкільне життя: багато вчителів наче одягали не себе корону: я — вчитель, мене треба поважати, я тут головний, а ви — ніхто. Мене це пригнічувало і ображало. Я вирішив, що ніколи не дозволю собі такої зверхності до дітей.
Діти мене не бояться: щось роблю на перерві, вони підходять і вішаються на шию. Я розумію, що їм це потрібно, тому у мене завжди є сили для обіймашок. А ще мо учні люблять сказати: «Андрію Вікторовичу, привіт!» Між нами немає бар’єра: підходять розповісти про свої закоханості і просять пораду, що краще подарувати тому хлопчику чи дівчинці.
Коли прийшов до школи, познайомився із традиційними фізкультхвилинками — вони занадто дитячі, учні зазвичай сприймають їх без натхнення. Зрозумів, що із цим треба щось робити: залишив тільки стандартну пальчикову гімнастику і вправи для очей. І запропонував дітям анімаційні хвилинки — це схоже на флешмоб, коли весь клас повторює смішні танцювальні рухи або тренди з ТікТоку. Правило таке, що правил немає: анімаційну хвилинку можна провести будь-де у класі, хоч у вчителя на столі, головне, щоб усім було весело. Найважливіша умова — вчитель також танцює, інакше не працюватиме. Діти повинні бачити, що вчитель крутий, сучасний і отримує задоволення від розваг. Ідея так сподобалась, що тепер анімаційну хвилинку може проводити будь-який учень за бажанням: діти справді кайфують — відкриваються, стають розкутішими, вигадують свої рухи, пропонують улюблені пісні. У Кам’янському цю традицію перейняли багато вчителів з інших шкіл і використовують її для згуртування класу.
Часом чую від дітей: «Коли виросту, буду вчителькою». Кажу — давай: і даю можливість цій дитині провести частинку уроку. Тоді вона відчуває свою важливість. Коли усі у класі знають, що можуть зайняти місце вчителя на уроці, зникають насмішки і булінг, вони почуваються дорослими, відповідальними і рівними. Результат приголомшує: сьогодні на уроці розповідав про Сонячну систему, діти тягнуть руки, бо хочуть поділитися своїми знаннями: довелося мені замовкнути і діти вчили один одного, розповідали те найцікавіше, що вони прочитали і знайшли. А часто визнаю, що вчуся від дітей. Так було і з ТікТоком: до роботи у школі я не розумів, навіщо він взагалі існує. Потім побачив, що усі діти там зависають, тож треба і мені там бути. Попросив їх показати мені, як це працює, у чому фішка ТікТоку. Спершу у мене не дуже виходило — вони по-доброму з мене сміялися, а я не боюся бути кумедним.
Смартфон — і я, і діти використовуємо його для навчання дуже часто. Під час дистанційного навчання побачив, що уроки у zoom працюють погано: у дітей різний інтернет — у когось працює повільно, когось вибиває, діти втомлюються, батьки їх відволікають. Вирішив для більшості уроків записувати дітям короткі відеопояснення: ставив штатив для телефона і пояснював матеріал. У zoom ми зустрічалися двічі на тиждень, щоб поспілкуватися наживо. Це виявилося дуже ефективно: після коригувального навчання побачив, що діти добре засвоїли той матеріал. Зараз можемо повертатися до тих тем у повторенні і переглядати ті відео.
На уроці у класі мене часто можна побачити зі смарт-указкою: вона стильна, подовжується, нею можу легко змінювати слайди на інтерактивній дошці. Часом діти на перерві копіюють мене з указкою в руках.
Моя таємна слабкість — байдужість батьків. Коли стикаюся із нею, це як стіна, яку часто не можу пробити. Тоді опускаються руки, адже історію кожної родини беру близько до серця. Ці переживання приношу додому і часом це відбивається на моїй власній родині. Розумію, що не повинен виливати на них свій розпач. Працюю із цим через вокал та випікання тортиків — коли поринаю у ці дві сфери творчості, відновлюю власні суперсили.
Автор ілюстрацій: Ірина Донська
Источник: www.osvitoria.media
