Чеські школи: досвід українки, що працює вчителькою у Чехії

У рубриці «Освітня валізка» продовжуємо розповідати історії дітей, що тимчасово навчаються за кордоном, та українських вчителів, які працюють у іноземних школах. Цього разу враженнями ділиться вчителька Українського культурно-освітнього центру у чеському місті Брно Ірина Забіяка.

Я народилася та виросла у Києві. Я — філологиня: завершила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «літературна творчість, українська мова і література». Потім працювала в alma mater десять років на різних посадах. Після захисту кандидатської з порівняльного літературознавства, з 2012 року, інтенсивно працювала з чехами, глибше занурювалася у їхню культуру, їздила туди-сюди між Україною і Чехією. Викладала також у галузі неформальної освіти — курси чеської та української мови, семінари, майстерні. «Містком» між двома країнами для мене також була робота в Чеському центрі в Києві, перекладачкою з чеської на українську.

Нині у Чехії продовжую викладати чеську та українську як іноземну, займаюся з юними українцями, працюю координаторкою навчальних заходів в Українському центрі. Це простір, створений торік організацією Українська ініціатива Південної Моравії для нових переселенців. Проводжу там навчальні семінари для тих, хто нещодавно у країні: пояснюю, як працює чеська система освіти, як записатися до школи чи дитсадка, як скласти іспити у середню школу, як обрати вищий навчальний заклад. Скажімо, не всі українські біженці знають, що Єдиний вступний іспит із математики можна складати англійською або українською мовами. Або те, що записувати дитину до початкової школи варто заздалегідь, до липня, бо надалі може не бути вільних місць у найближчих закладах освіти. Щоб задовольняти запити слухачів, я постійно стежу за новаціями в освітній системі Чехії.

Нещодавно я стала також членом комітету національних меншин при міській раді Брно. Сприймаю цю діяльність як свій маленький внесок у допомогу українцям за кордоном — доносити владі потреби українських біженців.

Дітям цікава «Крута історія України»

Український культурно-освітній центр, у якому я викладаю, розпочав роботу у 2018 році. Українська діаспора у Чехії — найбільша. Тож ідея була в тому, щоб українські діти, які зростають у цій країні, ходять у чеські школи, мали б також змогу спілкуватися, читати й писати українською, дізнаватися про традиції України, культуру, історію. Центр працює у форматі суботньої школи: у цей день тижня, із вересня по червень, діти приходять до нас на 4 години.

Після повномасштабного вторгнення рф в Україну до Центру долучається все більше дітей, яких батьки вивезли у безпечне місце. У Чехії за цей рік було зареєстровано аж 70,5 тис. школярів з України. У Центру залишилося таке саме спрямування: викладання мови, історії, літератури, традицій. Зараз тут навчається близько 30 хлопчиків та дівчат, у двох групах — молодші (6-8 років) і старші (9-12 років). Виявилося, що багато новеньких — російськомовні та знають про українську історію чи культуру навіть менше, ніж ті, хто живе у Чехії тривалий час. Тож робимо, що можемо. Наприклад, зараз читаємо «Круту історію України. Від динозаврів до сьогодні», обговорюючи кожен розділ, і діти багато цікавляться, запитують, розповідають самі.

Останнім часом міркую про те, що і в цій важкій ситуації, принаймні за межами України, об’єднавчими інституціями стають класичні: школа, церква, бібліотека.

Війна змінила навіть книжки

Взагалі 24 лютого розділило життя на до і після. Спочатку у мене взагалі не було слів про війну. Така порожнеча, несформована і непроговорена. Потім з’явилася думка, що постійно повертається: у нас є і будуть дуже різні досвіди. Я ніколи не зможу вповні зрозуміти те, що переживають наші хлопці і дівчата на передовій, бо це не можна якось дофантазувати, тільки прожити. Вповні не відчую те, що моя родина в Києві, близькі з інших міст України.

Але і мій досвід важливий. Те, що потрібно за межами України, і те, чим можу займатися я, — розповідати, чому світ зараз саме там де є, чому ця війна і чому ми до неї виявилися більш готовими за світ.

Знайомі пісні, знайомі місця, знайомі люди — з періоду ДО — викликають бурю емоцій знову і знову. Змінилися навіть… книги. Наприклад, книжка про Голокост «Ми живемо на краю вулкана» Надійки Гербіш, яку ми читаємо з дітьми в нашому Центрі, — вже не лише про Голокост. Про біль, втрату, несправедливість і потребу вижити за будь-яких умов.

Що найбільше впадає в око в чеських школах

Із чеською освітою я знайома у різних ролях: не лише як викладач, але й як студентка. Навчалася в Університеті Масарика. Цьому закладу освіти, що названий на честь першого президента Чехословацької Республіки Томаша Масарика, понад сто років. «Освіторія» вже писала про те, як у цьому університеті намагаються зробити навчання комфортним для кожного студента.

Найбільша відмінність в освіті України та Чехії, яка вразила мене: у самому ставленні до навчання. Тут від дитсадка до вишу навчання — це справа того, хто здобуває освіту. Можливість, якою учень (або студент) може скористатися чи ні. Освіта — це можливість далі працювати, заробляти, реалізовувати себе, а не порожня оболонка, яку потрібно «відбути».

В Україні, як на мене, панує уявлення, що знання школяра — це результат роботи вчителя. Якщо їх немає, він недопрацював. Учитель чи викладач нібито має навчити, навіть якщо результат навчання виявиться несправжнім, а намальованим. У Чехії ніхто не примушуватиме, не буде «витягувати» заради оцінки, медалі, червоного диплома, в університеті ніхто не триматиме студента для галочки.

Також одним із плюсів чеської системи освіти є відносно велика автономія шкіл та вузів. Заклади освіти самостійно розв’язують питання менеджменту, навчальної програми.

Доки всі не засвоять матеріал

У чеських школах мало домашніх завдань і, так би мовити, повільна навчальна програма (особливо у школах першого ступеню). Це викликає у дітей більше бажання вчитися і менше їх перенавантажує. Тут доки всі не засвоюють матеріал бодай на середньому рівні, вчитель не йде далі. Йдеться не про механічне повторювання, а про сприйняття того самого матеріалу у нових формах: навчальних іграх, групових завданнях, міжпредметних заняттях. Багато уваги приділяють проєктному навчанню — як на мене, воно дає гарні результати. У початковій школі багато екскурсій, уроків просто неба, «школа на природі» (з виїздом до зеленої зони).

Початковою у Чехії звуть школу, де діти навчаються до 9 класу. Але вона поділяється на школу першого ступеня (для дітей 6-10 років) та другого ступеня (11-15 років). У чеських школах раніше починається спеціалізація (десь приблизно з 10-12 років) і до вступу у виш (орієнтовно 19 років) вона вже досить значна. Наприклад, у школах 2 ступеня учні мають частину предметів обирати, і відтоді вони починають замислюватися, які з них їм можуть стати у пригоді в майбутньому.

Тинейджери, які налаштовані отримати практичну професію, йдуть до професійних шкіл та професійних училищ. Випускники отримують конкретну спеціальність, можуть працювати одразу по закінченні.

Підлітки, які планують отримати вищу освіту, вступають після 9 класу до 3-4-річної гімназії. Найбільш обдаровані та вправні у навчанні діти можуть пройти відбір на гімназичну програму вже після 5-го класу (на 8 років навчання) або після 7-го (на 6 років).

Прогалини, які варто усунути

Однією з гострих проблем — як і в багатьох українських школах — є викладання історії, воно починається від давнини й завершується приблизно Другою світовою війною, тому зараз говорять про брак сучасних історичних знань у молодих людей. А ось об’єднання чеської мови, літератури та світової літератури в один предмет (про це в нас велися запеклі дискусії) мені імпонує.

Загалом чеська система освіти має свої прогалини, не варто її ідеалізувати. Зараз, наприклад, проходять вступні іспити у середні школи (необов’язкове і негарантоване навчання для дітей 15-19 років). У зв’язку з цим говорять про несправедливість оцінювання (воно залежать зокрема від того, як відповідали на завдання інші, іспити мають чітко визначену структуру, яка не завжди про знання, а часто про «натренованість» відповідати на певний тип питань). Мені подобається, що дискусій щодо цього процесу досить багато. До таких відкритих дискусій схильні й освітяни України, але було б супер, якби на їхні результати зважали та реагували під час впровадження новацій.

Так само, як завжди було в Україні, вчителі перевантажені. Через це вони часто не встигають підлаштовуватися під нові умови: пандемію ковіду, появу великої кількості нових учнів без знання чеської мови, і з цим варто працювати.

Сильна сторона української освіти

Для мене наша українська освіта — багато в чому про формування середовища, про зв’язки між людьми. У дитинстві я ходила до класу, де була дружня атмосфера та діти були націлені на навчання. Багато моїх професійних контактів — родом зі студентства, з університетських років. Мені видається, що така «душевність» — сильна сторона українців загалом і нашої освіти зокрема.

Нині вчителі в Україні нерідко роблять для дітей значно більше, це вже не тільки про навчання та виховання, а й про підтримку, піклування, у найтяжчі моменти плекають у них віру в перемогу та щасливе майбутнє.

ТАКОЖ ЦІКАВО: