Розмову записала Ангеліна Грицей
Данило Озерний навчається в Північно-Західному університеті, що в штаті Іллінойс, США. Вступити до престижного закладу освіти хлопцеві допомогла благодійна організація Ukraine Global Scholars. У блозі він ділиться думками про громадянську освіту вдома та за кордоном.
Привіт! Мене звати Данило Озерний, я з міста Кам’янське, що в Дніпропетровській області. Закінчив Кам’янський колегіум № 16, потім вступив до приватної американської школи Northfield Mount Hermon. Зараз навчаюся в Північно-Західному університеті у США на програмі «Лінгвістика та філософія». Моя проміжна спеціальність — математика. Я переконаний: громадяни мають розуміти, як працює їхня держава Так вони зможуть змінювати її на краще.
«Я зобов’язуюся брати участь у громадському дискурсі».
Концепт громадянства був надзвичайно важливим у Стародавньому Римі. Покажу на прикладі. Коли Цицерон, відомий оратор, був сенатором, він часто виголошував промови проти одного чиновника. У них він описував, як цей чиновник катував людину. І єдине, що, за його словами, казала ця людина, було: «Civis romanus sum», тобто «Я громадянин Риму». Бачимо, що громадянство насамперед давало права.
Цікаво, що пізніше Цицерон без суду стратив одного зі своїх політичних опонентів. Відповідно, він знехтував правами, які оспівував раніше. За це співвітчизники вигнали оратора, а на місці його будинку встановили пам’ятник Лібертас — богині свободи.
У Стародавніх Атенах громадянство було також невід’ємною складовою демократичного режиму. Після досягнення повноліття мешканці мали скласти присягу. У ній були слова, які, на мою думку, важливі й зараз: «Я зобов’язуюся брати участь у громадському дискурсі». Це обіцянка покращувати місто так, щоб воно було кращим для наступних поколінь. Як на мене, вона ключова для розвитку будь-якого громадянського суспільства.
«Єдина суттєва різниця між двома країнами — це засади функціонування державності».
Я не вважаю, що громадянська освіта в США краща чи гірша за українську. Просто в нас різні суспільно-політичні та історичні контексти.
Єдина суттєва різниця між двома країнами — це засади функціонування державності. Процитую колишнього суддю Верховного суду США Антоніна Скалію. Колись його запитали: «Наскільки населення розуміє, про що наша держава?» Він відповів приблизно так: «Я роками відвідую різноманітні заклади освіти. І щоразу я цікавлюся в учнів або студентів: «На вашу думку, чому США така гарна держава?» І вони зазвичай відповідають: «Білль про права!» — тобто поправки, що закріплюють основні свободи громадян. Як на мене, всі, хто так думають, — ідіоти. Вони не розуміють суті держави».
А суть держави у розподілі влади. У цьому також основна різниця між Штатами та Україною. У США гілки влади незалежні одна від одної. Також є двопалатний парламент. Відповідно, система управління більш збалансована. Спершу може здатися, що такий устрій — це занадто складно, а тому непотрібно. Утім, це неправда. Він дає гарантію, що законодавство та реформи будуть більш якісними.
Веду до того, що громадяни мають розуміти, як працює їхня держава. Так вони зможуть змінювати її на краще.
Українцям у цьому плані має бути навіть легше, ніж американцям! У нас стільки років боротьби за незалежність, є праці Грушевського та універсали — ми відчуваємо громадянську освіту в собі історично, і цим не можна нехтувати.
«Дітям мають показувати, що точки зору бувають різними. І що різність — це насамперед про рівність прав».
Що особливого в системі освіти США загалом? Те, що там всюди треба висловлювати власну думку. У школі на уроках літератури американці не читають критики. Натомість вони кажуть про сюжет і героїв те, що справді думають. Навіть якщо не сильно знаються на творі. Так в учнів формується розуміння, що ставити питання або ставитися до чогось негативно — це нормально. В Україні усвідомлення такої свободи бракує.
У Штатах постійно говорять про право висловлюватися відкрито. Це частина суспільного дискурсу. У 1989-му році навіть була справа «Техас проти Джонсона». Цей Джонсон спалив американський прапор і його за законами Техасу запроторили у в’язницю. Утім незабаром справа дійшла до Верховного суду й у ньому більшістю поставили, що чоловік не винен, бо реалізовував своє право на свободу слова. Пізніше Ентоні Кеннеді, один із судей, котрі ухвалювали рішення, написав: «Болісно це визнавати, але надзвичайно важливо, щоб прапор захищав навіть тих, хто його зневажає».
От і дітям мають показувати: точки зору бувають різними. І різність — це насамперед про рівність прав. Це насамперед про демократію, яка працює. Не можна піти скласти ЗНО з громадянської освіти, бо у людей різні погляди і такими вони мають бути.
ТАКОЖ ЦІКАВО:
4 практичні гри про толерантність і права людини
«Громадянська освіта має допомогти зрозуміти, які суперсили в мене є»
«Шкільне самоврядування не функціонує».
Я розпочав свою наукову роботу в МАН із дослідження шкільного самоврядування. І побачив, що в Україні воно не функціонує. Яка головна функція самоврядування? Інформувальна! Діти мають дізнаватися про демократію, можливості впливати на ухвалення рішень зверху, обов’язки перед собою та суспільством — але цього немає. Натомість їм делегують абсолютно неважливі завдання, як-от організацію дискотек.
Про інформувальну функцію всі забули. Чому? Бо вона складна. Треба ставити запитання. Зайвий клопіт, скажете? Дарма. Це ключ до подолання неоптимальних пережитків Совка.
«Насамперед нам треба громадяни, які не лише відчувають гордість за те, що вони українці, але й уміють критично та аналітично мислити».
У центрі громадянської освіти має бути вміння критично мислити та ставити запитання. В Україні поки цього немає.
Наведу приклад. Нещодавно в мене була дискусія з колегою-педагогинею щодо тесту з української мови для держслужбовців та іноземців. Я кажу: «Тест жахливий!» і аргументую свою думку. Натомість вона відповідає: «Добре, що хоч щось зробили». Це питомо неоптимальний спосіб мислення! Він ще з Радянського Союзу. Людина не хоче дізнатися, чому зробили погано або як можна зарадити, вона просто мириться, бо «Добре, що є».
Я не думаю, що громадянська освіта має бути окремим предметом у закладах освіти. Вона радше має бути продуктом успішного функціонування інших предметів. Насамперед нам треба громадяни, які не лише відчувають гордість за те, що вони українці, але й уміють критично мислити. Із цим найкраще допоможуть дисципліни природничо-математичного циклу. Це інструменти аналізу та абстрактного мислення.
Це важливо, бо більшість понять, із якими нам як громадянам доводиться взаємодіяти — абстрактні та такі, що потребують аналізу. «Держава», «демократія», «відповідальність» — їх не можна посадити в клітку, щоб проводити експерименти. Їх треба усвідомити індивідуально. Тому не обійтися без логіки та послідовності. Ці риси найкраще розвивають саме точні науки.
«Максимальна критичність — вона ж у центрі творчості стількох наших класиків!»
Вивчення літератури, зокрема української, також може розвивати ці навички. Треба лише позбутися радянського пережитку не ставити запитань. Максимальна критичність — вона ж у центрі творчості стількох наших класиків!
Візьмімо, приміром, Лесю Українку. Вона ставила під сумнів якість творчості Панаса Мирного та Івана Нечуя-Левицького й засуджувала їх за комплекс меншовартості, який вони транслювали через своїх персонажів-українців. Писала: «Чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти».
Погляньмо на «Розстріляне відродження». Там «мирних», як жартувала Леся, письменників не було, лише «живі». Зеров, інші неокласики — вони не сприймали тогочасний суспільний лад за належне. Вони боролися з ним через поезію та прозу.
«Вчителі мають змінитися».
Роль педагога завжди — це навчити. Для цього сам педагог має бути компетентним. Не можна, щоб літературник, наприклад, розповідав учням, як правильно думати про певний твір. Це ж нісенітниця! Треба стимулювати критичне осмислення свого предмету. Відповідно, потрібні якісні перетворення в педагогічних університетах і коледжах. Зараз там багато радянщини. Вчителі мають змінитися. Вони мають дозволяти і спонукати різні точки зору в класі. Прочитати критику — недостатньо. Інакше можна зробити висновок, що в Лесі Українки «просто гарні вірші».
Інтерпретація, аргументи, погляди — центральні для громадянської освіти. У майбутньому від них залежатиме, чи буде у нас, українців, дух свободи думки та висловлювання, свободи не погоджуватися та шукати, хоч і не завжди знаходити, консенсус у суспільстві. Зрештою громадянська освіта — це не предмет, а світоглядний комплекс із усіх життєвих досвідів людини. І головне — вміти цей досвід критично проаналізувати.
ТАКОЖ ЦІКАВО:
«Ти нічого не зміниш», — казали у школі. А я вірила, що таки зміню» — фіналістка UGS про громадянську освіту
«Громадська роль вчителя в Україні дуже недооцінена»
Ця стаття підготовлена в рамках проєкту «Програма сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media
