У 2019-му Оля Василів із Києва здійснила свою освітню мрію: з допомогою благодійної організації Ukraine Global Scholars вступила до престижного американського коледжу. У матеріалі вона ділиться думками про громадянську освіту вдома та за кордоном.
Мене звати Оля Василів і зараз я навчаюся в Connecticut College, що в Новому Лондоні, США. Отримую основну спеціальність у сфері соціології, а проміжні спеціальності, які мене цікавлять, — це екологія та французька мова.
Досвід вивчення громадянської освіти вдома
Громадянська освіта для мене це насамперед про розуміння себе та своєї ролі в соціумі, про те, як ми можемо впливати на суспільні процеси з погляду нашого соціального статусу, віку, статі чи професії.
У Києві я навчалася в приватній школі “Європейський колегіум”, і там у мене не було предмету “Громадянська освіта”. Замість нього нам пропонували більш нагальні, як висловлювалася адміністрація, дисципліни, як-от бізнес-англійська та література Британії.
В Україні моє бачення громадянської освіти формувалося в двох спільнотах: вчителів-іноземців і підлітків-змінотворців.
Водночас у мене було багато можливостей, щоб дізнаватися про центральні для громадянської освіти теми — демократію, активізм, екологію, вільні мистецтва, гендерну й економічну рівність — й без окремого предмету. До нас у школу часто приїжджали вчителі з-за кордону, була навіть волонтерка з Бразилії за програмою AIESEC. Усі вони, звісно, зазвичай викладали курси, головною метою яких було покращення мовних навичок, але в межах цих курсів ми часто говорили й про різні аспекти громадянської освіти.
Із часом я почала знайомитися з людьми, які навчалися за кордоном. Пригадую, як вони здавалися мені надзвичайно розумними, бо говорили про речі, про які мало було чути в українській школі на стандартних предметах. Пізніше, під час МАНів, я також почала звертати увагу на однолітків, які писали наукові роботи на прогресивні теми.
Комплекс цих досвідів надихав мене шукати нові сфери для досліджень. Хотілося усвідомити, де я на рівневій полиці соціуму та на яку позицію претендую. У такий спосіб я зрозуміла, що мене цікавить вивчення громадськості та психологія мас — саме так я прийшла до соціології.
Отже, в Україні моє бачення громадянської освіти формувалося в двох спільнотах: вчителів-іноземців і підлітків-змінотворців.
Громадянська освіта в США
У американських школах також викладають громадянську освіту. За змістом вона, мабуть, схожа на нашу: там говорять про те, як бути відповідальними громадянами, про важливість навчання, про корпоративно-соціальну та колективну відповідальність, про усвідомлення того, що таке держава, про моральні та правові норми тощо. Водночас у США зовсім інші методи викладання.
Той предмет, який є американським відповідником українській громадянській освіті, належить до спектру предметів humanities, тобто до гуманітарних наук. Професори та вчителі, які викладають такі предмети, зазвичай мають один із найвищих ступенів освіти — PhD. Вони отримують декілька дипломів від найкращих університетів світу, вони займаються вичиткою сучасних соціальних досліджень, вони розуміють громадськість, вони весь час на слуху в новинах, вони беруть участь у конференціях і так далі. Відповідно, предмет, який викладають в Штатах — значно сучасніший за українську громадянську освіту, якій бракує уваги до того, що насправді відбувається в соціумі.
Вчителі громадянської освіти в Україні та у Штатах
Різниця в соціальному статусі вчителя у США та в Україні величезна. У Штатах факт того, що ти викладаєш в школі або в університеті означає, що ти сертифікований професіонал, в якого весь час проходить атестація незалежними експертами.
В Україні натомість про важливі теми дітям часто розповідають не кваліфіковані спеціалісти з відповідним досвідом, а люди, для яких вчительська робота — це останній пріоритет в житті. Це стається не тому, що українці якісь не такі — ми одні з найкращих, найпрацьовитіших і найрозумніших людей на планеті. Просто громадська роль учителя вдома недооцінена й у цього декілька причин.
Я вірю, що педагоги — це вихователі нації.
По-перше, ми успадкували систему освіти від Радянського Союзу, тому досі частково живемо негативними пережитками цієї системи. По-друге, те, що відбувається на сучасному етапі — анексія Криму, окупація Донбасу — також впливає на престиж професії. По-третє, у нас великі нестачі в бюджеті та високий рівень тривоги, а відносно давня Чорнобильська катастрофа досі шкодить економіці та екології. Усі ці фактори прямо або опосередковано визначають становище вчителя в Україні — і воно не найкраще.
Водночас я вірю, що педагоги — це вихователі нації. Нам потрібно показувати їм більше поваги та надавати більше ресурсів.
Для мене ідеальний вчитель громадянської освіти — це людина, яка відповідає викликам сучасного суспільства, яка принаймні знає, що таке цілі сталого розвитку, яка цікавиться діяльністю ООН. Це людина, яка має в пріоритеті відповідальність перед суспільством, а не живе за менталітетом “моя хата скраю”, що, на жаль, досі присутній в Україні через історичний контекст.
Я вірю, що педагоги — це вихователі нації.
Тут мені максимально близька американська модель, у якій вчитель обговорює на уроці те, що діти мали змогу дослідити вдома з книг, статей, інформаційних ресурсів або артефактів. Є менше викладання, але більше дискутування. За такої моделі вчитель — це людина, яка змушує думати, а не відтворювати прочитане чи написане, і це прекрасно.
Громадянська освіта майбутнього
Як на мене, важливо, щоб у 2030-му році в наших підручниках нарешті закарбувалися сімнадцять цілей сталого розвитку, затверджених ООН. Якщо за кордоном бізнес і частково влада вже давно про це думають, то в Україні все обмежується журналістськими матеріалами і примітивними законопроєктами у Верховній Раді.
Також школярі мають знати про важливість рівності в суспільстві, про репрезентативність думок, про корінні народи та будь-які групи меншин у світі загалом. Потрібно виховувати в дітях толерантність, адже це перший крок до подолання конфліктів, а це, відповідно, менше війн, фізичних втрат, та більше вливання ресурсів у якісні сфери життя, як-от освіта, медицина та інфраструктура.
Варто, щоб були й практичні заняття з громадянської освіти, а не лише ідеалізовані підручники, де написано про те, що абсолютно відірвано від реалістичного соціального контексту. В ідеалі в дітей має бути можливість подорожувати до країн “третього світу”. Не в країни, що розвиваються, як Україна, а в села Намібії або Нігерії, де люди ходять по воду кілометрами і не мають уявлення про гігієнічні норми. Це би дозволило закласти зернятка думок про рівність і баланс у соціумі ще з дитинства. І так ми могли би сподіватися, що за 30 років у світі буде багато людей, вихованих на засадах рівності, які ніколи не дадуть собі морального права когось образити або принизити.
ТАКОЖ ЦІКАВО:
#РовесникиНезалежності: «Вчителі майбутнього будуть кращими, ніж ми»
Як викладають громадянську освіту в США та Норвегії
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media
