Демографічна криза боляче б’є по дошкіллю: якщо зараз в Україні 750 тисяч дітей віком від одного до шести років, то вже у 2027 році їх буде лише 570 тисяч. Щоб зберегти мережу дитячих садків, її адаптуватимуть до нових реалій: це і поява альтернативних закладів дошкільної освіти, і «консервація» великих приміщень ЗДО, і підвищення заробітної плати вихователям, і навіть залучення фінансування з державного бюджету орієнтовно з 2026 року. Освіторія.Медіа завітала в МОН і поспілкувалася з Анастасією Коноваловою про те, як держава реагує на численні виклики дошкілля вже зараз.
Спікерка:
Анастасія Коновалова
заступниця міністра освіти і науки України
з питань дошкільної освіти
У дитячі садки зможуть потрапити діти від 3 місяців
Пані Анастасіє, всі ми помітили, що в інформаційному просторі активно обговорюють дошкілля. Де була ця увага раніше і чому її більше зараз?
Чи не вперше за історію незалежної України питання дошкілля — пріоритет багатьох відомств, у тому числі Міністерства соціальної політики, Міністерства економіки. Кожен долар, інвестований у дошкільну освіту, повертає назад 5 доларів в економіку. Тож у стратегії кожного із цих міністерств є пункт про розширення доступу до послуг освіти і догляду.
Дошкілля надважливе в ситуації, коли дошкільнята роками ізольовані від однолітків. Ось конкретна цифра: у 86% українських дітей із прифронтових регіонів є затримка в розвитку соціально-емоційного інтелекту. Через пандемію, а потім і через війну вони не лише не ходили в садочки, а й не гралися з іншими дітьми на вулиці. Це не лише про неготовність до школи, а й про згубний вплив на загальний психоемоційний розвиток дитини. Соціоемоційні навички та компетенції, які є ключовими для взаємодії із суспільством, формуються в дитячому віці через сюжетно-рольову і фасилітовану гру, яку дітям надають саме в закладах дошкільної освіти.
В Україні понад 73% дітей дошкільного віку відвідують дитсадки, однак Рада Європи рекомендує, щоб показник був значно вищим. Які конкретні кроки допоможуть цього досягнути?
У нас обмежені можливості зробити це зараз: триває широкомасштабна війна. Є важливий безпековий компонент: дітей, які не відвідують садочки, у нас найбільше у прифронтових регіонах. А там є не лише проблема з відсутністю укриттів, а й у принципі немає можливості організувати будь-яку освітню діяльність очно, навіть якщо укриття є. Саме тому впроваджуються рішення про створення підземних шкіл і садочків. Звісно, це тимчасові рішення: діти дошкільного віку не можуть бути під землею цілий день.
А садочки в нас виконують дві функції:
- освітню (розвиток дитини);
- соціальну (мама має право на кар’єрний і особистісний розвиток, як і має право заробляти кошти на утримання дитини).
Тож треба чітко розділяти моменти: що нам не дозволяє фінансування, а що унеможливлюється через безпекову ситуацію. Зауважу важливий момент: 73% залучення дітей до дитячих садочків — вищий показник, аніж той, який у нас був до повномасштабної війни. І це пов’язано з нашою демографічною кризою.
У Києві криза поки не відчутна: хоча батьки стають у чергу на місце в дитсадку чи не одразу після народження дитини — це не гарантує, що їхнє місце в черзі навіть через два роки не буде під далеким номером «44». Як от у мене…
Дійсно, до 2023 року треба було ставати в чергу з народження, щоб дитина потрапила в садочок із трьох років (за найкращих обставин). Але зараз ситуація кардинально змінилась і досягне апогею через 1–3 роки, коли стоятимемо перед вибором закривати чи «заморожувати» садочки, змінювати їхню діяльність. Це не «залякування». У нас не народиться «на вчора» більше дітей.
Наразі ця тенденція не настільки відчутна в Києві чи Ірпені, де проживає багато внутрішньо переміщених осіб. Але виїжджаєш за межі області в громаду, яка не є «мільйонником» і обласним центром, і бачиш разючі зміни. Навіть у таких великих містах, як Житомир черг на вступ до дитячих садочків немає, і деякі заклади через це консервують. Багато громад розуміють тенденцію і намагаються зберегти мережу, розширюючи спектр послуг та залучаючи дітей молодшого віку.
На сьогодні наша мережа теоретично могла б покрити послуги дошкільної освіти для 96% дітей. Але проблема в пропорціях розподілення дітей — їх значно менше в невеликих містах, у селах. Яскравий приклад: розпочинаємо ремонт укриття в закладі із 120 дітьми, а через рік у цьому садочку вже не набираються нові групи.
Тому якщо раніше дошкільна освіта України фокусувалася на дітях 3–6 років, і ми їх пріоритезували, то зараз, щоб не закривати садочки, пропонуватимемо місця і для дітей молодшого віку (від трьох місяців).
Ідеться про ясла?
Так. Але для швидкого переформатування в дошкільний заклад освіти мають були залучені інвестиції. Потрібне і переобладнання, і навчання вихователів. Адже багато працівників уже зовсім не пам’ятають, як працювати з маленькими дітьми.
Відкриття ясел надважливе в умовах, коли на українському ринку праці бракує людей, а криза демографії тісно переплетена з економічною. Чи не основний бар’єр виходу жінки на роботу в таких умовах — неможливість отримати послугу дошкільної освіти. Дослідження показують, що стовідсоткове забезпечення дітей послугами дошкільної освіти від одного року — це потенційно +750 000 жінок на ринку праці.
Заклади дошкільної освіти фінансуються за кошти місцевих громад. Громади на рік витрачають 54 мільярди гривень на 800 000 дошкільнят. Тобто це десь по 5600 грн на дитину на місяць. Тоді чому в нас такі критично низькі заробітні плати для вихователів?
Передусім тому, що ситуація в громадах дуже різна. Хтось із цих 54 мільярдів витрачає ну геть мінімально, а є громади, які піклуються про сектор дошкільної освіти і вкладаються в процес залучення коштів. Навіть роблять 50–70% преміальні надбавки до зарплат вихователів, платять оздоровчі і навіть 13-ту зарплату.
Дошкілля частково фінансуватимуть з державного бюджету: розроблено нову політику
В Україні зараз 11 800 закладів дошкільної освіти, у які через два роки за прогнозом прийдуть близько 570 000 дітей. Від чого залежатиме вільний доступ батьків до якісної дошкільної освіти?
У садочках України надаються якісні послуги, за які ми не платимо людям гідну заробітну плату. Вихователі працюють на ентузіазмі. А питання про доступ — передусім про те, які умови ми пропонуватимемо вихвателям. Доступу може не бути або через відсутність місць, або через відсутність надавачів послуг дошкільної освіти. Молодь не приходить у дошкілля через вкрай низькі зарплати. Середній вік вихователя — 54 роки, але дуже часто це й більш старші люди.
Як держава планує омолоджувати кадри у сфері дошкільної освіти? І чи є надія для педагогів-дошкільників на нову систему оплати праці? Якщо так, то на скільки може зрости базовий оклад вихователя в ЗДО?
Питання відсутності молоді через брак гідної оплати праці справді критичне. Ми розробили політику, яку пропонуємо як механізм підвищення зарплат. Помічною стане державна підтримка сектора — ідеться про співфінансування. Бо ж наразі послуга дошкільної освіти на державному рівні не підтримується і є обов’язком громади.
І це не просто розмови: політика розроблена та має бути затверджена на найвищому рівні — сподіваємося, що це станеться досить скоро.
Тим часом продовжуємо працювати над гнучкістю мережі, над переробленням внутрішніх статутів і розпорядку. І використовуватимемо прямі важелі впливу на зарплату: нові штатні нормативи, до прикладу. Там, де у викладачів були мінімальні зарплати, ця зміна позитивно вплине на ситуацію. А там, де громада вже доплачувала вихователям, вона може з урахуванням нових змін зменшити доплату (наприклад, не +100%, а +80%).
А що робити з недобросовісними громадами, які не в змозі подбати про якісне залучення коштів на дошкілля або витрачають «більше на клумби і прання», ніж на дійсно потрібні речі — зарплати, матеріально-технічну базу?
У цьому питанні знову повертатимусь до нової політики, затвердження якої ми очікуємо. Вона досить інноваційна (і ні, це не традиційна субвенція) і передбачає державну підтримку сектора дошкільної освіти, але за принципом співфінансування.
Наразі в Україні триває пілот, мета якого — спостерігати за оптимізацією витрат ресурсів у сфері дошкільної освіти. У нас є дуже хороший приклад аутсорсу функції охорони, прання, кейтерингу, догляду за територією, прибирання. До речі, якщо говорити про кейтеринг — це не обов’язково має бути приватний провайдер, а просто одна кухня на кілька закладів.
Отже, усі неосвітні послуги, що не стосуються безпосередньо освіти і догляду, можна і треба оптимізовувати. І коли ми кажемо про «оптимізацію» — не завжди йдеться про закриття. Ідеться про те, що не варто роками залишатися на одному місці. Сектор, у якому всі отримують мінімалку, = непрацюючий сектор.
Звісно, у маленькому сільському садочку ви не організуєте кейтеринг — цю статтю не оптимізуєш. Але є великі садочки та громади, які це роблять ефективно. І це чудова інвестиція.
Приклад: громада хоче зробити одну велику пральню на всі садочки. За підрахунками, економія витрат шалена, і кошти можна витрачати на зарплати. Але щоб таку пральню побудувати, потрібно залучити кошти, наприклад, донорські. Ні для кого не секрет, що в цих аспектах ми залежимо від підтримки міжнародних партнерів. Але разом з тим не всі громади здатні на такі кроки, бо коли з’являється нова сучасна пральня — потрібно звільнити певну кількість людей під час війни. Це дуже болюче рішення, я їх розумію. Але з іншого боку — наступним ти втратиш і працівника, який займається пранням, і педагога. А за ним — і дитину, яку не вдасться в заклад без вихователя залучити. Зрештою, втрачається сама послуга, а сектор занепадає.
Під час війни легких рішень у принципі не буває. Але неприйняття рішень може накоїти набагато більше шкоди, ніж болісне рішення.
У чому різниця між мобільним, сімейним і мінісадочком?
Ви вже згадували про «консервацію» закладів освіти у період демографічної кризи в Україні. Що стане з приміщеннями й матеріально-технічною базою цих ЗДО?
З нашими садочками нічого погано не має статися. Заклад не треба закривати. Навіть якщо у нас є величезна будівля, і в ній навчаються 10 дітей — послугу слід надавати у приміщенні, яке потрібно буде переобладнати. Це про нашу диверсифікацію ЗДО — мінісадки, маленькі садочки на підприємствах, мобільні дитячі садочки… А приміщення, яке залишається, не може бути продане чи приватизоване. І може використовуватися виключно для надання освітніх послуг: це і молодіжні центри, і позашкілля, і навіть початкова школа чи бібліотека. У крайньому разі можна зробити повну консервацію будівлі (до речі, це теж коштовна процедура).
«Консервація» лякає нас через пережите в 1990-х, коли наші дуже гарні садочки в містах-мільйонниках розвалились і згнили. Або які хутенько продали, і вони виконують інші функції. Зараз такого не станеться. Матеріально-технічна база, до прикладу, може переміститися до іншого ЗДО. Ми її дбайливо зберігатимемо в очікуванні на бебі-бум, який саме дошкільна освіта відчує першою (як і демографічну кризу). Бебі-бум часто трапляється в суспільствах після завершення війни, ми на нього дуже чекаємо.
Закон про дошкільну освіту декларує появу альтернативних закладів дошкільної освіти. Які переваги ось цих додаткових типів ЗДО? І створення яких із перелічених вище буде в пріоритеті?
Найпоширенішими та найпріоритетнішими в Україні залишаються ясла і садки — це 90% покриття мережі.
✺ Мобільний дитячий садок
В Україні вже є чимало прикладів діючих мобільних дитсадків. І це зовсім не автобус, у якому навчаються діти. Найчастіше це мобільна команда, яка приїжджає до громади, в якій немає вихователів, але є обладнане приміщення. Таких кейсів у нас повно на сьогодні. Я й сама відвідала близько 50 локацій. Цей формат важливий для сільських місцевостей або таких, куди вихователю довго добиратися (більше години). Вихователю ці години дороги, звісно, не оплачувались. Тепер це частина робочого часу.
Такі сервіси, як «мобільний дитячий садок», розповсюджені в Туреччині, Казахстані, Ірландії. Цей формат — наша «рятувальна соломинка», адже діти не чекатимуть, поки в країні вирішиться демографічна криза.
✺ Сімейний дитячий садок
Такий садочок може організувати у своєму будинку мама, яка за сумісництвом є ще й вихователькою. Вона реєструє ФОП і організовує послугу. Або ж громада, в якій бракує садочків, наймає таку маму-виховательку й платить їй зарплату. Такі садочки можна організовувати тільки у відокремленому будинку.
✺ Мінісадочок
Це садочок, в якому навчаються максимум 5 дітей в окремій будівлі або навіть у квартирі. Принцип організації такий самий, як і в сімейних дитячих садках. Мінісадків уже доволі багато в Україні, і це позитивна тенденція — виводимо послугу з тіні і маємо змогу контролювати її якість.
Люди реєструють ФОПи, отримують ліцензії і працюють без ризику в якийсь момент отримати величезний штраф.
✺ Садочок для дітей з особливими потребами
В Україні діє стратегія з інклюзивного навчання, ми її надалі розвиваємо. Кількість дітей з ООП збільшується щороку. Але є діти, які тут і зараз не можуть навчатись з іншими дітьми через складні нозології. І саме їм необхідні окремі заклади: у нас немає такої кількості спеціалістів у звичайних ЗДО.
Уся політика інклюзивності орієнтована на інтеграцію дітей з особливими освітніми потребами в навчальний процес. Але навіть у Фінляндії є садочки виключно для дітей зі складними порушеннями, і ці послуги заточені на майбутню якісну інтеграфію дітей у соціум.
✺ Центр педагогічного партнерства
Це той формат, які всі ми звикли називати «розвивальними заняттями». І він раніше існував лише у приватній сфері.
✺ Центри розвитку дитини
Гібрид між садочком і центром педагогічного партнерства, у якого може бути власна направленість. Завдання дитячого садочка — реалізувати весь стандарт повністю і розвинути дитину комплексно. А в центрах розвитку дитини ви можете ходити на музику чи англійську мову, або все це разом.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media
