Зовсім скоро «Освіторія» анонсує стар четвертого сезону освітянського «Оскара» — Global Teacher Prize Ukraine. Обіцяємо безліч сюрпризів і вже сьогодні знайомимо вас із новою менеджеркою премії — Ольгою Нагорнюк. Саме в той час, коли ви читаєте цей абзац, Оля розробляє маршрут Україною для знайомства з натхненними вчителями та готує інструменти, що дадуть премії новий креативний імпульс. А оскільки дівчина ще й працювала вчителькою в школах Індії, Індонезії та В’єтнаму, ми попросили розповісти інсайти про будні педагогів і школярів цих країн. І, звісно, щось цікавеньке про себе
6 фактів про нову менеджерку Global Teacher Prize Ukraine
Чому Global Teacher Prize?
Про Премію я дізналась у 2017 році, коли проект стартував вперше. Це було вражаюче, яскраво, та зовсім відрізнялось від класичного підходу до оцінювання/відзначення досягнень вчителів. У той момент я і подумати не могла, що за три роки стану організаторкою Премії 2020 – насправді це дуже відповідально та хвилююче.
За ці три роки статус сприйняття суспільством важливості роботи вчителя зріс аж на 19% (опитування GFK у 2017 показало, що 39% дорослого населення України вважає роботу вчителя дуже важливою, а у 2019 році опитування KANTAR дало результат 58%) і це значний прогрес за такий короткий термін.
Я щиро вірю, що Премія є рушієм позитивних змін середньої освіти України: конкурс надихає вчителів працювати над собою, ділитися досвідом, відчувати свою важливість, а для суспільства це ще одне нагадування про те, що суспільство за 20-30 років залежатиме від тих знань та вмінь, що отримують діти у школах сьогодні. І підтримуючи вчителів та загалом освітню систему сьогодні ми творимо своє власне майбутнє.
Тому я щаслива бути долученою до проекту та разом з командою створювати новий сезон Global Teacher Prize.
Моя суперсила – організованість та самовіддача. Щиро сподіваюсь, що моє структуроване мислення та вміння системно працювати допоможе зробити процес підготовки та реалізації проекту приємним та менш стресовим, а самовіддача допоможе реалізувати все на 101% – з любов’ю та турботою про кожного стейкхолдера.
Мене надихають вчителі, які щиро розділяють любов до викладання, мотивують учнів на особисті звершення, а також – до самонавчання й самовдосконалення, а ще – не бояться викликів сучасності та впевнено пізнають нове.
Особливо ціную в людях відвертість, допитливість та професійність
Безмежна оптимістка та стараюсь доносити це оточуючим. Засмучуватись завжди є чому, проте вміння справлятись з цим відчуттям є життєво необхідним для досягнення будь-яких успіхів ?
Я мрію про… становлення миру в Україні. Про те, щоби якомога більше людей мали можливості реалізовувати свої таланти та потенціал – зокрема й через доступ до якісної освіти – а також про системні й довготривалі суспільно-економічні зміни в нашому суспільстві.
Я вивчала прикладну математику в Національному університеті ім. Тараса Шевченка. А вже на другому курсі долучилась до проєктів асоціації AIESEC (найбільша міжнародна молодіжна організація), — спершу як стажер, а далі як командний лідер. Мене шалено захопило поєднання математики, кібернетики, освіти та проджект-менеджменту в перших проєктах, до яких долучалась, тож поступово почала присвячувати все більше часу організації.
Згодом стала віце-президенткою з управління талантами. У молодих людях ми розвивали лідерські навички. Та потенційних лідерів ще треба відшукати! Також допомагала кар’єрному зростанню хлопців і дівчат у AIESEC. Ми розвивали 4 компетенції, які не втратять актуальність ще багато років:
- Розуміння власних сильних і слабких сторін і вміння з ними працювати
- «Я — громадянин світу» (розуміння глобалізації та особливостей менталітетів і національностей різних країн)
- Уміння знайти вихід із будь-якої ситуації, розв’язавши її в позитивному ключі
- Уміння ефективно комунікувати в різноманітних середовищах та надихати інших
Індія: учні жадають знань, а державні школи — без вікон і дверей
Саме під час роботи в AIESEC я потрапила до своєї першої азійської країни. У 18 років я поїхала викладати англійську мову до школи в Індії як волонтер. Я проживала на півночі Індії в містечку Чандігарх, а поряд «примостилось» невелике селище, де вісім тижнів провела з колегами разом з індійською малечею.
Мене не оминув «культурний шок» під час перших днів перебування в країні. Здавалось, що в цьому «паралельному всесвіті» треба вчитись жити наново: люди та норми в суспільстві геть інші. Найбільше шокувала страшна прірва між верствами населення. Є нетрі, де цілі сім’ї туляться в коробках, а вже через дорогу височіють чотирьохповерхові «палаци», де на одну родину — по три машини. Та обидві сторони вважають нерівність нормою: «Ми з різних каст. Так має бути». Я ходила поміж людей і запитувала, чому вони в 21 сторіччі не намагаються бодай трохи вирівняти ситуацію, але все це звучить для них згірш фантастики, натомість історична догма — непорушне джерело істини.
Я працювала в Індії як у приватній школі Hallmark School, Panchkula, так і в державній школі. Навіть у приватній класи переповнені — до 40 дітей. Але що відрізняє учнів — вони надзвичайно жваві, швидко схоплюють матеріал. Вчитель відчуває віддачу в перші ж хвилини заняття. Люблять ставити питання, «смикати» тебе і кудись водити, щоб показати якусь цікавинку. Я не зустріла там за весь час жодного пасивного учня. Серед цих дітей висока конкуренція: вони розуміють, що треба бути найкращим учнем, аби потрапити в університет.
І хоч на уроках шумно, зате й результати роботи тішать. У приватних школах все виглядає досить скромно — немає принтерів чи мультимедійних дошок. Тільки парти й звичайна дерев’яна дошка, на якій вчителі пишуть крейдою, яку купують за власний кошт. Формат уроків — звичайний, без руханок, без роботи в групах. Вчитель просто спілкується з класом або ж учні переказують матеріал.
Вчителі приватної школи задоволені своєї професією (вважається престижною), зарплатнею і загалом статусом життя. Вони ні на що особливо не скаржаться й не прагнуть нічого конкретного змінювати.
Державні школи в Індії важко назвати… школами. Школа схожа на коробку з цегли, часто без вікон і без дверей. Найчастіше діти сидять під час занять просто на підлозі, якщо пощастить — на килимку чи якомусь покритті. На жаль, знання учнів у державних школах низькі. Видно, що хлопці й дівчата проживають у не надто благополучних сім’ях і не розуміють, чому важливо навчатись. Вчителі, які з ними працюють — це здебільшого люди, душа яких тяжіє до волонтерства. Навчальних матеріалів бракує катастрофічно: одна-єдина книжка може «ходити по колу» на уроці. Навіть дошка може бути не в кожному класі, це елемент «шкільної розкоші». Єдиний метод навчання — викрикувати дітям фрази англійською, щоб вони їх повторювали.
Острів Ява: мультикультурність і перевантажені класи
Повернувшись із Індії, я закінчила бакалаврат і працювала віце-президентом в AIESEC. Та щось мене знову спонукало мандрувати, тож для наступного досвіду викладання я обрала Індонезію.
Працювала 4 місяці на острові Ява в місті Семаранг в приватній школі для позакласного навчання від організації «English First», яка залучає європейців, американців і британців до викладання в Азії. Проживала в місцевій родині, завдяки якій дізналась багато цікавинок про Індонезію «зсередини». У країні більше 300 мов і діалектів, і навіть місцевим часом важко порозумітись.
У приватних яванських школах сучасне забезпечення, надзвичайно чітко прописані та структуровані навчальні плани та матеріали, новенькі підручники, чимало навчальних комп’ютерних ігор, аудіо та відеоматеріали для навчання, мультимедійна дошка — все, як належить гарній приватній школі. Навчання проводиться у маленьких групах по 10–13 осіб в одному класі. Для мене наймилішим моментом у роботі з найменшими дітьми з Яви було те, що дехто все не міг второпати, що я геть не знаю мови, якою вони розмовляють. Діти могли розповідати мені свої історії по 5 хвилин, а ти не можеш зупинити та сказати: «Не розумію, про що йдеться». І тільки місяці за два все стає на свої місця.
На Яві панує мультикультурність та мультирелігійність. Нікого не дивує, що одні дівчата ходять у вельми відкритому одязі, а інші носять хіджаби.
Яванські підлітки дуже схожі на українських — «зависають» в соцмережах, досить непогано знають англійську та розуміють її цінність. Старші учні люблять після уроків поспілкуватись на особисті теми з вчителем, можуть запросити на обід чи вечерю з батьками, щоб поділитись культурним досвідом.
Вчителі на Яві часто працюють в державній та приватній школах паралельно. Вони мені розповідали, що в державних школах є велика проблема з перевантаженістю класів. І тільки в старших класах стараються «розбивати» потік на кілька підгруп.
В’єтнам: у приватних школах — дітоцентризм, а в державних вчитель може «легально» вдарити
У В’єтнамі в школі Bee School Thai Binh у містечку поблизу Ханоя я викладала найдовше, півроку. Одразу впадає у вічі, що «політика партії» спускається згори й прямісінько на стіни шкіл і садочків: портрет Хо Ші Міна — в кожному класі, майоріють червоні прапори, всюди комуністичні гасла, школярі носять червоні краватки.
У В’єтнамі чітко вирізняються дві верстви населення. Є більш забезпечені люди, які чітко налаштовані на інтеграцію в глобальний світ — хочуть багато подорожувати або навіть думають про еміграцію. А ще хочуть, аби діти отримували освіту з «західним» акцентом і відправляють їх навчатись до приватних мовних центрів, де викладають переважно іноземці. І є населення з низьким рівнем доходів, яке користується благами, що надає держава.
Освіта в приватних закладах освіти й державних — то геть різні світи.
В приватних школах панує дітоцентризм. До дітей ставляться дуже уважно, намагаються до кожного знайти підхід. Якщо учень трохи відстає, матеріал із ним пропрацьовується окремо до занять або опісля. Під час уроку обов’язкова зміна діяльності: руханки, малювання, танці й пісні, ліпка з пластилину, які допомагають краще запам’ятати матеріал. Якщо вивчаємо дієслово swim (плисти), ми маємо «проплисти» з дітьми кілька метрів по авдиторії. А з комплексу слів виходить цілий танок. Книжок і зошитів не було — це хіба для домашнього завдання, виконання якого контролюють батьки. З таких уроків я виходила мокра, як хлющ — треба постійно задіювати міміку, жести, рухатись нон-стоп. Але такий підхід давав свої плоди: дітям було цікаво та весело, — особливо, якщо вони сюди приходили з державних садочків чи шкіл.
Я часто відвідувала державні садочки, де вражала кількість осіб у групах: 40 — 60 дітей! І всього один чи в кращому випадку двоє вихователів.
Обов’язковий елемент, який вразив мене самою своєю присутністю на заняттях — палиця. Якщо дитина 3–4 роки кудись встає без дозволу, ця палиця нависає в повітрі і більше, як ви розумієте, ніхто нікуди йти далі й не збирається. Одного разу ця палиця прямо на моїх очах була застосована до дитини — зазвичай б’ють по руках. Але діти вже звикли й навіть не плачуть. Бачать палицю — одразу завмирають: це сигнал, що треба сісти й бути слухняним.
На уроках з такою великою кількістю дітей мені доводилось постійно зривати голос, адже єдиний можливий формат роботи — показувати картинку із зображенням, викрикувати назву, а діти все це повторюють.
Отож, у державних закладах освіти в’єтнамський вчитель — завжди правий. Він диктує правила гри. Учень не згоден? Скоріш за все, буде покараний. Але загалом у В’єтнамі вчительство — не надто престижна професія, — більшість мріє про роботу в банку чи затишному офісі великої корпорації. Та й платять у В’єтнамі вчителям не надто добре. Найбільше докучає місцевим педагогам відчуття постійного стресу через надмірний гамір у переповнених групах. Мені навіть спокійно поговорити з будь-ким із них було важко: увесь час кудись біжать, запізнюються, піднімають «на льоту» дітей, що падають.
У державних колах матеріально-технічне забезпечення — слабке: переважно це картки, іграшки, дошка та крейда. Комп’ютерів і мультимедійних дошок не помітила жодного разу.
Якщо порівнювати учнів з Індії, Індонезії та В’єтнаму — особисте враження таке, що в’єтнамські школярі найменш вмотивовані. Їм цікавіше зірвати урок, щось не зробити. «Герой» той, хто умудрився вислизнути від необхідності щось вивчити, а не той, хто вчиться сумлінно.
Після В’єтнаму я повернулась в Україну та вже за місяць працювала в Київській школі економіки, де протягом двох років змінила чотири посади й стала в. о. віце-президента. З командою ми працювали в напрямку розвитку бізнес-освіти. А зараз переді мною постав серйозний виклик — змінювати ставлення суспільства до українського вчительства разом із «Освіторією». Це та справа, в яку я щиро вірю.
Источник: www.osvitoria.media
