Домой Статті Створити ситуацію успіху: як навчаються діти в найбільш інклюзивній школі України

Створити ситуацію успіху: як навчаються діти в найбільш інклюзивній школі України

22
0

Автор фото: Геннадій Гнип

У школу № 168 на Оболоні в Києві ми з фотографом завітали 11 березня — наступного дня всі школи зачинять на карантин, який затягнеться до кінця весни. Але ми ще про це не здогадуємось і прийшли зробити репортаж про одну з найбільш інклюзивних шкіл України. Тут 31 клас, 25 з яких — інклюзивні, із 600 учнів школи 115 мають особливі освітні потреби. Як навчаються разом дуже різні діти, чому для інклюзії безбар’єрним має бути не лише середовище, а й мислення, і що роблять у школі собаки — про все це наш ексклюзивний матеріал.

Найважливішим є поступ дитини

Зовні школа № 168 мало чим відрізняється від інших — типовий фасад, мурал з портретом Шевченка і цитата «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». А от збоку до входу в школу веде довгий пологий пандус. За великими вікнами на першому поверсі видно зал із сучасними тренажерами, а на задньому дворі припаркований жовтий шкільний автобус. Щоранку за встановленим графіком і маршрутом він забирає дітей по всьому району і доставляє до школи.

— У нашій школі три спортивні зали з різними тренажерами — кожен зміцнює певну групу м’язів. Якщо дитина звільнена від фізкультури, має ЛФК (лікувальну фізкультуру) як додаткові заняття за призначенням лікаря, — розповідає Світлана Петрівна Діденко, заступниця директора з навчально-виховної роботи. Вона зустрічає нас на першому поверсі, щоб показати школу. Тут уздовж стін розташовані металеві поручні, усі вбиральні безбар’єрні. — В інклюзивному класі має бути не більш ніж 25 учнів, з них максимум троє з особливими освітніми потребами. Для кожної такої дитини складаємо індивідуальний план розвитку, у ньому прописано, скільки додаткових годин ЛФК чи занять із психологом, логопедом або дефектологом має дитина. Отже, до розкладу уроків учень має ще й графік корекційних занять. Коли дитина тільки приходить у школу, нам, вчителям, спершу буває складно зрозуміти мову учня, ми прислухаємося. А після кількох тижнів занять з логопедом вже розуміємо мовлення дитини — тоді аж сльози на очах. Для нас найважливішим є поступ, щоб кожен учень бачив свій прогрес і вірив у власні сили. Ніколи не думала, що буду викладати в інклюзивних класах. Тут не зможе працювати людина з маленьким серцем, бо потрібно вкладати дуже багато, щоб показати, що кожна дитина має яскраве майбутнє незалежно від решти обставин.

Поки Світлана Петрівна проводить нас школою, помічаємо світлу кімнату за великими скляними дверима: зараз почнеться урок, і там сидить хлопець, який самостійно працює з підручником.

—  Він чекає на індивідуальне заняття з логопедом чи психологом, — пояснює вона.

Інклюзія — це підтримка і турбота про іншого

Зазираємо на урок у 4-й клас. Це звичайний кабінет з партами і дошкою, тільки замість порогу тут пологий спуск, а за класом розташована спальня з ліжками та кольоровими кріслами-мішками: тут діти за потреби сплять або відпочивають на групі подовженого дня. Ми потрапили на урок математики, учні саме проходять тему дробів. Вчителька початкової школи Ірина Геннадіївна Волошинова показує дерев’яні стовпчики з набору Монтессорі, кожен поділений на рівні частини, а діти по черзі називають дроби 1/3, 2/3. Асистентка вчителя роздає учням пластикові кружечки, які можна легко зігнути і розламати на рівні частини. Кожна дитина обирає, на скільки частин поділить свій кружечок, потім сусіди за партою порівнюють, у кого дріб більший чи менший. Після уроку нас проводять у клас Монтессорі — тут сотні коробок з навчальними матеріалами: об’ємні макети сонячної системи, дерев’яні букви і цифри, рельєфні карти з прапорцями для всіх країн, матеріали для рахування сотнями і тисячами.

— Тут для кожного уроку вчителі можуть обирати потрібні набори, — пояснює Ірина Геннадіївна. — Ці матеріали дуже полегшують роботу, бо все можна пояснити наочно. У моєму класі троє учнів з особливими освітніми потребами, але зараз вони всі працюють нарівні з іншими. Це мій третій інклюзивний клас. Пригадую, дуже боялася інклюзії, довелося підлаштовуватися: десь уповільнити темп роботи, більше показувати на предметах, навіть танцювати. Діти з особливими освітніми потребами отримують оцінки на рівні з іншими, але завдання даю різні, так щоб для кожного створити ситуацію успіху, щоб кожен вірив у свої сили.

Анна Миколаївна Мелащенко — молода вчителька фізичної культури, але вже третій рік працює асистенткою вчителя в інклюзивному класі. Її завдання — допомагати учням, які цього потребують:

— Якщо хтось не встиг записати чи не зрозумів завдання, я повторюю і роз’яснюю, перевіряю, щоб усі записали домашнє завдання. Є хлопчик з розладом аутистичного спектра, він дуже гарно читає і рахує, але йому потрібно постійно нагадувати, що ми зараз робимо, бо його увага розсіяна. Є дівчинка з ДЦП (дитячим церебральним паралічем), вона повільно пише, тому під час диктанту я стою біля неї і повторюю продиктовані речення. Сьогодні найбільше допомагала хлопчику, який нещодавно зламав палець на руці, хоча інвалідності в нього немає. Наші учні розуміють інклюзію дуже практично: це підтримка і турбота про іншого. Якщо я не встигаю допомогти учневі з ООП, це зробить його сусід чи сусідка за партою. Коли йдемо на обід чи в інший кабінет, хтось обов’язково допоможе дівчинці з ДЦП нести пенал і підручники. Та найбільше я в захваті від того, як вони граються — це справжня команда.

«Подобається, що у школі мене не критикують»

Біля ліфта на першому поверсі зустрічаємо Катю і Вероніку, вони навчаються у 8-му класі. Вероніка пересувається з ходунками, Катя самостійно. У ліфті їх супроводжує асистент учителя. Їдемо на 2-й поверх разом.

— Ми з Веронікою подружки, — розповідає Катя. — Щойно пообідали і повертаємося у свій клас. Після уроків у мене курси англійської мови від Американського посольства, викладачі приходять до нас у школу. Вероніка поки ще не вступила туди, але в неї все вийде, не треба здаватися. У майбутньому я хочу бути перекладачем.

— А я ще не знаю, ким хочу стати, — каже Вероніка. — Я люблю робити щось з бісеру, але буває, що в мене не вистачає терпіння на це. Мені подобається, що у школі мене не критикують. Не сміються, навіть якщо хтось отримує погану оцінку або має проблеми з навчанням.

— Найбільша проблема в інклюзії не з дітьми, а з батьками. Для учнів немає різниці, чи дитина на візку, чи з ходунками, чи має якесь захворювання. А от дорослі ще мислять стереотипами, бояться інклюзивних класів. На всіх зустрічах з батьками розповідаю, що діти дуже різні, і вони всі можуть вчитися разом, — каже Наталя Іванівна Кравчук, директорка школи. Цілу стіну її кабінету займають подяки від посольств — навчальний простір школи облаштували завдяки грантам від 20 країн світу. Директором Наталя Іванівна стала у 1997 році, а з 2000-х школа почала впроваджувати інклюзію через співпрацю з Університетом «Україна».

— Якось у середині серпня 2006 року мені зателефонували з управління освіти і сказали: ви там такі активні, завзяті та ініціативні, всі директори шкіл відмовилися, може ви подумаєте запровадити інклюзію у своїй школі? — пригадує вона. — Я думала рівно два дні і погодилась. Знала, що педколектив мене підтримає, бо ми вже мали досвід роботи з дітьми з інвалідністю. Що важливо, таке рішення підтримали й учні. Тоді ми не мали ліфта, старшокласники всі гуртом носили дітей, які на візочках, на руках на 2–3-й поверх. До нас приїздили волонтери з різних європейських країн працювати з дітьми, допомагати вчителям. Тоді ж написали проєкт і провели експеримент «Інтегроване навчання дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітньому навчальному закладі». Для його проведення нам дали асистента вчителя і няню.

Вплив наших практичних порад на подальші рішення і закони в освіті був величезний. Адже від початку в Міністерства освіти була ідея, щоби в інклюзивних класах викладали тільки вчителі-дефектологи. Ми запропонували з власного досвіду: в інклюзивному класі може викладати звичайний вчитель, який працює над своїм професійним зростанням у сфері інклюзивної освіти. Якби Міністерство тоді до нас не дослухалось, інклюзії в Україні могло би зовсім не бути, адже дуже складно знайти потрібну кількість фахівців.

Зараз у кожному нашому інклюзивному класі працюють вчитель, асистент вчителя і помічник вихователя. Також маємо в педколективі кілька вчителів-логопедів і дефектологів, практичних психологів, корекційних педагогів та інструкторів ЛФК. Педагоги самостійно обирають курси підвищення кваліфікації з інклюзивного навчання, проходять онлайн-курси. Часто треба просто на практиці випрацьовувати підходи індивідуальної роботи з дітьми. Наша вчителька підбирає навіть одяг відповідного кольору, щоб діти з розладами аутистичного спектра сприятливо реагували не неї і краще засвоювали інформацію. Але найкраще на дітей впливає спільне навчання. У нас майже всі діти з ДЦП встають з візочка — лікарі не можуть повірити в такі результати: коли діти на візках бачать, що інші кудись біжать, самі забувають, що не можуть ходити, і підіймаються.

Створити ситуацію успіху

— Сашко сидів під партою, неможливо було витягнути, а як почув, що Ніка приїхала, швидше за мене на третій поверх побіг, — каже вчителька початкових класів, заходячи в актову залу. Тут теж є пологий пандус, і ним саме біжить велика собака-терапевт.

— Ми залучаємо собачок до занять з дітьми — це називається каністерапія, — пояснює Віра Шевчук, кінолог та фізичний терапевт. Вони з колегою та собаками приїздять у школу раз на тиждень. За один візит собаки можуть позайматися з п’ятьма дітьми. — Нашу Ніку колись підібрали на вулиці і вивчили на терапевта. Так вона працює вже 4 роки, брала участь у проєкті «Друг героя» з ветеранами АТО. Зараз з учнем ми виконували домашнє завдання з математики. У роботі з дітьми тварини дають сильну мотивацію: якщо щось не виходить або складно дається, собаки створюють ситуацію успіху — вони приймають дитину, заохочують, зацікавлено дивляться на неї. Це спонукає пробувати ще, докладати зусиль. Помічаю, що діти біля собак стають більш відкритими, хочуть бути включеними у процес.

Виходимо зі школи, коли уроки вже закінчилися. Наталя Осташевська прийшла забрати свого 10-річного сина Арсенія, учня 4-го класу.

— Ми пішли в цю школу, бо вона інклюзивна. І тут інклюзія не лише в поручнях чи пандусах, вона — в атмосфері. Можна завезти обладнання і зробити крутий ремонт, але неможливо купити ставлення до дітей. У цій школі приймають і розуміють різних дітей, їм допомагають навчатися і соціалізуватися — це найважливіше.

Наостанок запитую в Арсенія, що він любить робити у вільний час.

— Мене цікавить музика — люблю співати пісні Фреді Мерк’юрі та Джастіна Тімберлейка. Люблю грати з друзями у гру — швидкі бої три на три. Брат каже, що я не вмію грати, але це неправда. Він дуже розумний — вчиться в університеті на факультеті прикладної математики. А мій улюблений предмет — читання, і зараз я пишу свою книжку фантастики.

Источник: www.osvitoria.media

No votes yet.
Please wait...

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here