З 7 ранку до 7 вечора: Як ми навчалися в Китаї та Німеччині

Історія українки, чиї діти отримують освіту чотирма мовами

Колишня вчителька хімії та письменниця Юлія Смаль має трьох дітей. Із родиною вони спершу переїхали з рідного Луцька до Києва, потім 5 років мешкали у Китаї, а тепер перебрались до Німеччини. Її підлітки, близнюки Оленка та Марко, вже встигли понавчатися у трьох країнах 4-ма мовами одночасно, а менший Лесь готується піти у перший клас німецької школи. Юлія поділилася власними спостереженнями шкільного життя у Китаї та Німеччині та секретами швидкої адаптації до змін.

Про найбільший виклик

Найбільшим викликом, коли змінюємо місто чи країну, є мова. Навіть коли переїхали із україномовного Луцька у нібито україномовну школу у Києві, виявилося, що із 17 дітей у класі, лише 2 справді розмовляли українською у сім’ї.

Коли приїхали у Китай, діти вже володіли англійською, бо я вклала у це багато власних сил і часу. Але мова — завжди найбільший челендж, бо за найкоротший відрізок часу ми маємо влитися у певний процес. Зазвичай ми це робимо за дуже скороченою програмою. Знаєте, в одному старому фільмі дітей вчили плавати так, що закидали їх у швидку течію на середину річки. Десь приблизно так виглядає адаптація моїх дітей на новому місці: вони йдуть до школи в новій країні, і спершу взагалі не розуміють, що відбувається довкола. У Китаї ми мали 2 роки хоумскулінгу — навчалися в Міжнародній українській школі заочно. Кілька місяців діти ходили у приватний садочок, де відвідували монтесорівську різновікову групу: там вони засвоїли набір побутових слів і понять китайською — їсти, пити, читати, взяти ручку тощо. Також вони відвідували мовну школу поблизу дому, де займалися з англомовною вчителькою, що навчала їх німецької мови. Тож 1 вересня ми прийшли у міжнародну китайсько-канадську школу «Maple Leaf» і діти могли озвучити китайською свої базові потреби: вміли представитися, розуміли, що таке зошит, книжка.

Про китайську приватну школу

У нашій приватній міжнародній китайсько-канадській школі система освіти була цілковито китайська: діти проводили у школі щодня з 7 ранку до 7 вечора, з обов’язковим денним сном. Школа мала гуртожитки для дітей та окремо викладачів, багато сімей привозили дітей до школи у неділю ввечері і забирали в п’ятницю по обіді.

Будівля школи побудована у вигляді замку — там були високі гулкі галереї, мозаїки, адміністративне приміщення нагадувало залу школи Хогвартс із книжок про Гаррі Поттера. Довкола школи — великий сад, спортивні стадіони і поля для гольфу, теплиця, де діти на уроках природи вирощували рослини, лабораторії. Це мені дуже подобалося, адже простір, у якому навчається дитина, формує її смак. Англійську мову викладали на дуже високому рівні вчителі — native speakers. 7-ий клас діти закінчили у Китаї із високими балами з усіх предметів. Тепер, коли переїхали до Німеччини, бачу, що рівень знань моїх дітей з математики, фізики, біології є достатнім для високих результатів і тут. Тобто, у Китаї їх добряче натаскали.

Про китайську шкільну освіту

Я трохи цікавилася історією і культурою Китаю. Там справді досі існують касти, побутує корупція і «чинопочетание». Але це певно єдина азійська країна, де людина, яка навчилася читати і рахувати, може чогось досягти у житті, навіть якщо вона походить із самих низів. Звісно, людині з низів це зробити складніше. Та якщо проявляти силу духу, наполегливість і працьовитість, то китаєць із низів може стати чиновником чи вчителем, а це найповажніші люди в Китаї до сьогодні.

Як на мене, проблема китайської освіти у тому, що вони не виховують творчості. Китайська освіта — це заучування і засвоєння механічних навичок. Будь-яка китайська дитина спокійно множить в голові тризначні цифри — не тому, що вона хоче чи любить це робити, а тому, що її на це «натаскали». Дитина, яка ще вчора була центром світу для батьків, бабусь і дідусів, іде у перший клас, де її одразу починають готувати до випускного іспиту. Діти вчаться щодня з 7 ранку до 7 вечора без вихідних, і все життя дитини спрямоване за відточення механічних навичок.

Про китайську працелюбність і дисципліну

Відоме твердження, що китайці працюють 12 годин на добу, 6 днів на тиждень і вихідний у неділю за бажанням — це правда. Але у них своєрідний підхід про праці. Протягом робочого часу вони встигають помилуватися природою, попити чаю, сходити до перукарні чи на манікюр, переглянути серіал і просто посидіти подумати про вічне. Щодо дисципліни, я не бачила у Китаї дуже тихих і чемних дітей, хоча і сама трохи там вчителювала. Але я не мала справи з учнями бідної державної школи, можливо там усе інакше. Ми жили поблизу Шанхая в одному із найбагатших і промислово розвинених регіонів Китаю. У нашій школі навчалися діти із дуже забезпечених родин, адже приватне навчання у Китаї коштує дорого. Я працювала у мовному центрі, і туди також приходили діти, чиї батьки можуть дозволити собі витратити зайву тисячу доларів за семестр навчання. Моїх дітей якраз хвалили за те, що вони на уроці чемно сиділи, на відміну від китайських учнів.

Про німецькі школи

До Німеччини переїхали у серпні, а вже 10 вересня діти пішли у державну німецьку школу. У Німеччині є градація шкіл — найпростіша Mittelschule, наступні — Realschule і гімназії, після яких діти найімовірніше вступають до університетів. В теорії діти з Mittelschule теж вступають до університетів, але на практиці це відбувається вкрай рідко. І спочатку ми потрапили саме у Mittelschule — середня школа найнижчого рівня: 7-му класі тут усі предмети читає одна вчителька. За три тижні такого навчання я почала панікувати, бо ми приїхали з Китаю із дуже високими балами атестату, і я зрозуміла: якщо рік просидимо у цій школі, то перевступити у німецьку гімназію ми не зможемо.

У мене склалося моє суб’єктивне враження, що усіх малих бешкетників зібрали в ось цей наш один клас, щоб вони принаймні пів дня не громили місто. Навіть на батьківські збори із 30 батьків прийшли п’ятеро. Іншими словами, там навчаються діти, які наперед знають, що після 10-го класу підуть на роботи, які не вимагають освіти. Тож ми почали дуже наполегливо говорити із відділом по роботі з іноземними учнями у гімназії, і врешті ми таки потрапили туди, адже показали наші навчальні сертифікати з української міжнародної школи, з китайської школи, а також вільне володіння англійською. Нас узяли на спеціальну програму для гостей — це програма інтеграції, де мої діти мають 7 додаткових уроків німецької щотижня. Після уроків мають групу продовженого дня — там гуртки з тенісу, програмування, просто вільний час, можна робити домашні завдання і просити про допомогу вчителя. Менший піде у 1-ий клас наступного року і теж матиме можливість виконувати домашні завдання із вчителем на продовженому дні.

Про швидку адаптацію до змін

Ми в сім’ї від початку не планували сидіти на місці. Коли пішли у перший клас ще в Києві, і у Оленки питали, де їй краще — у Луцьку, чи в столиці, вона казала: «Ти не розумієш — мені всюди добре». Я ніколи не наголошувала на тому, що переїзд — це стрес. Діти сприймали це як належне: усі їдуть, і ми їдемо — треба, то треба. Вони мають дуже гнучку психіку і ніколи не влаштовували істерик, що покинули друзів, що не можуть звикнути до нових умов. Але мені здається, що вони не уявляють, як може бути інакше. Так, донька була засмучена, бо мала дуже близьку подругу в Китаї, і там залишився її пластовий гурток, тож був момент напруження. Але вже знайшла нових колежанок, вже прикрасила свою кімнату. А старшому синові достатньо книжки з історії, нової гри на планшеті і товариства молодшого брата для настільної гри, і він щасливий.

Источник: www.osvitoria.media

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *