#ФотоZOOM — проєкт, який для премії Global Teacher Prize Ukraine зняла фотографка Катя Кондратьєва. Під час ізоляції вона почала фотографувати через веб-камеру, і ці дистанційні фотосети стали своєрідним символом епохи. Цього разу до її об’єктиву потрапили шкільні вчителі Олександр Жук, Ольга Халепа, Паул Пшенічка, Наталя Кідалова та Наталя Гладких.
Усі світлини зроблені на віддалі, через мобільний телефон та застосунок ZOOM. Фотографка перебувала у своєму київському помешканні, а герої — у власних домівках у Запоріжжі, Мелітополі, Києві, на Харківщині та Закарпатті.
Карантин розділив усіх, але і примусив шукати нових способів взаємодії зі світом. Хтось зміг навчати, хтось — лише спілкуватися у соцмережах, а хтось встиг стати зіркою YouTube. Однаково, учні бачили їх через камери мобільних телефонів та віконця ZOOMy. Таким і запам’ятається цей складний та цікавий час, такими ми хочемо показати їх світу та розказати про їхні думки, переживання та почуття. Щочетверга та щовівторка виходитимуть їх історії.
Паул Пшенічка
Вчитель фізики та астрономії Чернівецького ліцею № 1
Найкращий учитель фізики світу 2004 року
Почесний член Лондонського інституту фізики
Переможець Global Teacher Prize 2017
Весь карантин я пропрацював у селі. Зовсім не для того, щоб вберегтися від вірусу: тут комфортніше. До того ж, пів села нашого працює в Італії, і всі повернулись на час карантину, влаштували гучні вечірки з друзями. Ступінь ризику був дуже високий. Але я обрав місце, де мені буде зручніше, вільніше. Де зможу спокійно вийти на вулицю (Паулю Францовичу — 72 роки) і подихати, не озираючись навкруги.
І навіть приймати гостей! Наприклад, залишаю на ніч мисочку з молоком для цілого сімейства їжачків, які людей не бояться. А ще сім’я шпаків у мене живе. Шпак, голова сімейства, — як тільки я щось на вулиці роблю, одразу до мене прилітає та починає стрибати навколо. Вважає мене членом своєї сім’ї, мабуть! І не боїться, і немає в нього якогось меркантильного інтересу до мене як то черв’ячків набрати, коли я щось на городі копаю. Ні. Він просто собі скаче довкола мене за компанію. Ну і дятел, який прилітає до мене у двір у якості санітара. Кожен день по-хазяйськи обходить всі дерева, збирає гусінь. Особливо маленькі дерева полюбляє. Ну та особлива втіха для нього — телеграфний стовп старий, який підгнив. На ньому він, як кулеметник, працює: «Трррра-та-та-та!» Красивий, червоний, розфарбований. Ось так ми дружно й живемо на карантині.
На початку карантину з моєї сільської домівки я не зміг би викладати дистанційно. За три дні мені провели якісний інтернет, я замовив вебкамеру, завантажив Zoom і почав навчати дітей онлайн. Друзі придбали для мене дошку, привезли. Маю тут цілий клас: комп’ютер, крейда, фломастери, борд. А досвід у мене є: з деякими учнями вже багато років працюю віддалено.
В інфопросторі блукають думки, що математику варто вивчати в школах, а історію можна й дома дистанційно. Так от, математика нічим не відрізняється ані від історії, ані від англійської чи від інших гуманітарних предметів. Формулу написав, пояснив, — можна навіть не бачити учня, а просто розповідати. І все буде нормально, повірте. А ось із фізикою складніше, тому що треба досліди показувати. Я швиденько налаштувався, як це робити. Посилав дітям невеликі відео, щоб вони виконували лабораторні роботи навіть вдома. Показував постійно різні кумедні досліди, фрагменти фільмів надсилав. Або, наприклад, відео про парові турбіни. Вони мали його подивитись і поставити не менше трьох цікавих запитань.
Мої учні повноцінно навчалися. Повністю пройшли програму на високому рівні та з фізики, і з астрономії. З астрономії ми навіть двічі повторили весь курс. Навчати дистанційно без втрати якості викладання — реально. Пропонуйте дітям теми для дискусій, готуйте завдання та просіть працювати над ним різними командами, дозволяйте самостійно проводити уроки навіть в онлайн-форматі.
Як мої учні самостійно проводили уроки в Zoom? Брали складну тему, готувались досконало і потім все однокласникам пояснювали, задачі розв’язували разом. Для дитини стати учнем на 10 хвилин — чудовий стимул.
Немає ніякої шкоди якості навчання дітей під час «дистанційки». Ті, хто й до того навчались добре, і під час карантину показували чудові результати. Ті, хто раніше списували та вдавали, що вчаться, і зараз це робили. У них зараз були всі козирі на руках. Але є нюанс: вони на карантині вдома разом з батьками там сиділи. І тільки тепер батьки побачили, ЯК їхні діти навчаються, і, певний, зробили багато висновків. Я став отримувати в рази менше претензій від мам і тат, які казали, що я погані оцінки ставлю. Вони зараз усе зрозуміли самі.
Моя манера викладання відрізняється від класичної. Я не начитую лекції, а просто розмовляю з дітьми. Ми працюємо в інтерактивному режимі нон-стоп. У мене завжди хтось з учнів — спікер. Ще іноді спеціально помиляюся, якусь дурницю роблю, щоб учні уважненько помічали та виправляли. Часом і навмисно кажу, що чогось не знаю, — «А давайте разом розберемо все це діло». Діти до цього звикли, не дивуються. Вони критикують, висловлюють свою думку. І врешті-решт приходимо до спільного знаменника. Ось тоді можу сказати: урок пройшов успішно!
В мене немає установки на вчительський перфекціонізм. Привчаю школярів до того, що вчитель теж може зробити помилку, десь порахувати неправильно, але треба швиденько помітити огріх, обговорити, поставити все на свої місця. А чому я це роблю? Щоб вони не тільки не боялись самі вести заняття як вчителі, а й не боялись помилятись в житті, де все ой як «не стерильно». А після помилки бути готовим працювати з помилками: враховувати, вчитись на них. Так, на помилках можна багато чому навчитися.
Робота онлайн у вчителя забирає для підготовки у два-три рази більше часу, ніж коли готуєшся до звичайного урока в школі. Це велике навантаження. І я відчув, як це було виснажливо. Інколи з нетерпінням чекав вихідних, бо по 15–16 годин на день сидів перед монітором. Це, м’яко кажучи, не здорово. На жаль, діти теж стали «рабами моніторів». Дивитись увесь час у вебкамеру — шалене навантаження для очей. Вчитель після занять має ще перевірити завдання в режимі онлайн, внести в електронний журнал оцінки. У мене зір сів. Як подібні проблеми вирішувати? Через санепідемстанцію заборонити проводити онлайн-уроки тривалістю довше, ніж 35 хвилин. У дітей повинно бути не більше трьох уроків на день в режимі онлайн. Інакше і вчителі, і діти осліпнуть після такої системи. За пів години можна все гарно вивчити, але не напружувати ані дітей, ні вчителів, — це безсовісна експлуатація. Це в законодавстві прописані санітарні норми, а на них просто наплювали. Там вказано: понад 35 хвилин онлайн-уроки проводити не можна. Та наші вчителі витерплять все, таку вже звичку мають.
«Вчитель все має зробити», «вчитель повинен був сам собі провести Інтернет», «вчитель має придбати техніку». Це все вчитель за свої кошти повинен був зробити? Чому? Мовчу, що зусиль педагоги докладають у два-три рази більше. Це все має компенсуватися в грошовому еквіваленті. А те, що відбувається — рабовласницька експлуатація. Але в нас давно скасували кріпацтво, шановні! Не можна місяцями «їздити» на вчителях і вдавати, що йде освітній процес.
Крім технічного забезпечення, не вистачило національної освітньої платформи. Наприклад, у Австрії кожна школа має свою платформу, вони з учнями вже давно працюють онлайн. Шкода, що Україна з потужним пулом програмістів не може дозволити собі таку розкіш. Нам потрібна єдина державна платформа для вчителів, учнів, батьків. Там мають бути навчальні матеріали, тести, журнали. Її розробка не займе багато часу: потрібно кілька тижнів. А знаєте, як воно зрештою відбудеться? Волонтери все зроблять самі й принесуть на тарілочці нашому Міністерству освіти.
Спостереження мої та колег: у більшості дітей в Україні немає доступу до якісного Інтернету. У нашому місті величезна кількість шкіл фактично імітували роботу, — насправді діти не вчилися взагалі. Всі ці три місяці! Байдикували, нічого не робили. Оцінки та звіти? З ними все прекрасно. Люди у нас роками вчилися імітувати.
Для розуміння контрастів: в Іспанії фактично і в багатьох штатах США дистанційка проходить ще простіше. Вони не заморочуються. Посилають завдання, діти обробляють, присилають результат і все. Без відео, без презентацій. Повірте, у нас на досить високому технічному рівні відбувалося дистанційне навчання, і тільки завдяки вчителям.
Від батьків я рідко отримував подяку під час карантину, а ось учні кожен урок дякували. Звичайно, що скучив. Але ми та після навчального року спілкуємося. Єдине, що дистанційно.
Оскільки я живу в селі, маю багато фізичної праці. Траву треба косити, копати треба, щось ремонтувати. І це найкраща реабілітація, фізична праця. Я ще й зарядку роблю ввечері. Все життя, не тільки на карантині, це моя багаторічна звичка.
Мій город-антистрес геть немаленький. Працюю трохи, як двірник і трохи як садівник: підрізаю та обкопую свої троянди, вирощую полуницю, прибираю у дворі, трохи овочів саджу. Є ще красивий сад, за ним теж доглядаю. А як були в нас страшні дощі, брав до рук сапку та прокопував траншеї, прорізав кущі. А ще робив ремонт.
Я не нервував і не переживав на карантині — немає в мене такої моди. Я собі працюю і все. Навіть влітку навчаю дітей з усієї України. А ще — листування з людьми зі всього світу. У мене всі дні робочі.
Ось я вам усе це розповідаю, а до мене приїхали четверо онуків. Відпочиваємо в саду, качаємося в гамаку.
Фотопроєкт знято для національної вчительської премії Global Teacher Prize Ukraine. Узяти участь або номінувати улюбленого вчителя на премію можна до 1 серпня 2020 року на сайті globalteacherprize.org.ua.
Источник: www.osvitoria.media
