Допоки вчені зі всього світу б’ються над загадкою, чи існує «ген інтелекту» та «ген геніальності», український рок-гігант Олег Скрипка спеціально для «Освіторії» розмірковує на тему обдарованості й дитячих талантів, спираючись на досвід багатодітного татуся. Чи під силу батькам зростити дитину «талановитою» чи талант — це вроджене? Що робити мамам і татам, аби таланти дитини розкривались сповна? Як бути хорошим батькам в епоху цифрових технологій коли роль вихователів підступно «перетягують» на себе гаджети?
Олеже, звідки беруться таланти? Це генетичний дар чи старання батьків і вчителів, яким відведена роль дбайливих скульпторів?
Особисто для мене питання появи таланту — велика загадка. Чи талант «закладено» в генах чи з часом він з’являється в дитини, людство достеменно поки не знає. Але ось що я знаю точно — моя задача як батька та як людини, яка час від часу виступає наставником для молодих виконавців, — дати їм можливість проявити свій талант. Сумно, якщо ми стикаємось зі зворотною стороною медалі, коли є лише величезне бажання людини, а таланту бракує. Тоді можлива співпраця, рух уперед, але, напевно, без шедеврів.
Як батько, знаю точно: для всіх мам і тат їхні діти апріорі талановиті. Для декого — геніальні. Так теж часто трапляється і ви теж таких батьків знаєте (усміхається). Так чи інак, задача дорослого — дати те поле можливостей, на якому все благодатне зерно дасть свої паростки. Я часто помічав, як батьки жадають втілити власні нереалізовані фантазії у своїх дітях: «Моїй дитині конче необхідно грати на скрипці!» І ось батьки віддають дитину до музичної школи, дитина проводить по три вечори на тиждень там і з заздрістю думає про однолітків, які в той самий час грають у футбол.
Типова історія! Але чому деякі батьки займаються нав’язуванням?
Це егоїзм у чистому вигляді. Якщо справді любите свою дитину — розпитуйте і придивляйтесь, чого хоче і до чого тягнеться, тоді й потенціал розгледіти буде не такою вже й важкою задачею. Вгадуйте! Діти іноді можуть помилятись — сьогодні є мрія стати актором та зіграти Людину-павука, завтра — співати на сцені, післязавтра пілотувати винищувач. Тому потрібно дати спробувати себе і в цьому, і в тому, і ще в о-о-он тому, а не одразу пірнати з голову в якусь одну потенційну сферу для розвитку.
У вас четверо дітей — Устим, Олеся, Роман і Зоряна. Розкажете на власному прикладі багатодітного татуся, як відгадували та розкривали таланти синів і доньок?
Як і всі батьки в цьому світі, я не можу достеменно знати, які з їхніх обдарувань будуть доленосними. Я просто розслабився і спостерігаю! Не давлю авторитетом, не нав’язую свою думку, не даю непроханих порад. А от дружня атмосфера — це те, що допомагає мені почути дітей і бути почутим ними.
Один із синів хоче розробляти авторські принти для футболок. «Добре, спробуймо!» Купую йому кілька футболок, спеціальні фарби й він малює певний час. Результатом залишився незадоволений, але ми це спробували. Ідеї кожного разу діти пропонують самі, я в цьому участі не приймаю, адже сенс тоді? Це вже буде тоді моя ідея (усміхається).
Старша донька Олеся добре відчуває слово: бере певного персонажа та складає про нього цілу історію. Таких історій у неї дуже багато! І єдине, що я дозволив собі — запитати в Олесі, чи не хоче вона записати ці історії. Так, її це надихнуло, вектор обраний правильно. Донька почала ще детальніше не лише прописувати історії, а й промальовувати їх. Потім ми записували її голос і писали музику, бо донька ще грає на фортепіано. Не знаю, як цей жанр назвати, але зрештою ми отримуємо її історію з малюнками, текстом, голосом і музикою — все записано на відео. Донька виставляє такі історії на Facebook. Не маю гадки, чи Олеся стане колись письменницею, чи це залишиться на рівні хобі, але такий досвід з нею залишиться вже на все життя.
Підсумовуючи — я не заохочую дітей і ні до чого не спонукаю, але підтримую в реалізації устремлінь. Перший імпульс має бути від дитини — ось золоте правило для батьків.
Олеже, а ви відчували себе в дитинстві обдарованою дитиною? Чи нахвалювали батьки відкрито ваші таланти?
Мама працювала вихователькою й активно зі мною працювала ще в дитячому садочку. В неї були власні методики раннього розвитку дитини. І нехай це були шістдесяті, але, мабуть, ті віршики та співи таки заклали в мені паросток любові до музики (усміхається).
Я не замислювався, чи подобається мені співати: мені просто давали завдання, а я його виконував. Критичне мислення в дошкільному віці ще майже не працює, тож ніякого опору не виникає. А ось у 14–15 років я відчував ще і який супротив до того, що говорили чи наполегливо радили батьки.
Психофізіологи кажуть, що 1 % успіху людині дає природна обдарованість, а решта 99 % — робота над шліфуванням здібностей. Як розкрити стрижень уже знайденого дитячого таланту й не нашкодити, не відбити жагу?
Не заважати дитині розвиватись. Не педалювати. Часто, відкривши талант у своїй дитині батьки намагаються занадто швидко й глибокого його розвивати — давати надзавдання, відправляти на всі можливі конкурси. Так можна вбити навіть дуже глибоке захоплення, ба навіть зробити чадо закомплексованим. Адже якщо не справлятиметься — не виправдає очікувань дорослих, які вкладають купу ресурсів у свій «діамант». Будьте спостерігачами.
Якщо батькам вдалося виконати перший пункт, тоді треба пропонувати дитині можливості для розвитку й дивитись, які з них вона обере. Але сучасні діти прагнуть самостійності, тому й це треба робити дуже непомітно. Як тільки захочеться сказати «А давай ти будеш робити ось так!» — має прозвучати в голові дзвіночок: «Небезпечно! Є велика ймовірність тиску на дитину».
Навіть якщо бачите, що самостійні кроки дитини на шляху пошуку себе — невдалі, не кажіть їй про це. Дуже важливо, щоб дитина сама знайшла свої «глухі кути». Як і вихід звідти. І ось тільки почимчикувавши в іншому напрямку, син чи донька побачать різницю між невдалими спробами та справою, яка дійсно лягає на душу.
Та й від характеру дитини багато що залежить!
Звісно. Є відкриті до спілкування й співпраці (їх називають «слухняними»), а є відверті інтроверти чи протестувальники. Досі пам’ятаю, як сусіди моїх діда й баби називали мене «ловкий хлопчик». Тут малось на увазі — податливий і слухняний. Таким є і мій молодший син зараз. А ось старший — революціонер. Ніяких ключів до взаємодії з ним не знайти — треба, щоб він чинив так, як хоче сам і на цьому крапка.
Ви не замислювались, чому юне покоління так жадає публічності? 10-річні хлопчики й дівчата ведуть блоги в соцмережах, мріють стати блогерами-мільйонниками…
Я б сказав, що такі діти прагнуть не публічності, а визнання власної значущості. Соцмережі — лише інструмент реалізації. Хоча й елемент жаги до цифрової публічності в нових поколіннях є.
Ви маєте досвід тренерства у шоу «Голос. Діти», — як таке залучення до цифрової публічності в юному віці впливає на дитячу психологію?
Там я інше питання собі ставив: чи це добре харчуватися піцою для дитячого здоров’я (усміхається). Безумовно, краще, щоб діти їли салати та «правильні» білки й борщик. Але діти люблять піцу і їдять її, такі вже реалії. Так і талант-шоу — це реалії 21 сторіччя, уникнути цього не можна — тільки сприйняти. Для дорослих людей талант-шоу — серйозна платформа для подальшого злету в кар’єрі. Для дітей — це теж рух уперед, можливість випробувати сили в так званій «музичній олімпіаді». Але своїх дітей я б до талант-шоу не віддав, чесно зізнаюсь. Це надто виснажливо для психіки.
Я спостерігав і не раз, як дитяча психіка ламалась під натиском шоу. А ось, наприклад, моя підопічна Ганна має сильну психіку, тому їй ці психологічні гойдалки не зашкодили.
Источник: www.osvitoria.media
