То як — готові дізнатися, хто зі світових вчителів-суперзірок буде у журі Global Teacher Prize Ukraine 2020? Хто ж відвідає Україну, щоб приєднатися до десятки фіналістів під час відбору переможця у вересні? Це неймовірно творча вчителька мистецтва із Лондона Андрія Зафіраку, володарка Global Teacher Prize 2018. Знайомтеся і надихайтеся: Андрія розповіла нам про свою вчительську суперсилу, найбільший виклик локдауну та як мистецтво здатне змінювати життя дитини.
Вчителька мистецтва
Андрія народилася у грецько-кіпріотській родині у Лондоні і змалечку мріяла стати вчителькою образотворчого і текстильного мистецтва. Понад 14 років вона працює у Alperton Community School на півночі Лондона. Це мультикультурний район, де мешкають родини різних національностей, але це також досить бідна і небезпечна частина міста, де після школи діти мають великі шанси потрапити в одну з кримінальних місцевих банд. У школі, де працює Андрія, для 75 % дітей англійська є другою мовою, а на перервах можна почути 35 різних мов, що є рідними для учнів. Щоб бути ближчою до дітей та встановити контакт із ними, Андрія вивчила по кілька слів привітань кожною із мов — вона вважає, що це найменше, що може і повинен зробити вчитель, який хоче отримати довіру та повагу школярів. Нерідко після уроків Андрія допомагає дітям безпечно сісти у шкільний автобус і захистити їх від шкідливого впливу вулиці і злочинних банд.
У своїй промові під час вручення їй головної нагороди Global Teacher Prize у 2018 Андрія розповіла, як завдяки урокам мистецтва вона дізнавалася історії своїх учнів: багато з них мешкають у будинку, який ділять одразу п’ять родин, і дітям складно знайти тихе місце для навчання, тож часом вони роблять домашні завдання у ванній кімнаті. «Якби наша школа починала працювати о 6 годині ранку, я знаю, що о 5-ій під її воротами стояла би черга з дітей», — сказала Андрія. На її думку, школа має бути «безпечним раєм» для дітей, де вони можуть розкритися: «Усім учням на світі я кажу: якими б не були ваші обставини чи труднощі, знайте, у вас є потенціал здійснити будь-які ваші мрії — і ніхто не може позбавити вас цього права».
«Мистецтво — найбільш інклюзивний предмет»
Андрія переконана, що мистецтво має надзвичайну силу — підтримувати найвразливіших дітей, давати голос тим, кого зазвичай не чути. Через малюнки і роботу із текстилем вона дізнається історії своїх учнів, і дуже часто, саме її предмет змінює їхні життя. На різних вчительських конференціях вона ділиться цими історіями. Одна з них про ученицю, що походить із родини біженців. У своїй фінальній роботі з мистецтва дівчинка намалювала фігуру людини, а поруч — speech bubble — бульбашку для слів, як у коміксах. Андрія була заінтригована — що ж учениця там напише. Дівчинка закінчила роботу і залишила бульбашку порожньою. Коли вчителька запросила ученицю поговорити про її малюнок, дівчинка розповіла, які жахіття пережила дорогою до Великобританії. «Чому ти ніколи не розповідала про те, що коїться у твоїй голові?» — запитала Андрія. «Але хто мене почує?» — відповіла дитина.
Інша історія — про ученицю з індійським корінням. Її Андрія називає «ghost student» — «учень-привид»: такі діти завжди роблять те, що від них очікують — вони підіймають руку на уроці, вчасно здають домашні завдання, сумлінно виконують вправи, але поза тим лишаються ніби невидимі, вони не розкривають себе. Саме такою була Катіджа, тому вчителька здивувалася, що її підсумкова робота, хоч і виконана бездоганно, була зовсім не пов’язана із тим проєктом, який учениця робила протягом року. Андрія побачила у цьому прихований зміст і попросила дівчинку розповісти, що це означає. Виявилося, за кілька тижнів, Катіджа мала поїхати до Індії назавжди для одруження за домовленістю. Дівчинка ж мріяла вчитися далі і стати медсестрою. Вчителі повідомили відповідні служби і фактично змінили життя дитини — пізніше Катіджа успішно вивчилася на лікарку. І таких історій дуже багато.
Ендріа переконана: мистецтво долає будь-які мовні бар’єри і допомагає дітям розвивати самовпевненість, стійкість, а також підвищує успішність учнів з усіх інших предметів. Як доказ цьому її школа — Alperton Community School входить до переліку топ-шкіл Англії та Вельсу за показником покращення досягнень учнів.
«Найбільша перепона для мене — стиль мислення освітніх керівників, які вважають уроки мистецтва непотрібними у школі», — каже вчителька. Після перемоги у Global Teacher Prize 2018 Андрія Зафіраку запросили на зустріч із тодішньою прем’єркою Великобританії Терезою Мей та іншими посадовцями. Там їй запропонували посаду радника з рекрутингу вчителів. Андрія відмовилась і пояснила: «Я не бачу, що у цей період часу цей уряд підтримує мистецтво у системі освіти». Щоб змінити ситуацію і показати силу мистецтва у навчанні, вона започаткувала благодійний проєкт Artists in Residence і вклала у нього головний приз премії — мільйон доларів. Завдяки цьому успішні сучасні британські митці, скульптори, ілюстратори та театральні режисери приїздять у школи по всій країні на резиденцію і працюють із учнями над спільними проєктами. Діти створюють арт-інсталяції, книжки ілюстрованих історій та театральні постановки та мають змогу зазирнути у саму суть багатьох креативних професій. «Моє покликання — зробити так, щоб кожна дитина розкрила свій потенціал на повну», — каже Андрія.
«Здатність встановлювати зв’язок із дітьми — моя суперсила»
— Нарешті я можу сказати «так» на запрошення приїхати в Україну, — каже Андрія Зафіраку під час нашого Zoom-інтерв’ю. Вона розповідає про свої вчительські суперсили, як її змінив досвід викладання мистецтва у онлайн-форматі та що варто зробити українським вчителям у новому навчальному році.
— Мистецтво допомагає людям спілкуватися і встановлювати зв’язок. Через малюнок чи іншу мистецьку роботу можна показати, хто ти є, твої почуття, твої здібності та ідентичність. Здатність встановлювати зв’язок із учнями, вибудовувати з ними стосунки, цінувати їх — це моя суперсила.
Маю зізнатися — я зненавиділа вчити через екран
Викладати мистецтво під час локдауну шкіл було жахливо. Я так скучила за своєю артстудією у школі! Уроки мистецтва — це не просто пояснити щось дітям, дати завдання і зібрати готові роботи. Це так не працює. На уроці вчитель підтримує учня упродовж всього часу створення роботи — я постійно залучена у спілкування і взаємодію із дітьми: спробуй цей колір, подивися ось на цю техніку, а як щодо цього матеріалу? Це і є ціла подорож створення мистецького об’єкта.
Маю зізнатися — я зненавиділа вчити через екран. Це був дуже непростий досвід, але тепер розумію, наскільки більш вправною я стала як вчителька. Я навчилася викладати креативне мислення і мистецтво, тримаючи в голові ключове питання: а що мої учні мають вдома, що вони можуть робити цікавого і творчого і при цьому не дивитися весь час на екран? Я викладаю у школі вже 14 років і знаю, як це робити у класі. Чому я маю змінювати свою педагогіку? Але мені довелося змінитися — вийти із власної зони комфорту і знайти нові шляхи, цей досвід точно зробив мене кращим педагогом.
Спершу ми дуже хвилювалися через відеоформат уроків: не хотіли, щоб діти почали обговорювати, у кого яка кімната, які умови проживання. Але водночас ми розуміли: діти дуже скучили за вчителями і хочуть бачити одне одного — тож на початку нам усім було трохи ніяково показувати свої помешкання і себе удома. Пізніше я зрозуміла, що маю змінити свій підхід до планування уроку. Раніше я думала: ок, зроблю презентації, розміщу її у гугл-класрумі, і діти все зрозуміють. А потім уявила себе ученицею свого класу, що читає ці слайди, і подумала: які запитання тут можуть виникнути? Де дитина може застрягнути?
Таким чином, мені довелося працювати значно більше: на підготовку одного уроку у мене йшло 3–4 години. Це мотивувало мене стати більш вправною і постійно тримати у фокусі одну важливу річ: діти мають розуміти кожен елемент і процес на уроці і знати, яким має бути результат їхньої роботи. Я дуже старалася зробити свої уроки розважальними, адже вони мали стільки ось цього: прочитайте, дайте відповідь на питання, напишіть. Я не хотіла, щоб вони робили те саме на моїх уроках, мистецтво має захоплювати і надихати. Тож я пропонувала дітям намалювати мій портрет, наприклад, лівою рукою, або із заплющеними очима, або догори дриґом. Я казала їм: не зважайте на те, що це буде потворно, просто отримуйте задоволення від процесу. Якщо чесно, я вже не можу дочекатися, коли повернуся у свою артстудію.
Якраз у розпал локдауну у світі розгорнувся рух «black lives matter». Учні моєї школи — це дуже мультикультурне середовище. Вони були приголомшені подіями у США, відчували злість, хотіли виходити на протести. Якби ми були у школі, то певно зібрали б збори, щоб обговорити ці чутливі питання, ми могли б провести особисті розмови окремо із учнями тощо. Але у карантині усе це неможливо. І сталося дещо прекрасне, чим я дуже пишаюся: учні вирішили висловити свій гнів, свої почуття і своє захоплення рухом «black lives matter» через мистецькі роботи. І це була не моя підказка їм, а цілковито їхня ідея. У кольорах і образах їхніх творів видно усі почуття, і це така честь для мене, що вони поділилися своїми роботами зі мною.
Повертаючись до навчання у вересні, вчителі мають дати дітям розуміння тяглості процесу: маємо бути дуже мудрими і гнучкими у тому, як будемо оцінювати учнів після карантину, вони відчайдушно хочуть чути фідбек, відгук від вчителів, чи добре вони справляються. Я зовсім не закликаю завалювати дітей тестами, навпаки — маємо обережно запитувати, влаштовувати ігри, щоб бачити, що вони розуміють. Уроки мають бути дуже інтерактивними, щоб діти могли ділитися своїми здобутками, чути інших. Також прошу вчителів бути добрими до учнів. Часом чую від своїх дітей: я не зміг зробити завдання із малювання, бо мав стільки робіт із географії, математики тощо. Маємо зважати на тисячу різних факторів, які впливають на дитину вдома, і які ми не можемо контролювати: чи має дитина тихе місце вдома для навчання, чи є вільний комп’ютер і доступ до інтернету тощо.
Источник: www.osvitoria.media
