Автор тексту: Олена Юрченко, фото до статті: Олег Терещенко,
авторка фото на виставці: Аліна Рудя
Якщо ви живете в Києві чи плануєте відвідати столицю до 26 грудня, підказуємо цікаву локацію для наповнення враженнями — вестибюль на вході до станції Майдан Незалежності. Вам навіть не потрібно купувати жетон, — відчиняєте двері й одразу потрапляєте у фотоподорож, яку проведете з десятьма незвичайними вчителями з різних куточків України. Виставку #ВчителіВажливі організувала «Освіторія» разом із Київським метрополітеном.
Чому це цікаво?
Діти й дорослі захоплюються зірками Голлівуду, але мало хто усвідомлює: справжні супергерої — вчителі. Ми переконані: без хороших викладачів в України немає майбутнього. Тож Освіторія об’їздила десять областей: від маленьких гірських селищ до п’ятимільйонних мегаполісів. Зустріла десять вчительських доль і загартованих характерів. Найстаршій героїні — 96 років, наймолодшій — 36.
Хтось після Революції Гідності змінив зіркову професію й круті доларові гонорари на місце за вчительським столом, щоб ділитися досвідом з молоддю і відчути, що життя минає не марно. Хтось у 72 ганяє з дітьми в баскетбол і заряджає на світові перемоги в спорті. Хтось не просто виховує незрячих дітей, а навчає бачити світлим наш світ і ділиться з ними не тільки знаннями, а й душею. А ще хтось відсвяткував зі школою «золоте весілля», маючи за плечима 50 років стажу й переживши Голодомор і війни.
Повні інтерв’ю з героями фотопроєкту можна прочитати тут.
Чому і навіщо ми розказуємо ці історії?
Цю фотоподорож ми створили в межах Global Teacher Prize Ukraine — національної премії для вчителів-агентів змін, яку щорічно проводить ГС «Освіторія», щоб підняти престиж роботи освітян та надихнути їх. Адже саме такі герої допомагають відчувати, що ми працюємо недаремно. І поки в нас є такі вчителі, які роблять неможливе і творять дивовижне, Україна вистоїть за будь-яких воєн і криз. Будь ласка, придивіться уважніше до педагогів, яких ви знаєте, в історії кожного — океанічні глибини. І ніколи не бійтесь їм сказати в очі, що #ВчителіВажливі
Що кажуть перші відвідувачі виставки
Карина, студентка педагогічного університету
Я спершу підійшла до одного стенду, — просто хотіла подивитись, що за фотографії. А потім обійшла та перечитала всі десять і навіть пожалкувала, що історій так мало. Я неначе особисто познайомилась із цими вчителями. Наче вони мені щось розповідали про себе. Дуже зворушила історія бабусі 90-річної, яка вчителювала під час війни. Захотілося її обійняти, такі добрі й мудрі очі в неї на фото… А ще сподобалась історія вчителя фізкультури — ну от чому в мене не було такого фізрука?. Такий енергійний, мотивує! Замислилась, чи змогла б в такому віці бути настільки спортивною та завзятою. Крутий мужчина! Можете йому від мене передати привіт?
Світлана Вікторівна, пенсіонерка
Моя бабуся була вчителькою історії, тому коли побачила фразу зверху на стенді «Вчителі важливі», одразу захотілося дізнатися, що це за цікава така акція тут проходить. Ви знаєте, це дуже добре, що є люди, які ще не забувають про вчительство. Мені здається, в нашій країні цю професію недооцінюють, не сильно поважають. Якби моя воля — я б зробила вчителям зарплату від 20 000 гривень, а так вони, як і моя бабця, влітку після школи на дачу, на грядки. Загинають там спини, а потім ту картоплю й перці з томатами в місто везуть, продають на вулиці. Своїх учнів зустрічають, то спершу соромно в очі дивитись, а потім звикають. А ви молодці, дякую. Хотіла б я на одинадцятому стенді побачити фото та історією своєї бабусі, та вже давно нема її. Хай наша молодь вчительська краще жиє!
Олександр, менеджер
В метро нечасто якусь виставку можна побачити, — я ще такого не пам’ятаю. Сьогодні йшов закинути гроші через термінал і спинився біля стенда з учителем фізкультури. Такий цікавий дядько! Я усміхнувся, бо згадав, що давно не був у спортзалі, а скоро абонемент «згорить». Подумав також, що в школі недолюблював фізкультуру, але такий викладач, мабуть, і мене б розрухав. Взагалі не уявляю, як можна за 70 з дітьми в м’яча гасати. Хочеться бачити на фото більше усміхнених облич, але розумію, що українські учителі — це взагалі, ем-м-м, не дуже весела історія. Тому й сумні на фото. Чи це так задумано? А, ну гаразд. А я б сам вчителем не став би. Чоловікам там немає що робити, як сім’ю з вчительською зарплатою прогодувати? До речі, скільки заробляють українські вчителі? По дорозі зараз погуглю.
А хто робив проєкт?
Аліна Рудя
Українська фотографка, живе та працює в Берліні, Німеччина. Навчалася в Berlin University of Arts та Parsons School of Design (New York). Авторка кількох фотокниг, переможниця Smithsonian Photo Award. Бренд-амбасадор Nikon та Samsung Mobile Germany.
Об’їздити пів України за два тижні стало для мене неабияким фізичним челенджем. Але за цей час я зустріла десять виняткових людей, які обрали одну з найскладніших професій — щодня плекати майбутнє країни й світу. І знаєте, я спокійна: у школах усіх куточків України відбуваються зрушення на краще. Хоча маю спостереження: у багатьох наших школах дітям досі дають замало свободи й забагато зайвої інформації на уроках, а в німецьких школах більше орієнтуються на навички, які знадобляться у дорослому житті. Але маємо чимало змінотворців, які через виховання нового покоління акумулюють у найкращому розумінні невідворотний прогрес. А ще я радію, що труднощі не зламали волю українських вчителів. У яких би умовах не працювали — «лупають сю скалу» і їх ніщо не спинить.
Олена Юрченко
Українська журналістка, живе та працює в Києві. Навчалася в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. За 13 років роботи в семи всеукраїнських виданнях стала авторкою понад 1500 інтерв’ю з українськими та світовими зірками музики, кіно, освіти, театру й спорту. Зараз — авторка найтепліших статей на «Освіторія.Медіа».
Моя мама Любов Олександрівна присвятила життя вчительству, тож педагогів та їх емоційно виснажливу працю я поважаю з дитинства. Дивилася на наших героїв і навіть не ховала усмішку: наше «завтра» в надійних руках. Ці руки різні — покриті глибокими зморшками лихоліть, з мозолями від гирь, граційні завдяки грі на бандурі. Вони знають чари — щоб замінити багатогодинне «зависання» в гаджетах на книгу й витягують підлітків з «інформаційної бульбашки». Жадібно спостерігала за тим, як працюють ці вчителі, і зловила те спільне, завдяки чому їх називають унікальними, найкращими, неймовірними. Вони знають і люблять свою дисципліну, але усвідомлюють, що сама по собі інформація не має такої ціни, як емоція, з якою її викладають. Вони емпатичні. Саме завдяки цьому передають емоції так, що закохують у предмет. Чи назавжди? Відповідь — у наступного покоління!
Технічна підтримка: Ксенія Калініченко
Источник: www.osvitoria.media
