Домой Користні поради Як батькам розпізнати дитячі фантазії та неправду

Як батькам розпізнати дитячі фантазії та неправду

33
0

Що вважати фантазуванням, а що введенням в оману? У якому віці це норма, а у якому — вже ні? Чи треба доводити, що сказане не є правдою, руйнувати фантазії? Соромити? А раптом дитина і надалі плутатиметься в тому, що було, а що вигадка? Про це та інше розповідає психоаналітик Марія Гончаренко.

Фантазія — це гра з уявними іграшками

«Коли я був ще маленьким, я був пташкою і літав у небі. Це не вигадки, так насправді було». «Вчора я потрапив на іншу планету. Там в мене живуть дракони та нубіки з «Майнкрафту». А у сестри земля поруч, де принцеси та єдинороги. А в тебе, мама, планета, де весь час працюють та п’ють каву». «Торік на дачі я знайшов п’ять вовченят. Годував їх, лікував, не ображав, тож вони виросли домашніми та дуже мене люблять». Ось такі фрази я чую від п’ятирічного сина та дітей знайомих. Це досить мило з вуст малюків, й усі зазвичай розуміють, що це — красива фантазія.

Фантазування для дошкільнят — не лише норма, а ще й потреба, адже так розвивається абстрактне мислення. У 3-5 років діти можуть не розпізнавати гру та реальність. Якщо лялька захворіла, це так само важливо і так само реально, як і хвороба тата. Так, хлопчик чи дівчинка бачать, що у каструльці вода, а не суп, і стоїть вона на іграшковій плиті, де немає вогню. Вони можуть погодитися, що їхній суп не є справжнім. Але все змінюється, коли йдеться про діяльність. Улюблені іграшки малеча в уяві оживляє, тож погодувати ведмедика супом так само важливо, як і з’їсти страву, яку дає мама. Емоції перемагають, визначають цінність дії, тож чималий стрес можуть викликати чиїсь спроби довести, що іграшка — неживий предмет, який можна викинути, порізати чи закинути у кут. Так розвивається емоційний інтелект. Тож насторожити має не рольова гра, а її відсутність. Якщо дитину 3-5 років регулярно цікавить лише, з якого матеріалу зроблена іграшка, що в неї всередині або лише окрема її деталь, можна стверджувати, що у неї будуть значні проблеми у майбутньому з емпатією, усвідомленням чужих та власних емоцій.

У 5-7 років гра з реальними предметами, так би мовити, йде всередину, заміщується уявними образами, з якими дитина щось робить, ми кажемо, що вона фантазує. Фантазії це така собі гра з уявними іграшками. Це може супроводжувати у попередні роки предметну гру, але тут стає основною розвагою. Мріяти, ставити цілі, планувати день наперед — все це дії з уявними образами. Не кажучи вже про будь-яку творчість! Тож це важливе вміння. І дитина, яка щойно набуває його, занадто захоплена процесом, аби фільтрувати образну діяльність на спогади та вигадки. Малюк, який вранці вигадав у всіх подробицях динозавра та уявив свої пригоди разом з ним, просто не розуміє, чому ці спогади про ранок — це фантазія, а про дитсадок, де він був у цей час, — правда. За кілька років уява буде добре розвинена, фантазування стане звичною справою, і тоді дитина сама зрозуміє її особливості. І буде сам легко казати: «Це я не насправді». Треба, аби це розуміння визріло само, це ознака креативної особистості. Тож не можна сварити чи соромити, розвінчувати фантазії.

via GIPHY

Шукаємо мотиви юного фантазера

Дорослим слід запам’ятати раз і назавжди, що брехня — це введення в оману з користю для себе. Легко побачити різницю. Дитина  говорить неправду, якщо звинувачує, що чашку розбила уявна кішка, відпирається, що не брала зайвих цукерок, удає, що захворіла, аби не йти у дитсадок. Але й така омана зазвичай — наслідок занадто суворого виховання, коли маля не має можливості пояснити батькам, чому не хоче йти до групи, або боїться покарання через якусь там розбиту чашку. Замість того, аби робити акцент на неправді, варто зосередитися на мотивах дитини та подумати, чи все добре з вашим стилем виховання.

Історії ж про пригоди, польоти, перетворення тощо не націлені на якусь користь, це фантазії. Інколи батьки вважають, що зиск дитини у тому, щоб привернути до себе увагу чи похвалитися вигадкою, тож дратуються через це.  Дитина найчастіше робить це несвідомо, а якщо навіть свідомо, це є нормою, задоволенням важливих потреб, таким собі самообслуговуванням. Тож введенням в оману це аж ніяк не назвеш. 

Особливі випадки — варіанти норми

Але що робити, якщо школяреві вже 8 чи 10 років, а він все ще фантазує та наполягає, що це правда? Чи це взагалі нормально? Чому він так робить? Як допомогти, адже однолітки сміятимуться? Або вимагатимуть продемонструвати, приміром, тих самих одомашнених вовків з прикладу вище. Та й не кожен вчитель зрозуміє.

Добре порадитися з психологом. Адже інколи це свідчить про патологічне фантазування, про певні психологічні проблеми. Але значно більш розповсюджена ситуація: особлива структура особистості. Це означає, що для вашої дитини природно буде фантазувати значно довше, і це нормально. Її особливості інколи є вдалим чи не дуже захистом від стресів, а інколи — продовженням сильних сторін її нервової системи. Інколи усіх таких дітей вважають демонстративними особистостями, але є нюанси. Розглянемо чотири розповсюджені варіанти фантазерів.

1. Залишитися у ролі малюка

 Цій дитині властива дещиця інфантильності. Вона ніби дорослішає повільніше за інших: мова, звісно, саме про емоції та вольові якості. До того ж їй подобається бути малюком, здається, що саме це — найкращий спосіб отримати більше любові батьків та уваги дорослих. Такий школяр може удавати, що не вміє те, чому давно навчилася, та просити допомоги, може вживати дитячу лексику на кшталт «ням-ням», «топ-топ». Критичне мислення, розвиток логіки зазвичай даються важко, якими б не були загальний інтелект та обізнаність. Сильна сторона — образне мислення. Коли дитина у захваті розповідає про щось, вона перескакує з одного на інше, забуває, що хотіла сказати, плутає причини та наслідки.

via GIPHY

Дитяче фантазування залишається досить довго. Особливо яскраво воно розквітає, коли дитина хоче перетягнути на себе увагу, якщо ревнує до меншого братика чи сестрички. А ще такий фантазер фізично не переносить нудьгу, може навіть захворіти. І якщо вражень мало, життя занадто стабільне, вигадує пригоди, у які щиро вірить, — це своєрідний захист.

Звісно, варто вчити розрізняти правду та вигадку. Але починати слід з того, щоб приділити більше уваги, дати більше тепла та нові враження. Якщо без всього цього просто змушувати визнавати, що дитина фантазувала, вона може навіть постраждати на психосоматичні розлади. А ще вона точно подорослішає з часом, слід лише почекати довше, ніж інші батьки.

2. Стати людиною-невидимкою

Ця дитина через якісь сумні обставини у житті боїться бути сама собою. Вона впевнена, що навіть батьки й друзі люблять за щось: успіхи, красу, гарні оцінки. Звісно, це залежить переважно від виховання. Бажання справити якнайкраще враження сприяє тому, що дитина стає нібито дзеркало: вгадує та робить, що від неї очікують. При цьому зовсім не розуміє власні бажання, навіть відчуття. Як у старому анекдоті:

 — Чому додому, я що, замерз?

 — Ні, ти хочеш їсти.

Для себе такий хлопчик чи дівчинка стає людиною-невидимкою. Звісно, така дитина може казати неправду, аби мати кращий вигляд. Але якщо процес запущений, вона навіть не усвідомлює, що фантазує. Тож у шкільні успіхи або спортивні перемоги, яких насправді немає, такий фантазер може щиро вірити, адже майже навіює собі докази, що він вартий любові.

Рецепт простий: переконати у безумовній любові тата й мами. Якщо це неможливо (наприклад, дитина зростає з бабусею), варто звернутися до психолога.

3. Замаскувати справжні почуття

Це дитина з розвиненим емоційним інтелектом, зі слабкою, але чутливою нервовою системою, здатною розрізняти найменші півтони почуттів. Вона постійно має багато вражень, усе відчуває дуже глибоко та інтенсивно. Але інші діти, а часом і дорослі не розуміють, чому, приміром, дитина невтішно плаче через сумний момент у мультику, чому плигає до стелі через вдалий малюнок. До слова, ці фантазери не схильні скаржитися через біль чи образу, плакатися навмисне, аби пожаліли.

Якщо дитину соромлять, знецінюють її почуття, кажуть, що треба постійно стримуватися, що причина не варта шквалу емоцій, вона починає домальовувати у своїй уяві те, що виправдовує її у власних очах. Приміром, плаче не через те, що шкода бездомне кошеня, а тому що знайшла раненого гуманоїда, і той помер. Такі хлопчики та дівчатка мають велику здатність до самонавіювання, тож можуть досить довго вірити у те, що вигадали.

via GIPHY

Якщо вчити, що велика чутливість — це перевага, а не проблема, що яскраві прояви емоцій — не ознака слабкості, фантазування зникне.

4. Тренування перед відкриттям

Відверто «правопівкульна» дитина, яка мислить образами, а ще схильна до багатозадачності. Такі люди добре знаходять себе у сфері IT, адже і міркують про щось, і фантазують так, ніби програмують: перебирають усі розгалужені варіанти. Їх ідеї рідко нагадують пригоди, оповідання, скоріше вони уявлятимуть незвичні прилади, транспорт, лайфхаки. Тож їхнє фантазування — це тренування, життєво необхідне для майбутнього життя. Такий собі безперервний мозковий штурм наодинці з собою. Такі діти теж можуть вірити: те, що вони уявили, вже існує. Але чи такі вже великі ці дивацтва у порівнянні з тим, що, можливо, у вас зростає Ейнштейн? Так недалеко і до справжніх відкриттів.

Якщо у вас така дитина, краще змиритися з її фантазіями, і якомога швидше залучити креативний потенціал до реальних проєктів.

Поділитися цією статтею

Источник: www.osvitoria.media

No votes yet.
Please wait...

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here