Тема війни постійно присутня в інформаційному полі й дитина будь-якого віку, найімовірніше, з нею зіткнеться. З дитячим психологом Маріанною Новаковською ми розібрали, як відповідати на запитання про війну дітей різного віку. Як розпізнати, що дитину тривожить ця тема, навіть коли вона не запитує, яких правил слід дотримуватись, а чого робити не можна.
Дати дитині відчуття безпеки
Дітям будь-якого віку дуже важливо відчувати безпеку. Вони мають бути впевнені, що коли приходять до своїх дорослих, яким довіряють — отримають відповідь.
Терпляче відповідати на ті самі питання знову
Діти, особливо маленькі, можуть ставити ті самі запитання знову і знову, ходячи по колу. Дорослим треба бути готовими щоразу терпляче відповідати на ці питання. Знову і знову казати, що з нами все буде добре, все буде гаразд, ми знаємо, як діяти в разі небезпеки і обов’язково вбережемося.
Давати тілесний контакт
У будь-якій тривозі завжди задіяне тіло. Тому важливо обіймати, давати відчути кордони. Разом вовтузитись, будувати халабуди.
Підготуватись до розмови
Бути готовим, коли в інформаційному полі тема існує — діти можуть прийти з питаннями. Важливо не відвертатись, не казати «заспокойся», а дати правдиву відповідь відповідно до віку.
Відповідати лише на питання, які ставить дитина
З 4-5 років діти можуть приходити з питаннями про війну, про насилля. Дітям такого віку важливо давати інформацію коротко. Відповідати саме на те питання, яке ставить дитина. Не підіймати тих аспектів, щодо яких дитина не запитує.
Проговорювати рутинні речі
Нагадувати дитині, хто є поруч, до кого можна звернутись, коли треба підтримка. Проговорювати інформацію, яку дитина повинна знати, відповідно до віку – адресу, кого з дорослих і де можна знайти, якщо дитина опинилась сама, як поводитись у разі небезпеки.
Нагадати, хто є поруч з дитиною
Дошкільнятам і молодшим школярам важливо дати зрозуміти: «Я поруч із тобою. А ще поруч із тобою є…» — перерахувати тих близьких, які піклуються про дитину і до яких вона може звернутись. Показати, що війна — це десь далеко, а тут є твій великий, безпечний, спокійний дорослий.
На небезпечній території повторювати план дій
Якщо дитина перебуває у прифронтовій зоні — говорити, що ми знаємо, як убезпечити себе. Повторювати з дитиною, що треба робити, якщо ти чуєш сирену чи постріли, при пожежі, чого не можна робити. В Ізраїлі з дитячого садочка щотижня повторюють план дій у разі теракту. Якщо дитина живе на прифронтовій території — це має бути так само.
Показати згуртованість солдат
Коли діти молодшого віку запитують щодо солдат, які гинуть на війні – вони опосередковано питають: «Чи я в безпеці? Чи це може статись зі мною або моїми близькими?». Тоді доречно пояснити: «Солдати – люди, для яких це є робота. Вони нас захищають, вони далеко (або тут, близько – якщо це прифронтова територія). Поруч із ними є багато людей сміливих, відважних. Вони захищають також один одного, допомагають один одному», — дати відчуття згуртованості і спільноти. Це особливо важливо, коли серед близьких є люди, які беруть участь у бойових діях – треба дати розуміння, що він там не сам, поруч із ним є той, хто про нього може подбати. Такий образ є терапевтичним і підтримувальним для дітей будь-якого віку.
Дозволити почуття
Відповідь: «Не хвилюйся» не позбавить тривожного імпульсу. Можна казати: «Я бачу, що ти хвилюєшся за солдат, за людей, довкола яких війна. Я теж хвилююся», — показати, як саме дорослі переживають ці почуття, як справляються зі своїм страхом. Допомогти прожити цей імпульс – дати глину, помалювати, адже дитина не завжди може виразити словами свої почуття.
Зі школярами ділитись своїми думками
Дітям молодшого підліткового віку теж слід давати відповідь саме на поставлене питання. Можна ділитись своїми думками, почуттями. Але треба бути готовим, що діти молодшого підліткового віку і підлітки можуть мати свою точку зору і вони хотітимуть поділитись нею. Неодмінно слід давати їм таку можливість.
З підлітками шукати відповіді разом
Іноді питання, які ставлять підлітки, заганяють у глухий кут. Тоді важливо чесно про це сказати: «Я зараз не знаю відповіді, дай мені трохи часу, і ми повернемося до цієї теми». Або можна сісти разом пошукати інформацію в інтернеті. Добре поділитись авторитетними для дорослого лідерами думок. Разом почитати їхні дописи, знайти спільно відповідь. Інформаційне поле бездонне, а критичне мислення у підлітків ще здебільшого не сформоване.
Долати внутрішній конфлікт діалогом
Важливо брати до уваги, яким є інформаційний фон у родині. Ставлення батьків може стикатись із думками, які дитина чує в своєму середовищі, і це викликатиме внутрішній конфлікт у дитини. Треба перебувати у постійному довірливому діалозі, обмінюватись думками – це найважливіше у стосунках із підлітками, зокрема коли говоримо про насилля, війну.
Не формувати упередження
Треба бути обережним, бо, пояснюючи тему війни, можна надовго дати упереджене ставлення до певної нації, категорії людей, обставин.
Не закріпити негативні реакції
Є небезпека закріпити негативні патерни поведінки для певного психоемоційного стану. Наприклад: коли тривожно – батьки починають агресувати. Дорослі можуть самі потрапити у цю воронку почуттів і поділитись цим з дитиною. І надалі дитина саме так реагуватиме на тривогу – агресією. Тому слід бути свідомим свого стану і намагатись контролювати свої реакції.
Емоційний стан важливіший за слова
Стан, у якому дорослі говорять з дитиною, важливіше за слова, якими вони говорять. Дитина має бачити, що дорослий стабільний. Так, він має право на свої почуття. Дорослий хвилюється, переживає, співчуває, але він залишається стабільним – для дитини це найважливіше. Страх втрати контролю – найбільший для дитини після страху втрати близької людини. Коли дитина бачить, що дорослий не контролює ситуацію, не контролює сам себе – це лякає і тут можливе потрапляння в дуже глибоку воронку тривожності, з якої важко вибратись. Дитина весь час перевірятиме, чи мій дорослий в порядку, що з ним відбувається. Це дуже виснажує емоційно.
Звернути увагу на зміни в поведінці дитини
Коли дитина не ставить запитань – це не означає, що тема її не зачіпає. Якщо тема є в інформаційному полі — дитина неодмінно з нею зіткнеться, навіть коли здається, що її це зовсім не цікавить. Це може бути одна картинка, яка потрапить у поле зору і дуже сильно налякає.
У дитини ще немає розуміння контексту, власного інструментарію для психічного опрацювання інформації і тоді лімбічна система мозку дає свої сигнали. А вона відповідає, зокрема, за емоційно-мотиваційну сферу, наприклад, агресію, страх, за навчання, пам’ять, формування біологічних фаз сну. І тоді дитина може поведінково показувати те, про що не говорить. Наприклад, дитина почала гірше спати, їй сняться жахи, гірше вчиться, не запам’ятовує, стала розсіяною. Діти молодшого шкільного віку іноді регресують — поводяться, як молодші й навіть починають говорити, як малюки. Тілесні прояви тривожності — смоктання пальця, обкушування нігтів, нічний енурез — це все ознаки, що щось відбувається
При тривожних симптомах — дотримуватись ритуалів і розмовляти
Якщо ви бачити тривожні сигнали — можна спробувати дати раду самим, у першу чергу повернути чітке дотримання щоденних ритуалів: сну, прогулянок, прийомів їжі. Треба пробувати говорити з дитиною, питати: «Ти щось побачив, що тебе вразило? Щось трапилось у школі?». Але дитина може не пам’ятати, психіка може витіснити побачене. У моїй практиці так бувало, що ані батьки не знали, ані дитина не могла пригадати, що трапилось, а в процесі арттерапевтичних вправ причина проявилась. Коли тривога виходить на свідомий рівень і її можна взяти, трансформувати, намалювати, замкнути, покласти в скриню і потім з нею щось робити.
Грати
Коли є ознаки, що дитину щось налякало, вразило — з дошкільнятами і дітьми молодшого шкільного віку треба грати. Лімбічний мозок також займається програванням страху. Грати слід так, як дитина сама поведе, не потрібно нічого нав’язувати чи пропонувати. Треба асистувати, супроводжувати в цьому процесі, ніяк не вести. Діти добре самотерапевтуються через гру.
Слухати дитину уважно
Треба бути поряд з дитиною, слухати її. Особливо це потрібно підліткам, хоча іноді здається навпаки. Їм важливо знати, що ваша увага з ними, ви не у смартфоні, а дивитесь очі в очі. Цей контакт є запрошенням до діалогу: «Ти можеш мені довіряти, можеш мені сказати, я поруч і підтримаю».
Дати імпульс на дію
Якщо в зоні бойових дій або на непідконтрольній території перебувають люди, яким загрожує небезпека і діти за них переживають, слід давати імпульс на дію. Вселяти розуміння, що хоча б трохи, якийсь мікропроцес від них залежить. Можна написати лист, намалювати і відіслати, надіслати допомогу солдатам. Багато залежить, у що вірить родина: якщо це прийнятно, можна помолитись, поставити свічку в церкві за здоров’я.
Заохочувати до тренувань
З підлітками хорошим варіантом направлення уваги на дію можуть бути тренування. Коли дитина займається спортом, у неї з’являється відчуття: якщо тіло здатне впоратись з бігом, відтисканнями, зі спортивними вправами, то з чимось іншим я теж зможу впоратись — багато і швидко пройти, десь вилізти, я сильний, можу ще когось врятувати. Важливо підтримувати, дуже хвалити дитину за будь-яку ініціативу.
Говорити про те, як дитина може підтримати близьких у небезпеці
Якщо бабуся і дідусь на окупованій території – розповідати, що вони роблять, змальовувати картинку, що відбувається. Проговорювати прості, лаконічні механізми, як можна підтримати один одного і тих, хто в небезпеці – поговорити з ними по телефону або написати в месенджер, якщо це можливо, заспокоїти, розповісти про себе, щось їм передати.
Придумати власні ритуали
З дітьми молодшого віку працюють ритуали, які їм допоможуть впоратись із тривогою, сумом. Наприклад, поговорити про це, а потім змити водою тривогу. Якщо дитина сумує, дізнавшись про чиюсь смерть — поставити свічку, згадати цю людину, відпустити кульку в небо, відпустити щось по ріці.
Називати речі своїми іменами
Не можна говорити про загиблих, що вони «заснули», «пішли», бо це може нав’язати страх, що спати – означає померти. Треба казати як є – людина померла, якщо дитина про це питає.
Говорячи про смерть, повертати у точку безпеки
Діти розуміють, що життя є кінечним, з 4-5 років вони починають ставити ці запитання, це є вікова норма. Відповідати слід залежно від того, у що родина вірить – що відбувається з душею. Говорячи з дітьми про смерть, важливо повертати їх у точку безпеки. Завжди закінчувати цю розмову словами: «Ти тут у безпеці, і я у безпеці, ми будемо жити довго. Ми знаємо, що робити, щоб подбати про себе». У дорослих можуть бути свої страхи, але дитині треба дати відчуття: «Я все контролюю, я велика як скала мама, і ти в безпеці».
У разі втрати близького дитина має спертись на стабільного дорослого
Якщо загинув хтось із близьких — важливо, щоб із дитиною залишався хтось більш-менш стабільний. Саме завдяки цій людині дитина може відчувати, що її дитячий світ не розвалився повністю. Зрозуміло, втрата когось із близьких — це трагедія, і тому потрібен хтось, на кого дитина може спертися. Бо спертися сама на себе вона не здатна. Потрібно горювати, плакати, дозволяти і не зупиняти ці прояви, згадувати, говорити стільки, скільки їй потрібно. Багато обіймати. Згадувати весь рід, тих, хто метафорично стоїть за нами, ніби янголи-охоронці. Розповідати, що роблять ті, хто є зараз із дитиною, щоб зміцнювати безпеку і родинні зв’язки. Спираючись на цю умовну стабільність дорослого поруч, дитина може вийти і без допомоги психолога.
Контейнувати почуття
Важливо, щоб був хтось, хто може це контейнувати почуття дитини – тобто назвати їх, прийняти ці почуття, які є нестерпними для дитини. Сказати: «Я бачу, як тобі погано. Мені теж важко. Ти можеш плакати, ти можеш горювати, я буду з тобою». Говорити про те, що відчуває дитина. Проговорювати знову і знову те, що відбувається, плакати разом, горювати разом.
Звернутись до психолога, коли дорослі самі не справляються з горем
Коли поруч із дитиною нема нікого, хто може підтримати, коли дорослим самим настільки важко, що вони не можуть впоратись із втратою, потрібно звернутись до фахівця. Бо така втрата є втратою довіри до світу. Дитина може завмерти і відмовитись від подальшого розвитку. Можливе тривале порушення сну. Може з’явитись аутоагресія – ушкодження самого себе. Тоді дитина буде бити, різати себе, обкушувати собі шкіру, нігті. Це все – привід звернутись до фахівця.
Источник: www.osvitoria.media
